Не робіть з козака самурая

Автор: Омар Узарашвілі

Жодний філософ не дасть готового рецепта виховання дитини. Та й життя – не «Педагогічна поема»…
Замислюватися над методами виховання свого чотирирічного сина почав, коли малюк твердо став на ніжки й почав нетерпляче чекати, коли з роботи прийде батько. До моїх слів, відчув я, десь після року життя він почав ставитися уважніше, ніж до постійних матусиних нотацій. Принаймні, погрози дружини: “Ось скажу батькові, що ти у садочку витворяв!” почали діяти на сина дієвіше від будь-якого покарання. А я второпав, що перекласти на жіночі плечі відповідальність за виховання хлопця мені не вдасться...

Щоб знайти правильні методи виховання, перечитав твори багатьох відомих педагогів. Наприклад, найвідомішого у радянські часи педагога Антона Макаренка. І почав хвилюватися ще більше. Бо якщо очистити його думки від обов’язкових у ті часи нотацій про виховання “радянської людини”, головною тезою “Книги для батьків” і “Лекцій про виховання дітей” у Макаренка є теза про особистий приклад батьків у вихованні дітей. Яблуко від яблуні недалеко падає, доводить педагог. Ніяка школа чи дитяча організація не перевиховає дитину, яка братиме приклад з батьків. Хлопчик зазвичай більше наслідує батька, ніж матір...

Чимало сучасних педагогів радять виховувати дітей за християнськими принципами. “Не убий”, “поважай батька свого”, “не вкради”... Чимало батьків чи не щодня тягають дітей у церкви, примушують молитися. Та особисто я ніколи не погоджуся виховувати свого малого вельми набожним. Бо є у християнстві чимало тез, що не підходять, як на мене, для справжнього чоловіка. Ніколи не вчитиму, скажімо, свою дитину молитися за здоров’я ворогів чи прощати їм образи. До того ж як кримінальний репортер помітив, що всі відомі львівські бандити, які вже відійшли у кращий світ, були дуже набожними. На гроші, які вони вибивали прикладанням до жертв розпечених паяльників, ці рекетири пізніше робили багаті внески в церковні каси й годинами замолювали гріхи.

Відомі громадські діячі радять виховувати дітей у патріотичному дусі. Та я не буду примушувати свого малюка брати участь у масових сходженнях на Говерлу, годинних чеканнях з прапорцем на приїзд Президента, показовому покладанні квітів до пам’ятників видатних людей, ходінні у національних строях. Бо назавжди запам’ятав ненависні в дитинстві піонерські табори з їхніми лінійками, “полум’яні” комсомольські збори. Через нетерпимість до “стадного інстинкту”, який чомусь сприймають за прояви патріотизму, отримав у шкільному атестаті “задовільно” за поведінку й не вступив у комсомол. Це закрило дорогу до вищого навчання й стало квитком до лав Радянської армії. Та сьогодні не жалкую, що батьки не виховали мене тоді у дусі радянського “патріотизму”.

У пошуках ключа до виховання дитини я звертався до національних традицій різних народів. Японці, кажуть, ніколи не карають своїх малюків, дозволяють їм робити все, що кортить. Чопорні британці, навпаки, виховують своїх дітей у строгості та навіть застосовують при цьому фізичні покарання. Цікавий метод виховання спостерігав у євреїв. Коли був підлітком, поряд зі мною на сходовому майданчику жила єврейська сім’я лікаря-стоматолога. Коли його син Філіп отримував у школі двійку, про це дізнавався весь під’їзд - через несамовиті крики батька. “Ти єврей! Ти маєш бути найрозумнішим! – кричав сусід. – Бо з твоєю національністю ніде не поступиш, якщо не будеш першим!”. Таке виховання принесло свої плоди. Я виріс і продовжую жити у тій же квартирі-хрущовці. А Філіп має власний особняк і кілька автомобілів. Та у нього не було дитинства, він ніколи не мав і не має друзів…

У розповідях про національні особливості виховання, помітив, розповсюджується чимало міфів. Говорять, скажімо, що чеченці, виховуючи з малюків справжніх чоловіків, ніколи їх не б’ють, - щоб дитина не звикала до насильства над собою. Та на власні очі бачив, як дорослі чеченці відвішували своїм дітям таких стусанів...

Готових рецептів виховання не існує. Та я зробив для себе висновок: дитину слід виховувати за традиціями свого народу. Бо виховати японського трудоголіка у російській родині чи британського педанта в українській – ніколи не вдасться. В дитині закладені гени, які й слід розвивати. Я виховую свого малого за канонами “адатцесі” – неписаних народних правил грузинського народу. Вони дуже прості, щоправда, для слов’ян, можливо, здаватимуться надто суворими. За канонами “адатцесі”, головним для майбутнього чоловіка має бути повага до батьків, усіх родичів, особливо старших за віком. До друзів та сусідів, за цими канонами, ставляться як до родичів. І справжній чоловік має жити заради цих людей. Бо саме вони, а не милі серцю краєвиди рідних країв та національні строї є тими, що називається Батьківщиною. Найголовніше в “адатцесі” – відстоювання будь-якою ціною власної честі й честі родини. Мій син має розуміти вже зараз: на подвір’ї чи в дитячому садочку він представляє весь клан Узарашвілі. В Україні по ньому судитимуть про всіх грузинів. Цей хрест синові нести все життя. Щоб витримати такий тягар, він має бути сильним і впертим. Усьому іншому, сподіваюся, його навчить життя.

Раджу не шукати педагогічного досвіду в країнах, де працюють наші заробітчани, а вивчати мудрість свого народу. Бо цей народ, щоб вижити, віками створював притаманну лише йому чітку систему виховання своїх представників. Інші народи збудували свою систему (це не означає гіршу від інших), і своїми моральними цінностями та завданнями. Чужорідна мораль ніколи не приживеться у вашій родині. Як би ви не виховували зі свого сина самурая, він залишатиметься козаком. З усіма плюсами та мінусами, приманними характеру саме його народу.

Автор: Омар Узарашвілі 
Джерело:  Високий Замок www.wz.lviv.ua
Фото: Вікісховище