Людмила БАЛУШКА: «Краще стояти на третій сходинці п’єдесталу, але під прапором України»

Автор: Олена САДОВНИК

“Ще рік тому керівництво нашої збірної з подивом запитувало мене: “Навіщо ти привозиш її за власні кошти на збори – вона вже ніколи не буде боротися.
Після тих травм, яких вона зазнала, відновитися неможливо. Та й не дівчинка вона вже. Починати все спочатку надто пізно, - згадує Андрій Пістун, наставник Людмили Балушки. – А як я міг не везти, якщо бачив, як Люда хоче боротися? Балушку знаю вже дев’ять років – вона у мене з першого набору, серед тих, з ким ми починали зароджувати у Львові жіночу боротьбу. Мене завжди вражала її відданість – спорту, тренеру, країні. Коли ми перші рази виїжджали на міжнародні змагання, проживання та добові оплачували лише їй. То вона витрачала свої добові, щоб забронювати мені номер у готелі...”. Нещодавно Людмила у данському Хернінгу стала бронзовою призеркою чемпіонату світу з боротьби у категорії до 48 кг.

- Найважче було зігнати вагу до чемпіонату – аж 7 кг! Доводилося не їсти і не пити. Хоча тренер говорить, що я, навіть коли зганяю вагу, їм більше, ніж він, – це неправда (сміється). Та й після зважування ми з дівчатами особливо не наїдалися. Кухня в Данії зовсім не смачна – сиділи на самих бутербродах. Але це добре – після хорошої їжі погано борешся. Я чудово почувалася на цьому чемпіонаті – кращої форми не забажаєш. Уже забула, що таке мандраж, і отримую від боротьби величезне задоволення. Так можна боротися до 30 років і навіть більше. Що я і планую робити. Просто не уявляю себе без спорту. Після Олімпіади-2012 у Лондоні народжу дитину, а потім знову повернуся на килим.

Я травмувалася за тиждень до чемпіонату світу-2006 – порвала колінні зв’язки. Першу операцію мені зробили невдало. Хірург не знав, що у мене сталося, то й вирішив розрізати, подивитися, а далі діяти, як обставини підкажуть. Якби у мене “полетів” меніск, упевнена, все завершилося б добре. А то хрестоподібна зв’язка. Він її обрізав, залишив лише третину. Сказав, якщо підкачаю м’язи, вони триматимуть суглоб. Але коліно постійно “вистрибувало”. Через рік “вистрибнуло” так, що довелося ще раз лягати на операційний стіл. Вдруге прооперували мене в Києві – поставили у кістку металеві скоби. Біль був пекельний! Два тижні я сиділа на знеболювальних, які не могли втамувати біль. Про повернення у спорт не хотіла навіть думати... На операцію зважилася, щоб вести звичний активний спосіб життя – грати у футбол і кататися на гірських лижах. Але довго без боротьби не витримала.

- Повернувшись у спорт наприкінці минулого року, ти виграла Кубок світу...

- Особливих емоцій не було, оскільки на самих змаганнях нас не нагороджували, а повідомили мені про особисту перемогу лише через два тижні після завершення кубкових баталій. А ось “бронза” цього чемпіонату світу принесла масу позитиву – і не лише мені. Мій тато – досить стримана людина. То мені сусід розповів, що після “мундіалю” тато так радів, мало не стрибав – таким щасливим його ще не бачили! Але ще до того, як про мій успіх розповіли у теленовинах, моїм рідним усі результати оголосила бабуня. Вона у мене справжній хакер. Їй 75 років, вона працює бухгалтером, і таке виробляє в Інтернеті! З усіх сил підтримує мене й чоловік. Він ані секунди не заперечував проти мого повернення у спорт – щоб потім я не говорила, що дитину народила зарано, не реалізувала себе в спорті, і що він зіпсував мені життя (сміється).

- Одним з найдраматичніших поєдинків цього чемпіонату була твоя сутичка з львів’янкою Марією Стадник, яка представляє Азербайджан...

- У мене було дві можливості завершити цю сутичку туше. У першому періоді я кинула Марічку через стегно на лопатки. Ще б трішечки дотиснути – і було би безсумнівне туше. Але в останній момент вона втекла. А в другому періоді я надто сильно розізлилася. Ця злість завадила мені діяти тверезо. За рахунку 2:2 я знову провела свій улюблений кидок через стегно і могла розраховувати якщо не на перемогу у цілій сутичці, то в періоді вже точно. Але, проводячи прийом, я сильно потягнула Стадник за коси – вона наплела багато маленьких косичок. Суддя засвистів. Мені слід було дати їй спокій, однак я вперто продовжувала тягти її за коси. І замість того, щоб бали присудити на мою користь, суддя присудив їх суперниці – як попередження. І я програла 2:4.

З Марією мені трішки складно, оскільки у нас різні стилі боротьби – мені подобається боротися в захваті, вона ж часто робить прохід у ноги. До цього чемпіонату ми на офіційних змаганнях зустрічалися п’ять разів – один раз я перемогла і чотири рази зазнавала поразки. Але це ні про що не свідчить. Тільки про те, що ще більше потрібно працювати у спарингу з дівчатами, які борються у стилі Стадник... Я їй анітрохи не заздрю – ні перемогам, ані матеріальним благам. Стоячи на п’єдесталі пошани, я співчувала їй – слухати на свою честь гімн Азербайджану й дивитися на прапор чужої країни... Я б не хотіла такої перемоги. Ще з дитинства перемога у мене асоціювалась з синьо-жовтим прапором і гімном України, який я не соромлюся співати вголос. Краще стояти на третій сходинці, але під своїм прапором. Не потрібні й такі гроші – мені вистачає тих, що платять в Україні.

Автор: Олена САДОВНИК
Фото автора.
На фото: Дебютний чемпіонат світу став для Людмили Балушки «бронзовим». 
Джерело: Високий Замок www.wz.lviv.ua