Автор: Зіновія ВОРОНОВИЧ

Аби любити степ, треба там народитися. Для людини, яка виросла у Прикарпатті, таврійські степи восени – як пустеля.

Їдеш автобусом, а за вікном рівненькі поля аж до небокраю – нема поглядом за що зачепитися. Хіба що за дорожні знаки, які повідомляють, скільки ще залишилося до Асканії Нової. Коли вийшли з автобуса біля входу у всесвітньо відомий заповідник, перше враження – чого ж тут так зимно?

Пава ходить, як злодій…

Першими у заповіднику нас зустріли павичі. Вони тут ходять, як кури по подвір’ю, – ніяких кліток. Асканійські павичі звикли до людей, підходять близько і дозволяють себе фотографувати. От тільки розкішні хвости байдуже волочать по землі – пір’я віялом розпускають хіба що перед павами. Та й нема чого гостей дражнити – ще обскубуть, як гуску на перину. І так біля входу в зоопарк торгують їхніми пір’їнами – по три гривні за штуку. Щоправда, продавці кажуть, пави самі гублять пір’я. Приказку «ходить, як пава» вигадав той, хто ніколи не бачив, як вона ходить. У них хода не горда, а злодійкувата – йдуть, наче підкрадаються…

Збоку у кількох просторих вольєрах – чаплі, лебеді, гуси, різні види качок. Усі вперемішку. Вольєри зверху не закриті, тому при бажанні птахи можуть перелітати. «А не боїтеся, що повтікають?» – питаємо в гіда. «А чого їм втікати? Навпаки, усі птахи злітаються сюди, бо тут годують. Зараз частина відлетіла у теплі краї, тому птахів мало. Коли випаде сніг, у нас біля штучного ставка буде заліплено птахами – позлітаються з усього степу», – пояснює жінка.

Трохи далі у загороді нудиться чорний африканський страус, схожий на балерину в пачці. Страусів інших видів уже заховали від холодів, а він може витримувати до 5 градусів морозу.

...а поні, виявляється, корисливі

Найцікавіше в Асканії – цілинний степ, у якому тварини живуть вільно. Ну яка радість дивитися на величезну тварину в маленькій клітці, в якій в одному кутку їдальня, а в іншій – туалет? Інша справа в степу, де тварини живуть табунами і можуть вільно пересуватись. Тут розумієш, що ти в гостях і мусиш поводитись так, аби принаймні не роздратувати господарів. Не дай Боже, пустять в хід роги і копита.

Влітку на фотосафарі в степ виїжджають на кінних бричках. На них можна заїжджати мало не в середину стада. Нас переконали, що краще їхати «газельками», бо уже надто холодно. Недолік у тому, що машиною можна їхати лише по господарських доріжках, аби не витоптувати траву (це ж заповідник). Цілинний степ Асканії ніколи не орали, не косили. Прокошують лише протипожежні смуги – аби на випадок степової пожежі вогонь не міг надто швидко поширюватись.

Гудіння машин тварин лякало, тому стада тікали ще до того, як ми зупинились. Силуети оленів, куланів, маралів ми могли роздивитись лише здалеку. На жаль, ніхто не прихопив зі собою біноклів. Натомість бізони втікати не думали – спокійно собі паслись, лише часом ліниво піднімали велетенські голови – мовляв, бачимо-бачимо вас, ризикніть підійти ближче. Не ризикнув ніхто. Погладити тварину, вага якої близько тонни, бажання не виникало. Це ж не поні, якого можна і по гриві поплескати, і з руки погодувати. До речі, шетлендські поні тут самі підходять фотографуватися. Тільки ми вийшли з машини, до нас рушив один коник. Терпляче зачекав, поки його сфотографують з усіх боків, почав заглядати в руки. Знайшла в сумці кілька кубиків пресованого цукру. Поні їх з’їв з руки, і лише потім дозволив себе погладити. Інший, побачивши, що я пригощаю, рвонув у мій бік, та перший коник його не підпустив. Це лише вони з вигляду схожі на іграшкових коників, а насправді сильні і норовисті тварини. Не даремно їх колись використовували у копальнях – ці маленькі коники можуть тягти вантаж у двадцять разів важчий, аніж вони самі.

Коням Пржевальського Чорнобильська зона краща за заповідну

Гордість заповідника – коні Пржевальського. Це єдиний вид диких коней, який залишився на планеті. Тарпанів, які колись населяли ці степи, уже винищили, а мустанги, які трапляються в Америці, виявляється, не дикі, а лише здичавілі коні іспанських завойовників.

Коні Пржевальського, може, й не вижили би, якби не заповідник Асканія Нова. Наприкінці ХІХ століття засновник заповідника Фредерік Фальц-Фейн замовив у Монголії кілька диких лошат для свого зоопарку. Таке задоволення йому обійшлося страшенно дорого – перша експедиція вернулась ні з чим – не зловили. Вдруге коней зловили, але вони загинули по дорозі в Асканію. І лише з третього разу вдалося привести сюди цих смішних коників з короткими гривами, що стирчать, як ірокези. Саме звідси коні Пржевальського потрапили до Європи. А у 90-х роках минулого століття кількох коней вже з Асканії відправили у Монголію – там тварин цих тварин уже не залишилося. Втім, Асканія, виявляється не єдине місце, де в Україні прижились коні Пржевальського. У 1998 році цих коней завезли у Чорнобильську зону. Там вони живуть взагалі без людського втручання. На сьогодні у зоні відчуження уже близько ста коней Пржевальського – одна з найбільших популяцій у світі…

Поки ми їздили степом, нас то тут, то там обганяли стада дивних тварин – трохи схожі на кіз, але крупніші, а голова здалеку нагадує верблюжу, тільки ніс звисає. Це сайгаки. Ці тварини належать до групи антилоп. Колись вони заселяли майже всю територію сучасної України – від Дону аж до Карпат, але до ХІХ століття повністю зникли з цієї території. Трапляються лише у Середній Азії. Розвести стадо в заповіднику виявилось легко – привезені тварини відчули себе вдома і почали розмножуватись. Тому Асканія має можливість навіть торгувати «сайганятами». А от виставити їх у зоопарку – нереально. «Як правило, самка народжує двох малюків. Ми пробували одного забирати, вигодовувати і виставляти у зоопарку. Але якщо у степу сайгак живе в середньому десять років, то у зоопарку – лише два-три. Ці тварини дуже багато і швидко бігають – навіть пасуться лише на ходу. А коли малюки мало рухаються, у них погано розвиваються серцеві м’язи. Крім того, вони дуже полохливі, через слабке серце можуть померти навіть з переляку. Якщо спиляти роги у сайгака (він з родини оленевих), тварина помре. Не через саму операцію, а від пережитого стресу!» – розповів гід.

Коли ми уже переходили із заповідника у дендропарк, побачили самотнього верблюда. «Це Матільдочка. Вона у нас – найстарша. Ніхто точно не знає, скільки їй років. В Асканії вона уже понад тридцять років, а сюди її привезли уже дорослою. З нею був ще верблюд, але він два роки тому помер. Матільдочка досі сумує», – пояснила жіночка. Інших екзотичних тварин – антилоп, зебр, ми уже не побачили. Їх на зиму забирають у стайні, аби не мерзли. Екскурсій у зимівники не роблять. Кажуть, там такий запах, що нас би потім не впустили в жоден автобус…

Воду возили за 50 кілометрів

Зачинивши за собою ворота заповідника, ми як за порухом чарівної палички потрапили зі степу у парк з дивними деревами. Тут золотиста ялина, там – деревця правильної конусоподібної форми (вони такі від природи, а не стрижені), далі – дерево зі… стручками квасолі. Є тут і найстаріше дерево на планеті – гінкго білоба. Його ще називають деревом грошей – кажуть, якщо листок покласти у гаманець, там завжди будуть гроші.

«У нас тут є і кримські сосни, і дуби, і буки… Навіть гриби часом ростуть!» – гід розповідає про це так, ніби гриби – це диво природи. Але й справді – диво. Адже це не звичайний ліс – це ліс у степу, де ніколи не росли дерева. Навіть на Різдво степовики донедавна не прикрашали ялинок – їх там просто нема.

Коли Фальц-Фейн вирішив закласти тут парк, на нього дивилися, як на пришелепкуватого. Мовляв, тут жодне дерево не приживеться. Але він наполіг на своєму. Спочатку його робітники (Фальц-Фейни були надзвичайно багатими людьми – розводили овець для шерсті по всій Європі) возили воду у бочках аж з Дніпра, щоб поливати саджанці. А це майже п’ятдесят кілометрів. Дерева росли, їх ставало усе більше, води не вистачало. Тоді тут викопали свердловину глибиною понад двадцять метрів, з якої подавали воду ариками (невеличкими рівчаками) по всьому парку. У центрі дендропарку навіть створили штучне озерце, а біля нього – невеличкий грот. Вхід у цей грот бачив кожен – у фільмі «Діти капітана Гранта». У реальності там ще гарніше. Сподіваюсь, навесні потраплю туди ще раз – аби побачити, як цвітуть тюльпанове дерево та жовті скіфські тюльпани у степу.

Автор: Зіновія ВОРОНОВИЧ
Фото з сайту Сім чудес України
Джерело: Високий Замок