У ці січневі дні, коли через екстремальні морози дехто волів й носа не показувати надвір, пан Степан, навпаки, вибирається в епіцентр холоду.
Запрягає у сани коника Торнадо, кидає під ноги в’язанку сіна, мішок із кукурудзяними качанами, вівсом, кропив’яні віники, інші припаси та їде у ліс. Там свого рятівника дочікується зголодніла звірина. Якби не він, хтозна, чи перебула б цю сувору зиму…

Домашні буряки – на зуб вепрам

Холод і глибокі сніги виснажують лісових мешканців, прирікають на загибель. У пам’яті Степана Степановича така ж люта зима 1996-го, коли через негоду багато звірів не дочекалися весни. Страх було проїхати лісом: останки козуль валялися то тут, то там, тільки шерсть на вітрі роздувало. Гинули сім’ями… Щоб врятувати нещасних звірів, директор держлісгоспу Степан Павлюк замовив на новороздільській «Сірці» бульдозер з лопатою. Їздили по лісу, прогортали дорогу, розкидали корм. Голодні козулі йшли слідом шнурочком і підбирали його…

Аби не сталося нового лиха, єгер Степан Жила щодня висаджується у лісі з продовольчим десантом. Приготувалися до сезону добре. Заготували півтори тонни сіна, закупили стільки ж лущеної кукурудзи. В їхньому мисливському товаристві мають два з половиною гектари орної землі, свій тракторець, тож сіють зернові. Овес зібрали, а ячмінь залишили у полі «на пні» – і тепер кабани, кози і зайчики, коли забажають, добувають з-під снігу калорійні злаки. Ще одна харчова база для дичини розміщена на полі селянської спілки, що прилягає до лісу. Там торік посадили кукурудзу, раптовий сніг на Покрову прибив стебла з качанами до землі, і тепер звіриній братії є нагода з цього скористатися. Той руйнівний снігопад допоміг ще в одному: поламав багато дерев у лісі, і тепер солодкими бруньками з того верховіття харчуються дикі кози.

Дістається звірам також дрібна картопля, буряк, що виростив господар на власному городі. Сусіди часто дивуються самовідданості єгеря: сніг по пояс, а він із дочкою в’язанки сіна і мішки з буряками на плечі – і пробиваються до лісу…

Степан Жила регулярно привозить своїм підопічним і брикети солі. Без неї звірині ну ніяк, у солі міститься калій, важливий мікроелемент для формування кісток. Зараз він особливо потрібен вагітним козулям, свиноматкам. Сіль – це ще й дезінфекційний засіб. На місці солончаків утворюється ропа, в ній залюбки купаються кабани, виганяючи із шерсті бліх, кліщів. Інколи, щоб влаштувати вепрам «санітарний день», у їхні «ванни» єгер підливає солярки – і паразити дають дикам спокій. З профілактичною метою Степан Степанович планує закопати у певному місці стовп зі смереки – під час чухання об нього живиця потрапляла б у тіло вепрів і оздоровлювала їх…

За харчові посилки Степану Жилі вдячні і пернаті. Те, що недоїли серни і дикі свині, підбирають синички, горобці, вівсянки, дрозди, сойки. Минулого четверга я потрапив на один із таких обідів – співу після пташиної трапези було на весь ліс…

Скоро браконьєри почнуть полювати вже із супутників…

Після голоду і холоду найбільша небезпека для фауни – тривога. Звір, хоч сотворіння дике, але понад усе любить тишу. Полошать його приблудні собаки, шуми машин і бензопил, грибники, а найбільше – браконьєри. Оберігати спокій лісових братів наших менших – одне із завдань єгеря. Працювати йому нелегко. Нинішні горе-мисливці модернізувалися: ганяють за звіром на джипах з потужними прожекторами, мають на озброєнні карабіни, оптичні приціли, прилади нічного бачення. А скільки ставлять силець! Скоро, мабуть, супутники застосують для свого хижого хобі. Деякі «пани» користуються тепловізорами, які бачать кабанчика чи козулю у суцільній темряві за 300 метрів. Такого псевдополювальника не затримаєш, бо на його моніторі видно і єгеря, який чатує на зловмисника у засідці.

Принциповий Степан Жила не дає розгулятися «м’ясникам». Нікому з них не вдається «домовитися по-дружньому», тому на нього багато хто дивиться як на білу ворону (хоча зазвичай називають його сільським філософом). Через оту непоступливість прямо на подвір’ї розстріляли його улюблену лайку Кічі (назвав її так по імені героїні повісті Джека Лондона). А одного разу сп’янілі лісові бандити приставили заряджену рушницю до грудей єгеря. Чи ж треба дивуватися, звідки взялася у нього стенокардія?..

Міг би писати про звірів новели…

Любов до природи Степан Жила ввібрав у себе з ранніх літ, які провів у селі Нагачеві на Яворівщині. Змалечку робив годівниці пташкам, ніколи не скривдив собаки, котика. Невипадково, мабуть, коли юнак закінчив десятий клас, райком комсомолу послав його працювати у Семирівську восьмирічну школу… вчителем біології.

Після армії вчився у культосвітньому училищі, працював завклубом. А якось лісничий Степан Павлюк, помітивши його дар спілкування з диким світом, запропонував стати єгерем. Працює ним уже 27 років. Каже, ліс – це його стихія, другий дім. З диким світом він на ти. Записує у щоденник напрям і силу вітру, температуру повітря, висоту сніжного покриву, читає природничу літературу, сам міг би написати цікаву книгу про звірині історії. Крім коника Торнадо, його друзями є лайки Нора і Тайсон (останній отримав таку кличку через те, що вкусив за вухо котика). Перед вікном ґазда почепив на нитку шматок несоленого сала – і пташки не можуть натішитися цим смаколиком. Кабани у лісі йдуть йому до рук, бо знають, що має для них улюблений гостинець – білий хліб. На трьох тисячах гектарів угідь, які доглядає Степан Жила, повно всякого звіра: крім козуль і кабанчиків, є багато лисиць, зайців, водяться борсуки, куниці, білки, у дупла носять мед дикі бджоли... Чоловікові спостереження за природою використовує у своїй роботі дружина пана Степана, сільська вчителька. Розуміти і шанувати природу пан Степан привчає свою 9-річну внучку Юлю. Вона уже знає всіх лісових мешканців, розпізнає їх по слідах, може визначити, як давно вони пробігли по стежці...

- Цікаво стежити за життям дикого світу, людина багато чого могла би повчитися у нього, – каже Степан Степанович. – Та ж дика свиня, яка збирається народжувати, будує собі потаємне «гніздо» у гущавині за всіма правилами архітектури. Вона – вірна мати своїх дітей, ніколи не кине їх у біді… Незабутнє видовище, коли мишкує лисичка-хитричка: хвіст вгору, ніс у нору, лапками гребе, як лопатою. А як смішно розважаються зайчики – петляють туди-сюди, підстрибують вгору на два метри, здіймаючи снігові фонтани…

Кілька годин, проведених у компанії зі Степаном Жилою, утвердили мене в думці, що мав справу зі справжнім господарем, великим життєлюбом і рідкісним романтиком…

Автор: Іван ФАРІОН

На фото: Степан Жила привіз дикому «наф-нафу» його улюблені ласощі.

Фото автора

Жидачівський район, Львівська область 
Джерело: Високий Замок  www.wz.lviv.ua