На Мадагаскарі їздять... посередині дороги
А «даішники» у країні лемурів і баобабів теж просять грошей: хто «на газету», хто «на кока-колу»...

Автор: Павло КУЗИК

У багатьох країнах з погано розвинутою мережею доріг, наприклад, на більшості території Африки, дістатися кудись – само по собі пригода. Зовсім так, як це було у давні часи. Крім відсутності мощених доріг, за винятком кількох між найбільшими містами, жахливого стану ґрунтових шляхів, які в сезон дощів перетворюються на непролазні болота, тут ще й існує проблема дорожнечі пального та самих машин. Це пов’язано з віддаленістю від Європи й Америки, звідки ці товари постачаються.

Збираючись орендувати машину перед моєю поїздкою на Мадагаскар, я дізнався, що це задоволення обійдеться мені в середньому в 100 доларів за день – тобто майже уп’ятеро дорожче, ніж у США! Бензин там також коштував більш як удвічі дорожче. Автомобільна поїздка зі столиці, Антананаріву, до екзотичного півдня країни опинилася під загрозою. На щастя, місцева дівчина Зара, з якою я познайомився по Інтернету, домовилася зі своїми знайомими про оренду старенького «Пежо» лише за 20 доларів на день. Машину я отримав у комплекті з водієм – 25-річним Катібу (як мені пояснили, це необхідно – у зв’язку зі специфічними умовами водіння). Пізніше мені не раз довелося переконатись у цінності Катібу, бо на Мадагаскарі на цій машині я сам далеко б не заїхав...

Правила руху там дуже своєрідні: машини їдуть посередині дороги (перш за все тому, що часто це найбільш збережена її частина), а перед поворотами (і в багатьох інших випадках) сигналять. Я, правда, так і не зрозумів, наскільки це допомагає... А ще малагасійці (жителі Мадагаскару) дуже люблять сидіти на дорогах або вискакувати прямо перед машиною. Одного разу ця особливість мало не призвела до трагедії. В одному із сіл на півдні країни наша машина раптово зупинилася. Ми із Зарою сиділи на задньому сидінні й не бачили, що сталося. Але по тому, що ми продовжували стояти і наш водій опустив голову на кермо, ми зрозуміли, що трапилось щось серйозне. З Катібу вдалося витягнути лише одне слово – дитина... А тим часом до нас з усіх боків почали бігти люди. Сотні людей! Я подумав, що це кінець: ми переїхали дитину, і тепер нас розірве розлючений натовп. На щастя, машина зупинилася якраз перед малим, який ще деякий час приходив до тями і не рухався.

Загалом, пригоди почались, щойно ми виїхали з дому. Не встигли ми проїхати і кількохсот метрів, як наша машина заглухла, просто посеред базару. Закінчилося пальне. Катібу з каністрою вирушив на його пошуки, але, очевидно, багато не знайшов або просто поскупився, бо при виїзді зі столиці пального знову забракло. Нарешті за містом, де бензин дешевший, ми заправили повний бак і вирушили в нашу епічну подорож країною лемурів і баобабів. Тоді я ще плекав амбіційні плани відвідання одного-двох національних парків на день і одночасного знайомства з культурою місцевих мешканців. Наївний! Те, що ми не вкладаємося в графік, я зрозумів уже під вечір першого дня поїздки. Коли сильна тропічна злива (а був саме сезон дощів) змусила нас зупинитися в містечку Анцірабе – центрі пивоваріння. Звичайно, не найгірше місце для зупинки, але до настання ночі хотілося дістатись якнайближче до національного парку «Ранумафана», який ми планували відвідати наступного дня. Тож, підкріпившись «Трьома конями» (місцеве пиво), ми рушили в дорогу.

Далеко заїхати, однак, нам не судилось. Певної миті мені потрібно було подивитись на карту, щоб вирішити, де ночувати, тож я попросив Катібу ввімкнути в салоні світло. Він зауважив, що не варто цього робити, бо може сісти акумулятор, однак я проігнорував його протести, – адже машину при цьому ми не зупиняли і світло мені потрібно було буквально на хвилину. Проте невдовзі машина справді заглухла і не хотіла заводитись... Довелося штовхати її до найближчого схилу, де таки вдалося завести.

Через сильні дощі в «Ранумафану» наступного дня ми таки не потрапили. Натомість вирішили поїхати далі на південь, а коли дощ вщух, звернули у дещо менш популярний парк «Андрінгітра», де розташована друга за висотою гора країни – пік Бобі (2658 м), названа так на честь песика одного французького ботаніка. Бідолашна тварина якось пішла туди гуляти у сильний туман і загубилась. Мало не залишились там і ми. Дорога до парку виявилася досить важкою: ми піднімались крутими схилами, проїжджали мостами з грубо збитих дощок і раз у раз провалювались у глибокі ями, наповнені оранжевою водою. Через деякий час з капота почало диміти. Оцінивши ситуацію, Катібу пояснив, що в нас проблеми з оливою, яку “жере” машина, тому треба вертатися до основної дороги. Однак завести машину не вдалося… через проблеми з акумулятором. Іншого транспорту на дорозі не було, тому ми змушені були штовхати машину, сподіваючись завести її на схилі. Але всі схили залишились позаду, тож ми розвернулись і продовжили процес, уже в зворотному напрямку. В післяобідню спеку завдання досить непросте. Для допомоги нам Катібу рекрутував кількох хлопців, років десяти. Для них це було розвагою, а на прощання вони ще й отримали кілька дрібних купюр.

Ми таки дісталися схилу і завели машину, а пізніше долили оливи, та невдовзі з капота знову почало диміти. Ми зупинилися. Машина знову не заводилася. Доводилося її штовхати... На щастя, де б ми не зупинилися, навіть посеред поля, невідомо звідки виникала група людей, переважно напідпитку, які нам допомагали – і то з таким завзяттям, ніби це приносило їм велике задоволення. Утім, наприкінці вони завжди просили грошей... Зрозумівши, що таким чином ми далеко не заїдемо, зупинили вантажівку, яка взяла нас на буксир. Її водій видався хорошим хлопцем, завжди готовим допомогти ближньому в біді. От тільки по прибутті він зажадав вечерю і мало не місячну місцеву зарплату...

До найближчого міста ми дістались лише біля дев’ятої вечора. Катібу вирішив залишитися там і поремонтувати машину. Звичайно, за мої гроші, хоча пообіцяв, що після повернення до столиці його бос мені все відшкодує (цього так і не сталося). Ми із Зарою хотіли зупинити якусь машину на південь, щоб наступного дня відвідати ще один парк. Але в такий час у цьому напрямку вже нічого не їхало. Як виявилося, водії бояться розбійників, які заскакують на машини просто на ходу. Переночувавши, ми поїхали далі на місцевій маршрутці («таксі-бус»). Всередину набилося стільки людей, що вилізати ми мусили через вікно. Але то ще нічого: кажуть, деколи людей буває стільки, що шофер змушений брати когось на коліна.

Через день Катібу полагодив машину, і ми продовжили нашу подорож. Але на цьому пригоди не закінчились. Адже були ще поліцейські та військові з автоматами, яких із просуванням на південь ставало все більше. Жоден з них нас не пропустив. І всі просили: хто «на газетку», хто «на кока-колу». Серйозніші охоронці правопорядку вимагали в Катібу дозвіл на перевезення іноземних туристів. Не важко здогадатись, що такого дозволу в нього не було. Катібу казав, що я просто друг, якому він показує країну. Деколи вірили, деколи ні…

Мадагаскар – Україна

Автор: Павло КУЗИК

Фото автора

На фото: Оренда старенького «Пежо» обійшлася вп’ятеро дешевше, ніж нової машини. Але ламалося це авто ледь не кожного кілометра... 

Джерело: Високий Замок www.wz.lviv.ua