Сільський гламур, чи Романтика українського популізму

Автор: Галина Шепель, для УП

Із відрядних нотаток

Сільська реальність взагалі проста: півсела вже вдосвіта коло магазину марудиться: коли-то Маруся або інша поважна ґаздиня по стопочці у кредит наповнить. Решта ж на жнивах паряться: у кого власна господарка, хто на орендованих ланах підробляє. Робити – роблять, та заздрять першим: перекинув соточку – і день вдався. А тут думай: чи не задарма працюєш: цього року хтозна як розраховуватимуться, бо параліч розбив українське село.

Його вже від реформи потроху хапало: то ногу відніме, себто, ціни на зерно нема, то руку скрючить, якою доять корів і копійки за молоко отримують. А тут – так усе перекосило, притому ще й невідь коли відпустить. Бо фінансовий параліч – це стократ болючіше і небезпечніше, ніж просто кольки.

І далеко ходити не треба. Приміром, справно селяни молоко здають на переробку, от тільки грошей не отримують. А що – селяни – вони й на поліссі селяни – кому там платити –однаково конкуренції ніякої. Як і є конкуренція, то вона ж - про людське око – скільки Антимонопольному комітету про неї не говорити – змова щораз видозмінюється, але нікуди не зникає.

А тепер, у кризові часи, про неї, ніби, й казати незручно – що ж, усім біда. Певно, нелегко монополісту забрати із крайнього на теренах Рівненської області господарства молока на мільйон гривень, ні копійки за нього не заплативши, і селян тикати носом у передоплату за пальне, яке ті сподівалися у фірми-супутниці молочного концерну отримати бодай за ринковими цінами, але у рахунок проданого молока.

Тільки ж хто те молоко купував? Брали, зглянувшись над бідолашними, бо ж нікуди його селянам подіти – от і вивезли з-під білоруського кордону до сусідньої області – яка тут вигода – тільки братське розуміння сільських проблем.

Брали, щоб у канави не довелося виливати – тепер нахаби ще й пального просять. Отака реальність.

Скажете, неправда – у найближчому селі вам розкажуть, що в середніх агропідприємствах, за якими не стоїть чийсь високий і потужний інтерес, давно зарплати не бачили – де ж її взяти, якщо за молоко, яке завжди наповнювало сільську казну щоденними обіговими коштами – дякувати Богу, корови не раз на рік дояться – не платять. І крапка.

Та це півправди. Інша половина полягає у тому, що мовчазні селяни ніяк не можуть зрозуміти, чому ж молоко вищого ґатунку – а вони торік побудували молокопроводи, якими автоматично, без контакту з повітрям, удої потрапляють до холодильників і тому коштують на 15% дорожче, зараховують лише першим сортом.

Тобто, змовники безкарно відбирають у селян навіть надію з часом отримати справедливу ціну за якісний продукт.

Борги ростуть. Задля справедливості підкреслю – занижені борги – в усій Україні.

Кажуть: кредитів переробка не отримує, купівельна спроможність українців невелика, тому молочна продукція залежується на прилавках. Звісно, а як же інакше, якщо красна ціна молока від одноосібника і фермера – 1 гривня, а від великотоварних підприємств – 1.80. А скільки коштує літр знежиреного молока у торгівлі? На периферії ще можна знайти до чотирьох гривень – це місцеві переробляють (і до магазинів здають, до слова, на півтори гривні дешевше), а в столиці боюсь навіть прогнозувати, але не менше 5.

І це – наголошую – зне-жире-не, тобто, з нього ще виробляють сметану чи масло. Чи не зажирно? – так і кортить спитати. Хто ж і де нині заробляє стільки, щоб витримати такий ціновий – з одного боку – утиск, з іншого – тиск?

Заробляють на цьому білоруси, які пропонують – і ми завозимо – на третину дешевше масло і якісне – в Україні такого вже давно не виробляють – згущене молоко – бо у них, виявляється, людям зарплату платити потрібно, то й шукають ринки збуту. Усім треба, окрім українців – навіть тим, хто, на відміну від північного сусіда, постачає – як модно казати – до нашого столу – невідомо що під етикеткою продуктів харчування.

Наші ж селяни можуть і без грошей прожити – якщо дотепер дожили. Що тут скажеш? Логіка беззаперечна. І стосується вона не тільки молока, а й м’яса, зерна, овочів та фруктів, якими або просто перестали займатися в українських селах, поклавшись на нездоровий рум’янець імпорту, або потихеньку кидають ту дурну справу – годувати державу. Бо їсть вона, вибачте, усіляке сміття. Неприємно це чути, бо ж його їсть не хто інший як ми. Це теж частка правди.

А нам розповідають про молочні ріки, зернові береги, фруктові сади і рай для тварин, забуваючи додати: на окремо взятій території у незначних для держави розмірах. Загалом усього цього, ще й доброї якості, яка гарантує здоров’я нації, в Україні катастрофічно не вистачає. Так і буде, бо ж уявними багатствами тільки віртуальний народ можна нагодувати. А ми – ось вони –цілком явні.

От і розберися: чого мені більше хочеться: побродити по безмежно волошковому полю, відпочивши від міської метушні, чи втішати доярку, яка теребить безнадійно спрацьовані руки і запитує кожного міського жителя: ви там ближче до столиці – коли буде легше? Що їй сказати? Що мені її молоко до смаку, але місто його не бачить, що загубилися ріки українського у гламурних туалетах людей, далеких від села, котре ще кілька десятків років тому їх згодувало і випустило у світ?

Де той світ у сільському віконці? Хлів, луг, поле. І хоча я тут ненадовго, де й ділась романтика прозорих озер і чорних, мов з бісеру - цяток (це спини чорно-рябих корів вилискують на зеленій галявині). Я не звідси родом, і мені, ніби, не болить. Та дратує колюча стерня – довго не гояться від неї рани.

Автор: Галина Шепель, для УП

Джерело: Українська правда. http://www.pravda.com.ua/news/2009/7/30/99160.htm