Ольга Харлан: "Я страшенно жадібна до перемог"

Автор: Адам Кадеф

Фехтувальниці з Миколаєва Ользі Харлан 4 вересня виповниться лише 19 років. Але її ім'я добре знають в спортивному світі. За підсумками 2008 року НОК визнав найкращою спортсменкою України.
Піком спортивної кар'єри вихованки заслуженого тренера України Артема Скорохода наразі є олімпійський турнір Пекіну-2008, де збірна України в командних змаганнях шаблісток сенсаційно завоювала золоті медалі. Вирішальний внесок у "синьо-жовтий" тріумф зробила саме Ольга Харлан.

Проте Оля не почиває на лаврах, а продовжує тішити своїх тепер вже багаточисельних вболівальників новими здобутками. От і на чемпіонаті Європи, який у другій половині липня пройшов у болгарському Пловдіві, Харлан вперше підкорила дві вершини - здобула континентальне "золото" в особистій та командній першості.

- Олю, зовні склалося враження, що на Євро-2009 у Пловдіві ти здолала всіх своїх суперниць не лише переконливо, а й дуже легко.

- Я б не сказала, що виграла легко. Напевне, правильнішим буде формулювання "без докладання надзусиль". Але мене такий перебіг подій не здивував. Перед стартом змагань у Пловдіві я відчувала, що знаходжуся на піку форми, на доріжці у мене виходило практично все. Тому головне було показати все, що я могла на той момент. Як бачите, все вийшло якнайкращим чином.

- Проте, на останніх етапах Кубка світу в тебе, судячи з результатів, був деякий спад.

- (Посміхається - Авт.) Виявляється, для мене посісти на етапі Кубка світу 5-8 місця - це спад форми. Що ж, приємно, що мене так високо ставлять у світі спорту. Адже багато шаблісток про такі результати можуть лише мріяти. Але ви праві, у мене насправді наприкінці весни - на початку літа був невеличкий спад. До того я на всіх етапах Гран-прі Кубка світу нижче третього місця не опускалася. Але ж ви самі розумієте, що триматися на піку форми весь сезон - це нереально. Головне, в оптимальній формі підійти до головних змагань сезону. Чемпіонат Європи був одним з них.

- І все ж, який бій у Пловдіві був найважчим?

- У психологічному плані важко було, коли виходила на доріжку проти своїх подруг по збірній - в 1/16 фіналу з Оленою Хомровою, а в півфіналі з Галиною Пундик. Подібні зустрічі раніше траплялися кілька разів на етапах Кубка світу. Але ще жодного разу наші шляхи не перетиналися на чемпіонатах світу чи Європи. А тут одразу аж три дуелі між собою. Адже в 1/8 фіналу Галя Пундик перемогла Олю Жовнір. Ми навіть жартували після турніру, що Україну може зупинити тільки Україна.

- Як дівчата реагували на поразки одна від одної?

- Жодних образ. Ми нормально спілкувалися, разом проводили весь вільний час і забули про те, що на змаганні у кожного з нас була спортивна злість. Під час турніру про дружбу забуваємо, а по завершенні баталій приятелюємо. Повірте, на дозвіллі ми не промовилися жодним словом про очні поєдинки. Сьогодні перемогла я, завтра виграє хтось інший.

- А в чому складність - вони добре знають твої сильні і слабкі сторони?

- Справа не в цьому. Я ж їх також добре знаю. Просто відчуваєш, що фехтуєш з близькими тобі людьми, точніше, партнерками по команді. А тому, вигравати у них трохи образливо. Через це доводилось і емоції стримувати, сильно не радіти. Інша справа фінал, де моєю суперницею була росіянка Єкатєріна Дьячєнко. На цей бій я налаштовувалася як на найголовніший у житті. Тим більше, що Росія - це наш найпринциповіший суперник у Європі, а Катя для мене однозначно найнезручніша серед усіх росіянок. Але цього разу я їй шансів на успіх не залишила.

- Так само, як і збірна України тим же росіянкам у фіналі командних змагань.

- Це був наш день. Росіянки, мабуть, не були готові на всі сто. До того ж, ми дуже прагнули реваншу, адже на Гран-прі у Москві ми у фіналі поступилися саме Росії. Але на чемпіонаті Європи ми їм у фіналі не дали жодного шансу. Наша перемога була більш ніж переконливою - 45:31.

- Не менш вражаючою була ваша перевага і в двох інших зустрічах - проти збірних Румунії та Угорщини.

- Знову ж таки, напевне, так здається зі сторони. А на доріжці все сприймається зовсім по іншому. Ті ж угорки в чвертьфіналі взяли гору над Францією, яка два роки тому була чемпіоном Європи. Але без сюрпризів нині не обходиться жоден турнір. Тому ми бути сконцентрованими від першого удару до останнього. Звідси й такий результат.

- На двох попередніх чемпіонатах Європи Україна двічі в фіналі програвала: в позаминулому сезоні Франції, а рік тому в Києві - Польщі. І в обох випадках з мінімальним рахунком 44:45. Перед нинішнім фіналом з Росією ви і ваші партнерки не боялися, що історія може повторитися втретє поспіль? Адже, як кажуть, Бог любить трійцю.

- Звичайно, ми про це пам'ятали. Але після фіналу Олімпіади-2008 у Пекіні, де ми перемогли збірну Китаю також 45:44 та ще й на очах їхніх вболівальників, ми вже не боїмося нічого. Те своєрідне прокляття над нами більше не висить. Тепер ми добре знаємо, що все в наших руках і все залежить тільки від нас.

- Але фехтування такий вид спорту, де чимало залежить і від суддів.

- Абсолютно правильно, так воно і є. Але перемога в Пекіні зіграла нам на руку і в цьому питанні. Адже у фехтуванні досить велике значення має, чи є у тебе авторитет у арбітрів. Так от, якщо раніше нашу команду інколи судді дозволяли собі не тільки "піддушити", а в разі потреби могли і "вбити", то тепер подібного немає й близько. Після Олімпіади судді до нас ставляться значно краще. Ні, вони не допомагають нам нечесним суддівством по відношенню до суперниць. Та нам цього і не потрібно: по-перше, прагнемо завжди перемагати у чесній боротьбі; а по-друге, впевнені у своїх силах. Головне, щоб арбітр не мав упередженості по відношенню до тої чи іншої сторони. Ну й звісно, мав відповідний рівень кваліфікації. А суддівські помилки - були, є і будуть. Від них нікуди не дінешся, це одна з складових спорту.

- Попереду чемпіонат світу в Антальї. Якими є твої плани?

- Спочатку необхідно добре підготуватися. В Туреччині чемпіонат світу пройде в перших числах жовтня. Так що після Євро-2009 у Пловдіві є достатньо часу, аби відпочити і знову набрати форму. Окрім збору в Алушті, де ми більше відпочивали, у нас заплановано два збори в Німеччині та Італії, де готуватимемося вже безпосередньо до світових баталій. Що ж стосується планів, то не буду приховувати, дуже хочемо виграти золото. Адже в Пекіні ми стали олімпійськими чемпіонками, тепер у Пловдіві - європейськими. А от на чемпіонатах світу ми перемагали лише серед юніорів. Тож тепер необхідно виграти серед дорослих. Так що мотивація у нас буде шаленою.

- А як щодо особистого турніру чемпіонату світу?

- Якщо завоюю медаль, то буду вважати свій виступ вдалим.

- І про яку з них мрієш?

- А ви як гадаєте?..

- Відомо, що на тренуваннях ви часто проводите спаринги з представниками сильної статі.

- Так і є. Вважаю, що це дуже корисно і для мене, і для моїх партнерок. Знаєте, коли фехтуєш з хлопцями, то скажу чесно, у мене складається враження, що я у шабельному фехтуванні нічого не вмію. Вони роблять все набагато швидше. Та й мислять на доріжці дещо по-іншому ніж дівчата. Але те, що подібні спаринги приносять користь - це однозначно.

- Ти народилася і виросла в Миколаєві. Після Олімпіади-2008 пропозицій переїхати до столиці не поступало?

- Скажемо так: навіть якби й були, я б їх не розглядала. Київ, звичайно, прекрасне місто, але я б в ньому жити не хотіла. Мені не подобаються великі міста. Надто багато суєти і шуму. А я люблю спокій і затишок. Все це у мене в Миколаєві є, то навіщо шукати собі зайві проблеми.

- А коли вийдеш заміж, а чоловік буде не з Миколаєва?

- (Сміється - Авт.) Значить доведеться змінювати прописку. Але не мені, а йому. Адже у мене є один вагомий аргумент - я не маю наміру змінювати свого тренера Артема Скорохода. Він мене цілком влаштовує. Та й на мене з його боку особливих скарг немає. Хоча, напевне, характер у мене ще той.

- Але починала ти займатися в іншого тренера, Анатолія Шлікаря.

- Так, в зал фехтування мене привів саме Анатолій Миколайович. До речі, він є моїм хрещеним батьком. Але я доволі швидко перейшла в групу Артема Скорохода. Чому так сталося, я вже не пам'ятаю. Адже це трапилося давно. А я тоді ще була зовсім маленька. Але як бачите, все що не робиться у житті - робиться на краще. Хоча тренерська кваліфікація Анатолія Шлікаря ні в кого не викликає ніяких сумнівів. Достатньо сказати, що моя партнерка по «золотій» олімпійській команді Олена Хомрова - учениця саме Анатолія Миколайовича.

- До речі, що ти скажеш про рівень жіночого шабельного фехтування в Україні? Адже олімпійське золото - це звичайно добре. Але воно не завжди відображає загальний стан справ того чи іншого виду спорту в країні загалом.

- В нашому випадку так воно і є. Так, наша збірна є однією з найсильніших у світі. Але в Україні, як на мене, є лише шість шаблісток міжнародного класу. Та й загалом навіть на чемпіонаті країни приймають участь трохи більше тридцяти дівчат. А в тій же Росії понад сто. Тому в плані підготовки резерву проблем у нас вистачає. Правда збірна у нас дуже молода і на найближчі роки сподіваюся результат ми забезпечимо. Але все рівно необхідно вже нині думати про майбутнє. А впирається все у фінанси. Фехтування хоча й починається на букву "Ф", але це не футбол, тут багато не заробиш. Хоча я не жаліюся. Якраз у мене все добре, мене ніхто не ображає в матеріальному плані. Все що обіцяли, я отримала - і від держави, і від місцевої влади.

- Ти згадала про матеріальне забезпечення. В цьому плані спокусливих пропозицій з-за кордону змінити громадянство тобі не надходило? Адже ти ще зовсім молода дівчина, а у фехтувальників, як правило, спортивна кар'єра довга.

- Пропозицій ніяких не надходило. Але я б їх навіть не те що не розглядала, а навіть би й не слухала. Я ж казала, що дуже люблю мій рідний Миколаїв. Не менше люблю і нашу Україну загалом. Навіть не уявляю для себе ситуації, щоб я жила за кордоном. Хоча, наприклад, у тих же США мені подобається. А щодо кар'єри у спорті, то тут сподіваюся вгадала з видом спорту. Фехтувальники на відміну від, наприклад, гімнастів чи плавців, виступають на найвищому рівні довго. Я особисто планую виступати ще два, а то й три олімпійських цикли. Адже в 2020 році мені буде лише 30 років. А далі життя покаже. Головне, щоб було здоров'я. А змагатися мені не набридне ніколи - я страшенно жадібна до перемог.

Автор: Адам Кадеф
На фото: Ольга Харлан
Джерело: Західна інформаційна корпорація www.zik.com.ua