Автор: Роберт ДОМАРАЦЬКИЙ

Ті, хто часто подорожує взимку, знають, що під час негоди у незнайомій місцевості легко збитися з дороги і заблукати.
Хуртовина і сутінки швидко приховують усі орієнтири, сніг замітає дорогу. У наш час дати собі раду у такій ситуації нескладно – це і мобільний телефон, і супутниковий навігатор. А в давнину шансів на порятунок залишалось небагато. Саме задля таких випадків люди вивели породу зимових чотирилапих рятівників – сенбернарів.

Назва породи сенбернар походить від монастиря Cвятого Бернара у швейцарських Альпах. В XI столітті чернець Бернар із Mентона заснував притулок для мандрівників, що, як і тропу, назвали його ім’ям. Перевал Великий Сен-Бернар знаходиться на висоті близько 2,5 км – на той час одне із найвищих населених місць Європи. Це була важка і небезпечна дорога для мандрівників через лавини, сильні вітри, круті гірські переходи та грабіжників. У XVII столітті ченці для порятунку подорожуючих почали використовувати собак. Густа шерсть захищала собак від холоду й снігу, а їхній надзвичайний нюх допомагав знаходити людей, які потрапили під снігову лавину. Ці пси здатні відчувати наближення лавин, що не раз рятувало людям життя.

За стандартами породи вага дорослого собаки має бути не менше 80 кг. Проте часто зустрічаються тварини, які мають висоту у холці понад 80 см, а вагу – понад 100 кг. Свого часу мій товариш Олександр, який мешкає у Рівному, тримав для охорони особняка сенбернара Джека. Коли я заїжджав у гості, то заходив у двір у «повній бойовій готовності», зосередившись і напруживши усі м’язи. Не тому, що боявся Джека. Навпаки, він надто тішився знайомій людині, щодуху бігав довкола і, як водиться у собак, на радощах підстрибував і з розгону ставив передні лапи на груди. Уявіть собі, що навколо вас жваво кружляє центнер ваги, – приміром, два мішки картоплі, – і раптом стрибає на груди… Джек жартома міг звалити з ніг дорослу людину. Нерідко у спекотний день Джек переховувався від палючого сонця у невисоких кущах поруч із парканом. Для нього це був зручний для спостереження і охорони будинку пост. Буквально за метр за парканом – пішохідна доріжка, поруч – ворота і хвіртка. На перехожих Джек не гавкав, а ось люди напідпитку йому явно не подобались. Якщо хтось «під мухою» проходив поруч, Джек «подавав голос». Сказати, що голосно, – нічого не сказати. Мабуть, це щось подібне до єрихонської труби...

Сенбернари – віддані й слухняні собаки. Люблять людей, з дітьми поводяться дбайливо. Джек жодного разу не скривдив сина і дочку господаря. Апетит у цього велетня був відмінний. За раз з’їдав розміром із відро каструлю їжі. Ще одна Джекова антипатія, окрім п’яничок, маленькі собаки, так звані шавки. Занюхавши поблизу таке створіння, Джек буквально втрачав над собою контроль, гавкав, аж розривався, і ледь не валив паркан.

Утримувати сенбернара краще у приватних будинках, де можна надати їм вільний вигул. У міських квартирах ці габаритні собаки почуваються як слон у посудній лавці. Якщо сенбернар таки мешкатиме у квартирі, то у цьому разі йому необхідно надати якомога більшу кількість часу для прогулянок. Щоб шерсть виглядала гарно і не сплутувалась у «гудзи», сенбернара необхідно регулярно розчісувати й чистити спеціальною щіткою. Особлива увага – на щенят-підлітків. Стрімке збільшення росту й ваги сенбернарів можуть негативно позначитись на їхніх кістках і хребті, особливо якщо пес не отримує комплексного харчування й належних тренувань.

Навряд чи ще якась порода псів може похвалитися такою знаменитістю, як сенбернар Баррі. У період від 1800-го до 1812 року цей пес в Альпах врятував життя сорока людям. Баррі мешкав у монастирі Святого Бернара, на італійсько-швейцарському кордоні. Одного дня здійнявся сильний буран. Навіть навченим ченцями собакам не вдавалося впоратися з негодою, і вони поверталися до монастиря знесилені. Лише Баррі не залишив пошуки і виявив під снігом людину. Пес почав розкопувати її, але коли людина (це був солдат) побачила собаку, переплутала його з вовком і вбила свого рятівника. Сорок перше врятоване Баррі життя стало фатальним для самого рятівника. За іншою версією, сорок першою була дитина. Баррі виявив її у горах і, лігши поруч, відігрівав, поки хлопчик не прийшов до тями й не зумів обхопити собаку за шию. Тоді Баррі обережно потягнув дитину. Через якийсь час хлопчик зміг вилізти на спину собаці, й Баррі довіз врятовану дитину до людей.

Ім’я Баррі походить від швейцарсько-німецького Bari (німецькою ведмідь – Bar). Таку кличку у Швейцарії часто дають собакам чорного забарвлення. Собаки, яких мали ченці монастиря Святого Бернара, суттєво відрізнялися за формою й мастю від тих, яких ми називаємо сенбернарами. Після загибелі більшої частини цих собак ченці схрестили тих, що залишилися, з мастифами. Це стало початком сучасної породи. Тому масть Баррі була не світло-рудою, а чорною.

Мумію Баррі виставлено у Музеї природної історії у швейцарському Берні, а поруч із входом на цвинтар собак у Парижі є його статуя. Напис на постаменті свідчить: “Баррі, що врятував сорок людей і був убитий сорок першим”.

Фото ЕПА
Автор: Роберт ДОМАРАЦЬКИЙ
Джерело:  Високий Замок  www.wz.lviv.ua