Найстарший заносив до хати сіно, наймолодший зв’язував ложки докупи
Різдво в Україні завжди було одним із найбільших свят у році. Святим обов’язком вважалося бути на Різдво вдома, зібратися родиною, згадати всіх, хто вже відійшов у вічність.

Я розпитала у свого свекра (йому зараз виповнилося 83 роки), що він пам’ятає з дитинства про святкування Різдвяних свят. Ось що розповів пан Михайло:

– Різдва чекали дуже. Усі мали віру, що по Різдві все має бути якось інакше, ліпше... У день Святої вечері строго дотримувалися посту. Старші люди не вживали їжі взагалі, а нам, дітям, мама варила картоплю з олією і набирала з діжки квашеної капусти.

Якщо була сніжна погода, ми, малі, йшли на санки, ліпили снігову бабу, бавилися сніжками. Старші діти вбирали ялинку. Хата наповнялася запахом зимового лісу, хвої. Це є запах дитинства, я його дотепер пам’ятаю...

На ялинку вішали старі прикраси, ті, що зберігалися в родині віддавна: дерев’яні ляльки, звірятка, зроблені із соломи, забавки з кольорового скла.

Старші в родині – мама, тато, баба з дідом – поралися біля кухні, готували вечерю. Роботи було для всіх: хтось тер мак до куті, бабця пекла хліб у печі, мама ліпила вареники, варила кутю, квасолю та інші наїдки. То, напевно, був один день у році, коли всі були вкупі і працювали так дружно і з великим задоволенням.

Вона кликала до Вечері. Вся родина зодягалася чисто і ставала до молитви. Тільки-но сходила перша зірочка, помолившись, тато заносив до хати сіно і клав його під вишитий обрус (скатертину). Це символізувало народження Ісуса на сіні. На підлогу дід клав солому, а в куті ставили дідуха — останній необмолочений пшеничний сніп, що зберігали від часу обжинків. У народі казали: «Дідух до хати, зло з хати». Хтось з дітей запалював свічку (це хотів робити кожен з нас) – і сім’я сідала до Вечері. На столі мало бути 12 страв: кутя, оселедець, пісний борщ або капусняк, часник, квасоля, грибна юшка, вареники (картопляні), голубці з грибами, узвар, пампушки, домашній хліб.

Першим слово мав батько. Він здоровив усіх, що дочекали Різдва. Якщо за столом були молоді, які недавно побралися, подавав надію, щоб нас було більше. Тарілок, виделок, ложок клали більше. В цей день згадували померлих родичів. На ніч столові прибори залишали на столі. Залишали і миску з кутею. За давнім віруванням, душі померлих родичів приходять вечеряти...

За столом згадували, чим добрий був рік, що минає, бажали одне одному здоров’я, вибачали образи. Ніхто того дня не мав права бути у сварці чи в гніві.

Коли Вечеря добігала кінця, наймолодший збирав ложки і виделки та зв’язував перевеслом із сіна, – щоб худоба і вся живність трималася вкупі і щоб була здорова. Зв’язаними їх залишали на столі. Наймолодший гасив свічку, і всі дивилися, як дим іде. Казали, якщо дим крутиться, – в родині буде весілля.

Спати йшли скоро, – наступного дня раненько вставали до церкви. Дзвони ще з ночі якось по-особливому святково і урочисто сповіщали основну новину дня: Христос народився! Так, вітаючи одне одного, сідали снідати, прийшовши з церкви, вже до святкового різдвяного столу. Копчена ковбаса, шинка, полядвиця так апетитно пахли димом, здавалося, як ніколи, і були дуже смачними після сорокаденного посту. От таким, діти, запам’яталося мені Різдво.

Коли їздимо до батьків, стараємося максимально дотримуватися цих звичаїв наших прадідів і, як заповіт, передавати їх у спадок нашим дітям... Щоправда, сіна тепер не завжди знайдеш, і ялинки здебільшого ставлять штучні. Вже не пахнуть вони хвоєю і лісом...

Автор: Оксана СИВАНИЧ

Бучач, Тернопільська обл.
Джерело: Високий Замок