Фортеця над Бугом

Автор: Сергій П’ЯТЕРИКОВ

За кількістю безцінних пам’яток архітектури середньовіччя й ХVII–XVIII століть, що фігурують у багатьох європейських історичних хроніках, Україна може посперечатися з будь-яким членом Євросоюзу. Згадаймо навмання хоча б Кам’янець-Подільський, Білгород-Дністровський, Хотин, Дубно, Збараж, Бучач, Теребовлю, Олеськ, Мукачеве, Клевань, Старокостянтинів, Чортків, Острог, Жовкву. Мабуть, кожен читач згадає ще немало назв фортець, замків, маєтків, монастирів, які краще чи гірше збереглися до наших днів. Адже мало хто, подорожуючи нашою країною, не тамував подих біля стародавніх руїн — німих свідків буремної історії.

А от чим ми докорінно відрізняємося від Європи, так це ставленням до свого історичного надбання. За часів комуністичного режиму переважну більшість пам’яток історії занедбали, занапастили. У кращому разі там був склад, божевільня, стояла військова частина або містилася в’язниця.

Не минула така доля і фортецю-замок у Меджибожі на Хмельниччині. Під’їжджаючи до неї здалеку, мимоволі зупиняєшся у захопленні, милуючись могутніми мурами і вежами, що височать над Південним Бугом. За згадками, колись замок, пофарбований білою фарбою, наче лебідь, віддзеркалювався у річці. Сьогодні, обходячи неприступні стіни фортеці, із жалем споглядаєш облуплену кладку червоної цегли, понівечену часом, а ще більше — людьми. Більшість споруд всередині у вкрай аварійному стані. І хоч після того, як у 2004 році Меджибізький замок став Державним історико-культурним заповідником, справи поліпшилися, бюджетних коштів на відновлення пам’ятки катастрофічно не вистачає. Прибуток від туристів, що зрідка заїжджають сюди, мізерний. А колись же у цих місцях вирувало життя.

Уперше Меджибіж згадується в літописі в 1146 році. Містечко лежало неподалік Чорного та Кучманського шляхів, якими татари робили набіги на ці краї. Тому вже у ХІІ сторіччі тут були укріплення проти кочівників, а згодом і фортеця. Її внутрішня площа займає близько гектара. Стіни зі східного боку височать на 17 метрів, товщина їх — майже 4 метри. Південна стіна має три ряди бійниць, тобто захисники могли обстрілювати нападників із трьох поверхів. Стару фортецю не оминули бурхливі часи української історії XVІІ сторіччя. Її мури були свідками Національно-визвольної війни українського народу проти польської шляхти під проводом Богдана Хмельницького. У 1672 році Меджибіж захопили турки і прохазяйнували тут 27 років. Згадкою про це залишився дерев’яний мінарет, надбудований на старовинному костьолі. Мусульмани переобладнали храм під свою віру. А от комуністи цю на той час уже православну церкву пограбували, сплюндрували і зробили в ній комору — такий вигляд вона мала і кілька років тому. Ще один храм Меджибожа, руїни якого видно неподалік фортеці, у 30-х роках ХХ сторіччя став місцем розстрілів чекістами тисяч невинних людей. Не поступились енкаведистам у людожерстві й гестапівці, які у 1942 році розстріляли тут понад 3 тисячі євреїв.

Меморіальна дошка біля центральної брами засвідчує, що 4 жовтня 1846 року у Меджибожі зупинявся Тарас Шевченко. Цілком слушно, що він милувався замком і малював його. А той, хто сьогодні відвідає Меджибіж, може залюбки сфотографуватись біля нього.

Автор: Сергій П’ятериков
Світлини автора
Джерело: Українське слово http://www.ukrslovo.com.ua/