Роздуми атеїста про те, чи потрібна Україні єдина помісна церква

Автор:  Валерій Степаненко

Помісна церква у православ'ї – незалежна (автокефальна) церква зі своєю організацією та структурою (термін "помісний" походить від "помістя", що значить "земельне володіння").

Тобто помісна церква – це незалежна самоврядна церква на певній території. Як правило, помісна церква є одночасно і національною церквою, кордони юрисдикції якої співпадають з кордонами національної держави.

Всього у світі є близько 20 автокефальних православних церков: російська (російська, а не руська), грецька, румунська, болгарська, грузинська тощо.

У православ’ї немає єдиного церковного центру, як, наприклад, Ватикан у позбавленої національних рис (окрім хіба що національних мов богослужіння, використання яких, поруч з канонічною латиною, було не так вже й давно дозволено Ватиканом) вселенської католицької церкви.

Константинопольський Патріарх, на відміну від Папи Римського, носить титул "Вселенського" патріарха чисто номінально і є лише першим серед рівних. Цей титул є, свого роду, даниною поваги інших православних патріархій до "материнського" центру православ’я.

Під єдиною українською помісною православною церквою розуміють церкву українського народу, кордони юрисдикції якої співпадають з державними кордонами.

За правило, виникнення самостійної держави якогось православного народу майже відразу спричиняло і створення його помісної церкви.

Як бачимо, у випадку України це не так. Формальна причина, звісно ж, у позиції Московського Патріархату, який не хоче відпускати такий ласий шматок, як Україна, де знаходиться близько половини всіх його єпархій.

Є й позиція Кремля, який прекрасно усвідомлює, що без такого потужного апарату впливу на віруючих, яким є в Україні православна церква, Київ остаточно вийде з-під контролю Москви.

Наступного року після здобуття Україною незалежності, київським владикою (митрополитом) Філаретом було проголошено Київський Патріархат, після чого Московська Патріархія відлучила його від церкви, а в 1997 піддала анафемі.

Після здобуття Україною незалежності було також проголошено відновлено діяльність Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), яка існувала в Україні у період після жовтневого перевороту і десь до 30-тих років минулого століття, а потім була знищена тоталітарним більшовицьким режимом.

Таким чином, українське православ’я вже упродовж 17 років перебуває у розділенні. Вживати термін "розкол" не вважаю правильним, тому що розкол передбачає відхід від канонічного вчення, різницю в обрядах тощо.

У випадку українських православних церков, всі вони сповідують віру в єдиного Христа, визнають один Символ віри, правила і вчення святих отців. Розділення є лише адміністративним і, поза всяким сумнівом, тимчасовим.

Твердження Московського Патріарха Кіріла під час його нещодавнього візиту до Києва, що в Україні вже є помісна церква (малася на увазі УПЦ МП), м‘яко кажучи, не відповідає дійсності.

Адже УПЦ МП не є, де факто, незалежною і самоврядною церквою, хоч і дозволяє собі деякі самостійні кроки, зокрема, визнала Голодомор, чого Московський Патріархат офіційно не може собі дозволити вже хоча б тому, що його не визнає Кремль.

Адже "офіційна" московська церква завжди використовувалася Кремлем для проведення своєї імперської політики і підтримувала державу практично у всіх її, часто досить сумнівних, починаннях.

У вересні 2009 синоди УПЦ КП та УПЦ МП створили робочі групи для переговорів стосовно подолання найбільш гострих розбіжностей.

З такою ініціативою виступила УПЦ КП, метою якої є створення помісної православної церкви, про яку так часто говорить і президент Віктор Ющенко.

Наразі не йдеться про те, що Москва "відпустить" українську церкву та погодиться на її автокефалію. Але Московський Патріархат, принаймні, має визнати Київський Патріархат церквою, а не вважати, як зараз, "релігійним угрупованням", що могло б стати першим кроком для ведення подальших переговорів.

Потрібно відзначити, що православ’я не передбачає якоїсь єдиної канонічної процедури отримання національною церквою автокефальності. Достатньо, щоб всі патріархи помісних православних церков формально це визнали.

У першу чергу, йдеться про Вселенського Патріарха, який, хоч і не має нічого проти такого визнання, але побоюється реакції Московського Патріархату.

До того ж Вселенський Патріарх, після загарбання у 1453 турками Константинополя, перебуває на території мусульманської Туреччини, яка може опосередковано на нього впливати. Тим більше, якщо брати до уваги, що Кремль є неперевершеним майстром "підкилимної" дипломатії.

УАПЦ, у свою чергу, звернулася до Вселенського Патріарха, щоб той включив її у свою юрисдикцію, що знову ж таки видається малоймовірним у короткостроковій перспективі, беручи до уваги позицію Московського Патріархату (фактично, Кремля).

Навіщо Україні потрібна помісна церква?

У другому посланні апостола Павла до жителів Коринфу йдеться, зокрема, про те, що слово Боже має нестися віруючим зрозумілою їм рідною мовою.

Московський Патріархат цього зовсім не дотримується. Так, у церквах, монастирях, книжних лавках УПЦ МП ви не знайдете жодної церковної книги, календаря, молитовника українською мовою.

Тому віруючі українці, які належать до Московського Патріархату, не можуть звертатися до Бога рідною їм українською мовою. До того ж канонічна для православ’я церковнослов’янська мова максимально наближена Московським Патріархатом до живої сучасної розмовної російської мови.

Тому пересічний росіянин у своїй церкві не почуває якогось мовного дискомфорту. Зовсім інша ситуація з україномовними, для яких російська мова не є рідною.

Московський Патріархат використовувати українську мову під час богослужінь не дозволяє (за винятком, можливо, проповідей священників).

Тож можна констатувати, що московська церква в Україні упродовж вже трьох століть (з часів проголошення анафеми гетьману Мазепі) була і лишається знаряддям денаціоналізації, асиміляції та ідеологічного "забамбулювання" українського народу.

Якщо це було "прийнятним" тоді, коли Україна була інкорпорована до складу білої та червоної московських імперій, то у незалежній Україні такий стан речей є абсолютно неприйнятним.

Єдина помісна церква потрібна Україні для того, щоб її громадяни мали можливість звертатися до Бога рідною мовою, що є їх невід’ємним правом за православними церковними канонами та загальнолюдської моралі, а також для того, щоб позбавити громадян незалежної України ворожого українській державі ідеологічного впливу.

Єдина помісна церква потрібна Україні для того, щоб її громадяни не почувалися "виплодами пекла" лише за те, що хочуть придбати собі церковну літературу рідною мовою.

Єдина помісна церква потрібна Україні для того, щоб церковна виробнича інфраструктура працювала на національну економіку, а не на економіку сусідньої держави.

Помісна церква була вкрай потрібна Україні ще "вчора" (принаймні, вже 17 років тому), коли, попри все, країна отримала вистраждану століттями незалежність.

Наразі ж відсутність помісної православної церкви піддає українську державність значним викликам. Без такої церкви становлення і зміцнення самостійної соборної української держави буде перебувати під постійною загрозою з боку її колишньої метрополії.

Автор: Валерій Степаненко, для УП
Джерело: Українська правда  www.pravda.com.ua