Перша і остання команда-чемпіон
50 років тому львівський гандбольний СКІФ виграв першість Союзу

 Автор: Іван ЯРЕМКО

 «Втомлені, але щасливі покидали поле гандболісти львівської команди СКІФ. Вони не звертали уваги ні на нудний осінній дощ, ні на холодний пронизливий вітер. Безмежною радістю світилися очі кожного гравця. Адже здобуті золоті медалі – перші золоті медалі чемпіонів країни». Такими словами розпочиналася публікація у київській газеті «Радянський спорт» за 2 жовтня 1959 року, яка зберігається у моєму архіві. У ті роки автор цих рядків сам займався гандболом у дрогобицькій ДЮСШ під керівництвом тренера Мирона Грабовенського, а тому й збирав всі матеріали про цю вже тоді популярну на галицькій землі гру. А через рік, під час навчання у Львівській політехніці, вже добре знав майже усіх чемпіонів, з якими не раз змагався на гандбольному майданчику. З того часу я знайомий з Юхимом Окупом, одним із гравців тієї чемпіонської команди, а потім – викладачем кафедри фізичного виховання моєї альма-матер.

- Ми на той час були добре згуртованим колективом, бо вже кілька років тренувалися у майже незмінному складі під керівництвом Анатолія Артемовича Музикантова, - згадує ветеран львівського гандболу Юхим Окуп, нагороджений недавно Відзнакою НОК України з нагоди 75-річчя. - Він був добре знаний львівським любителям футболу як захисник місцевого «Спартака», що ледве не прорвався до вищої ліги радянського футболу у 1949 році. Закінчивши інфіз, Музикантов став тренером гандбольної команди. Тоді у країні чомусь більш популярною була гра 11х11, що розігрувалася на футбольному полі. Ми стали чемпіонами України, а потім перемогли всіх у турнірі студентського товариства «Буревісник», вдало виступили у зональних змаганнях в Баку і здобули право грати у фіналі. Тут зібралося шість найкращих команд. Три з Москви - «Труд», МВО та Московського авіаційного інституту, команда Вільнюського університету, «Авангард» та СКІФ.

В останній день нашими суперниками стали студенти з Вільнюса. Тільки перемога давала нам золоті медалі, бо по дорозі ми вже втратили два очки. Фінальні ігри проходили у Києві під акомпанемент холодного осіннього дощу, який не вщухав ні на хвилину, на мокрому та слизькому полі... Нам вдалося швидко досягти успіху: спочатку наш кращий бомбардир Леонід Пікуль «розмочив» рахунок, а згодом Юрій Резніков закинув другий гол. Проте литовці не погодилися здаватися і, перехопивши ініціативу, закинули нам три голи. Під час відпочинку Анатолій Артемович підказав, що в таку погоду треба грати короткими передачами і розвивати атаки швидко. І ось сильним несподіваним кидком Пікуль зрівнює рахунок, а через кілька хвилин ми знову виводимо його на завершальний кидок - 4:3. Важка перемога принесла нам звання чемпіонів та золоті медалі. Це була перша і остання команда Львова, яка зуміла перемогти у всесоюзному чемпіонаті. Ніхто потім такого успіху не досягав. Удома наш чемпіонський склад – Ю. Усенко, В. Юціс, В. Улюмджієв, О. Френкель, Ю. Окуп, В. Войтенко, Ю. Резніков, П. Зрайко, В. Зеленов, Л. Пікуль, В. Фоменко і В Соколов – тепло вітали, нагородили грамотами.

– Як склалася подальша доля того чемпіонського колективу?

– Ми ще якийсь час пограли разом, але, закінчуючи інститут, розбіглися.. Але й у інших командах мої колеги перебували на перших ролях. Юрій Резніков багато років виступав за команду ЗАС (Запоріжжя) та збірну СРСР. Леонід Пікуль теж грав у Запоріжжі. Володимир Улюмджієв повернувся до себе на батьківщину в Калмикію. Віктор Фоменко поїхав до Ленінграда, там пограв кілька років, тренував місцеві команди. Володимир Соколов мешкає нині у Запоріжжі, де чимало років виступав за місцевий ЗАС. Анатолій Музикантов теж десять років (1963-1972) працював у Запоріжжі, тренував провідну команду ЗАС, а потім повернувся до Львова. Валерій Зеленов - найтитулованіший наш гравець. Входив до складу збірної СРСР 11 років, був її капітаном, провів 81 гру і закинув 163 м’ячі. Був учасником трьох чемпіонатів світу. Потім тренував запорізькі команди, збірну Непалу і донецький клуб «Шахтар-Академія», збірну України. Петро Зрайко живе на Волині, у Горохові. Володимир Юціс поїхав до Харкова, працював викладачем вищого навчального закладу. А Юхим Окуп як прийшов 1961 року на кафедру фізичного виховання і спорту Львівської політехніки, так і працює тут донині. А ще є одним з тренерів львівської чоловічої команди вищої ліги «Політехніка-СКА».

Автор: Іван ЯРЕМКО
Фото з архіву Юхима ОКУПА
На фото: «Безмежною радістю світилися очі кожного гравця. Адже здобуті золоті медалі – перші золоті медалі чемпіонів СРСР». 
Джерело:  Високий Замок  www.wz.lviv.ua