«Катерино, Доле наша, покрий голівоньку — буде каша»

У кожної людини є своя Доля, яка народжується разом з нею і супроводжує її упродовж усього життя, до самої смерти. Цієї фатальної сили не можна ні оминути, ні уникнути. «Від Долі не втечеш, ні сховаєшся, а свого судженого і конем не об’ їдеш», — кажуть у народі. А ще Доля буває не лише доброю, а й лихою — недолею, тобто бідою, а злидні — то її діти. Реальне і містичне зливаються у житті в єдине ціле, тому наші предки вірили у надприродну силу, обожнювали і боялися її, а, щоб задобрити, приносили всілякі жертви, а також проводили урочистості з магічними ритуалами і піснеспівами.

Одне з таких свят і було присвячене Долі й випадало на 24 листопада за старим стилем (тому вважалося осіннім). Особливо воно шанувалося дівчатами, які намагалися умилостивити Долю замовляннями, ритуалами і за допомогою ворожінь дізнатися, що на них чекає у майбутньому. З плином часу свято втратило свій глибинний зміст і стало молодіжною забавою, а з прийняттям християнства було приурочене до дня великомучениці Святої Катерини, що відзначається як православною, так і католицькою церквою.

Хто ж така Катерина, чому її вважають святою? Молода, вродлива і багата дівчина, яка жила в Александрії (Єгипет) на початку IV ст. нашої ери. Вона проповідувала вчення Христа і вважала себе його «нареченою». Імператор Максиміліан, який переслідував перших християн, наказав її убити. Ангел, який зійшов з неба, оживив Катерину, але кати знову замордували її, відрубавши голову. Мощі Святої знаходяться у храмі на Сінайській горі, а на місці страти споруджено мармурову колону з висіченим на ній зображенням голови великомучениці.

Культ Катерини поширився по всьому християнському світі. На Заході її вважають покровителькою учнівства і студентської молоді, а у Франції її обрано патронесою старих дівчат. Проте в Україні ставлення до Катерини, як і до інших святих жінок, насамперед, Богородиці Діви Марії, а також Варвари, Ганни, Параскеви, було особливим — не лише побожним, а й житейськи-довірливим. Сподіваючись на допомогу Святої, дівчата і жінки просили її про щасливий шлюб і злагоду в сім’ї. Тому вона опікувалася долею незаміжніх дівчат, а також вагітних, які просили легких пологів.

Які ж характерні особливості цього давнього народного свята? Які обряди і дійства проводилися цього дня? Насамперед, дівчата (кожна окремо) до схід сонця зрізали у садку вишневі гілочки, ставили їх у глечик із водою і спостерігали, чи розквітнуть вони до Різдва або Маланки. Якщо «катерининська» вишня зацвіте, то Доля дає добрий знак і подружжя буде щасливим, а якщо засохне — дівчина наступного року не вийде заміж.
За традицією, дівоча громада влаштовувала вечорниці, які обов’язково були пісними, бо вже почалася «пилипівка». Співати веселих пісень, жартувати, хвацько танцювати теж заборонялося. Тому молодіжні зібрання у цей період були спокійними, врівноваженими, звучали переважно сумні, ліричні мелодії про нещасливе кохання, дівочу долю, історичні балади.

Хлопці зазвичай постили до вечорниць, щоб Доля послала їм гарну, роботящу дружину. Перед приходом юнаків дівчата сідали за святкову вечерю, починали ворожити. Брали на березі ставка або річки жменьку піску і роздивлялися: якщо знаходили тріску, то суджений буде тесля, якщо шматок шкіри — швець, заліза — коваль, а якщо траплялася вуглина — це означало хворобу або нещастя. Лічили дрова в оберемку, який дівчина заносила до хати: парна кількість свідчила про швидке парування. Підслуховували під вікнами, про що говорять у кімнаті: якщо почують слово «йди», то незабаром весілля, а якщо «сиди», то навпаки — ще довго доведеться дівувати. Ворожили і в хаті. Грали у «квіти» — коли хлопець вибирає одну з тих, кого називали, а це була, звичайно, якась із дівчат.

Найбільше ворожили упродовж Різдвяних святок, аж до Водохреща: хто перший пройде вулицею повз ворота — молодий чи старий, гарний чи немічний,— той і буде судженим. Питали у перехожих ім’я; прислухалися: звідки гавкав собака — звідти чекати сватів; рахували, скільки і яких кілків у тину, при цьому приказували: «старий, молодий, бідний, багатий, кривий, удівець-молодець…» і так — до дев’ятого кілка. Ще кидали чобота та смикали з чужої стріхи солому і рахували стеблини: парне число — буде дівчина скоро у парі.

З глибин тисячоліть дійшов до нас і надзвичайно цікавий звичай «закликання Долі», що мав магічне значення: принесення жертви богам у вигляді праслов’янської страви — каші або колива — ним частували душі предків. Робилося це так: дівчата обгортали чистим рушником горщик із кашею, виходили у двір, по черзі залазили на ворота й гукали: «Доле, Доле! Йди до нас каші їсти», або «Катерино, Доле наша, покрий голівоньку — буде каша», і ще так: «Доленько моя, озовися, Доленька щасливая, пригорнися, — іди до нас вечеряти!». Чекали: звідки почується якийсь голос або обізветься пес — звідти і суджений прийде. Усі ці ритуали мають психологічну і життєву основу й базуються на первісному анімістичному світогляді.

Наші прапращури створили прекрасну філософську містерію, що сьогодні вже втрачена, за винятком окремих фрагментів і, на жаль, стала тією Атлантидою, яка до нас ніколи не повернеться. Та чому — ні? А якщо воскресити традицію, але в інших, оновлених формах? Адже її основа — це спільне для усіх вірувань жіноче начало й надія на створення нової родини та щасливе сімейне життя.

Автор: Ольга РУТКОВСЬКА
Джерело: Українське слово