Собаки вміють симулювати хвороби не гірше від нас 


Автор:  Богдан ПОЛУМАЦКАНИЧ

З віком у псів починається склероз та псується характер
Кінологи стверджують, що собаки вловлюють лише інтонацію, а слів не розуміють. Категорично з ними не згідна. Можливо, вони не розрізняють усіх кольорів веселки, але чудово розуміють своїх господарів. Щоправда, не завжди слухають. Собаки, як люди, – є розумні, а є й тупуваті, є слухняні, а є уперті. Вони вміють любити, влаштовувати сцени ревнощів, співчувати і мстити..

Відколи себе пам’ятаю, у нас завжди були собаки. Наш улюбленець – німецька вівчарка Карат – прожив чотирнадцять років. Коли Карату було десять, татові “вдарували” цуценя “породи двортер’єр”. Малесеньке, блохасте, але сповнене почуття власного достоїнства. Тузик відразу відчув себе вдома господарем. Уся домашня робота повинна була проходи під його наглядом – він усюди мав бути і все бачити. Компліменти любив більше за будь-яку панянку – ніби ставав на кілька сантиметрів вищим, коли його хвалили. Зате, коли зробив якусь пакость і чув за собою вину, міцно зажмурював очі і робив вигляд, що спить: “Нічого не бачу, нічого не чую, і взагалі це не про мене...”.

На вулиці чіплявся навіть до собак, які були втричі більшими за нього. Особливо любив дратувати сусідського кавказця. Як правило, великі собаки ігнорують “шавок” - Тузик або рятувався втечею (при чому біг з такою швидкістю, що жоден собака не міг його наздогнати), або... вистрибував на руки. Відігнати його від чужих псів можна було лише одним словом – “блохи”. Чого-чого, а бліх він боявся більше всього на світі.

Якось в лісі він зірвав собі ніготь. Лапу перебинтували. Думали, пес стягне пов’язку. Та де там. Тузик стрибав на трьох і всім, хто приходив, показував перебинтовану лапку, щоб пожаліли. Потім зрозумів, що хворому легше випросити зайвий шматок торта (він у нас солодкоїжка). Коли бачив, що у когось є щось смачненьке, починав шкутильгати, хоча лапа вже давно загоїлася. Коли пес досяг пенсійного віку (кажуть, що рік собачого життя дорівнює семи людським), у нього почала розвиватись астма. Приступи задухи ставалися переважно у літню спеку, але з часом Тузик навчився їх симулювати. Тепер, якщо він чогось хоче, а не дають, він уже не шкутильгає, а задихається. Але як тільки отримає бажане – задишка миттєво минає. Як у віршику: “Дайте меду і сметани, зуб боліти перестане”.

Зараз нашому господареві (дуже любить, коли його називають саме так) уже пішов сімнадцятий рік. Серед чорної шерсті з’являється все більше сивини, особливо на голові. Якщо придивитися, мордочка все більше нагадує обличчя старця – щоки позападали, бо лишилося буквально три-чотири зуби. Пес уже майже глухий. Реагує лише на один звук – коли відчиняють дверцю холодильника. Він тепер постійно хоче їсти – з’їдає і свою їжу, і котячу. Ветеринар пояснила, що у собаки склероз – він забуває, що уже поїв. Оскільки пес тільки їсть і спить, у нього почалось ожиріння. Тепер він нагадує сардельку на тоненьких ніжках.

За характером Тузик тепер нагадує діда-буркотуна. Щоб потріпати його килимок, треба спочатку вмовити собаку встати. Якщо відразу ж не постелити на місце – стає посеред кімнати і починає голосно зітхати. Якщо на це не реагують, буквально падає на підлогу і довго вмощується та стогне: “Я такий старенький, усе мене болить, а в мене навіть килимок забрали”.

Нещодавно у нас з’явилось цуценя німецької вівчарки. Малюк, якого тільки забрали від мами, постійно намагався притулитись до Тузика, облизати його. Та той від нього тільки відвертався з виразом “фі, яка гидота”, а то й намагався вкусити. Якось гуляла з ними у лісі. Несподівано Тузик почав бавитися з Байроном (так звати малюка). Завів малого подалі у густу траву, а потім гайда звідти. Біг як молоденький. А незграбне цуценя ледве вибралося з трави. Загубити конкурента намагався ще кілька разів, поки Байрон не став більшим за нього. Тепер Тузик його ігнорує. Вони поводяться як пенсіонер і новачок. Перший не хоче піти з посади, хоча вже не здатен виконувати свої обов’язки, інший не хоче визнати авторитет стариганя і всіляко намагається сплавити діда на пенсію, аби не крутився під ногами...

Автор:  Богдан ПОЛУМАЦКАНИЧ
Фото автора

Джерело: Високий Замок, http://www.wz.lviv.ua