Автор: Сергій ЗЯТЬЄВ

"Лише віра в Бога допомагає людині позбутися своїх пороків"
У цьому переконаний отець Олександр -
священик Катюжанського приходу, що на Київщині

За якихось 50-60 кілометрів од столиці - у чи не наймальовничішому куточку Полісся - розкинулося село Катюжанка. Село як село: таких в Україні десятки тисяч. Але знають про нього - кажу це без перебільшення - далеко за межами Київщини. І не тому, що це - батьківщина відомого письменника, композитора чи політика, ні. Своєю популярністю воно завдячує священикові місцевого приходу отцю Олександру, в миру - Олександру Бонару.

Олександр Володимирович - досить цікава, неординарна особистість: зустрічі з такими людьми запам'ятовуються на все подальше життя, а кожне слово, сказане ними, надовго закарбовується в людській пам'яті.

Шлях до Бога у Олександра видався довгим і навіть важким: він був ще дитиною, коли їхню сім'ю залишив батько. Тож із раннього дитинства хлопчина пізнав чимало труднощів і навіть поневірянь. Оскільки жилося досить сутужно, Сашкові вже у сьомому класі довелося відпрацьовувати, малюючи афіші для місцевого кінотеатру. Шістдесят два карбованці - такою "астрономічною" була його перша в житті зарплатня. Але він і їй радів, вважаючи, що хоч трохи допоміг матері.

Він міг стати відомим художником, маючи для цього відповідну освіту. Навіть почав виставляти свої живописні твори. Зокрема, картини здібного юнака експонувалися в художніх галереях Москви і Санкт-Петербурга, їх купували іноземці. І нині вони прикрашають оселі німців, французів, навіть американців.

- Але на все воля Божа, - каже отець Олександр. - Саме він, Бог, і покликав мене на службу Божу: якось в один із прекрасних днів я відчув потребу в істинному служінні Йому, відчув, що моя душа потребує духовности, якої нам тоді, в роки партійного атеїзму, так не вистачало. Втім, і сьогодні, коли держава, все наше суспільство повертаються обличчям до Бога і церкви, її теж бракує. Одне слово, пішов я послушником у Києво-Печерську лавру.

Там, у Лаврі, він уважно вивчав Біблію, вникаючи у кожен її рядок, а коли не розумів чогось, звертався по допомогу до ченців, які розтлумачували кожне її слово.

І що більше молодий послушник розумівся у написаному, то більше усвідомлював, що живе не так, як велить ця свята книга. Олександр почав багато часу проводити в молитвах, щиро розкаюючись у своїх гріхах і вірячи, що Бог йому їх простить. З часом отримав від Владики Володимира благословення на рукоположення в сан диякона. Він тоді не знав, що разом із цим саном і благословенням отримує також і дар Божий позбавляти людей від пороків.

Отець Олександр не стверджує, що він безгрішний.

- Статус священика не позбавляє від гріхів. Ми всі грішні, - каже він. - Але різниця у тім, що одні щиро розкаюються у своїх гріхах, просячи у Бога прощення за них, а інші і далі грішать, вважаючи, що коли вони нікого не вбили й не пограбували, то є святими. Такі "святі" глибоко помиляються: гріхом є не лише вбивство чи інший тяжкий злочин. На жаль, не всі це розуміють. Тому що забули дорогу до Церкви, а коли й приходять з нагоди великих релігійних свят, то роблять це здебільшого не за своїми переконаннями, а віддаючи таким чином данину моді. Адже останнім часом стало престижним відвідування храмів, особливо грішать такою показухою наші політики. Адже до церкви потрібно ходити не лише у святкові дні: відвідування її мають стати нормою життя кожного християнина. Бо, перебуваючи в храмі, людина, як мовиться, спілкується з Богом. А що може бути важливішим для нас, простих смертних?

…Прийшов якось молодий монах до старця й каже:

- Старче, я впав у гріх перед Господом Богом, вкотре почав грішити.

- Піднімись, - коротко відповів йому старець.

Через деякий час той знову приходить до старця:

- Не втримався я від спокус і знову почав грішити. Що робити?

- Піднімись, - так же коротко відповів він йому.

- Та скільки ж можна падати й підніматись?

- До кінця днів своїх, - подивившись молодому монахові в очі, відповів старець. - І найстрашніше - це коли ти впадеш і не піднімешся.

Отець Олександр розповів мені цю притчу, підкреслюючи, що в ній прихована велика мудрість.

- Ми вже народжуємось грішниками, - каже він. - І грішимо протягом усього свого життя. Кожен по своєму: ображаючи тих, хто поруч, бажаючи жінки ближнього, заздрячи товаришам і просто знайомим. Але потрібно намагатись цього не робити, просити у Всевишнього прощення навіть за думки свої грішні, сповідуватись. Останнім часом мораль дуже впала. Принаймні в більшости населення. А все тому, що відвернулись ми від Бога. Ми - принаймні багато хто - віримо не в нього, а в "зеленого диявола", ставлячи матеріальні блага понад усе: намаганням заробити якомога більше грошей, придбати "крутішу", ніж у когось, машину, ми занапастили свої душі. І це не проходить безслідно. Щоправда, кожен по своєму розплачується за свої гріхи: на те воля Божа…

Та є у отця Олександра дар Божий позбавляти людей від різних пороків: алкоголізму, тютюнокуріння, наркотичної залежности і навіть ожиріння. Коли я почув про це, то, чесно кажучи, поставився до почутого досить скептично, вважаючи, що такі чутки - не що інше, як реклама своєї діяльности, яка сприяє непоганим прибуткам. Та виявилось, що дуже помилявся.

…Субота. Навколо храму - сотні автомобілів. Їхні номери свідчать, що сюди приїхали люди з найвіддаленіших куточків України, зокрема з Луганської, Донецької, Львівської, Херсонської, Одеської та інших областей. На подвір'ї - сотні чоловіків, жінок. Вони уважно слухають отця Олександра.

- Ви прийшли, щоб позбутися людських пороків, вирватися з полону сатани, який міцно тримає вас у своїх обіймах, - каже священик. - Так, це важко, дуже важко зробити. Але я й хочу вам усім допомогти у цьому. Якщо ви християни, то метою християнського життя є спасіння, життя вічне з Христом. Зловживаючи алкоголем, приймаючи наркотики, ви грішите. Але ще не все втрачено. Схаменіться.

Отець Олександр акцентує увагу присутніх не на своїй особі, а на Богові, Який, каже він, милостивий до всіх, хто хоче жити за Божими законами, тобто не грішити. А вони не допускають можливости пиячити, "колотись" дурман-зіллям.

Отже, кожен, хто підходить до священика, називає причину, яка привела його до нього. Той уважно вислуховує людину і з Божою допомогою, як він нам каже, націлює її на праведне життя.

- Якщо і надалі пиячитимеш, то це не минеться для тебе безслідно, - попереджає священик. - З тобою може що завгодно статися: підкосить тяжка хвороба, можуть бути інші великі неприємності. Якщо не в тебе особисто, то у твоїх батьків, дітей. Бо це не переді мною ти не дотримаєш слова, а перед нашим Господом Богом.

Отець Олександр приймає тричі на тиждень: у п'ятницю, суботу і неділю. Навантаження витримує колосальне, бо ж протягом дня перед ним проходять сотні, якщо не більше, людей. Він не встановлює "твердих цін" за те, що допомагає людям позбутися пороків.

- Колись один старець, побачивши мою картину, на якій був зображений Храм Божий, напророкував, що буду я священиком, -пригадує отець Олександр. - Я, на той час молодий хлопець, не повірив йому. Але, як бачите, все сталося саме так. А ще він сказав, що церкву мені побудують люди. І не помилився…

За те, що священик допомагає їм вирватися із сатанинських лещат, люди віддячують йому. Хто скільки може, той стільки й дає грошей, але це дуже й дуже незначні суми. Левову частку з них отець Олександр вкладає у спорудження храму.

- Людям він потрібен як ковток води, - переконаний священик. - Вони повинні мати можливість прийти до Храму і через покаяння, молитовну працю, прямуючи стежиною непорочної православної віри, досягти Небесної Вітчизни. Відвідуючи Храм Божий і використовуючи благодатні дарунки Христові, ми посилюємо наш зв'язок із Ним ще під час нашого земного життя. Людям, які приходять сюди в надії зцілитися від духовних недуг, потрібно сповідуватися, просити у Всевишнього прощення за гріхи свої. Це не я, отець Олександр, зцілюю їх, це робить Господь Бог. Не всі в це вірять, але це так. Дехто приїздить, щиро вірячи, що одне лише відвідування мене допоможе йому у подоланні всіх його проблем. Це не так. Бог милостивий до тих, хто і сам намагається позбутися своїх вад. Приміром, для того, щоб не бути залежним від алкоголю, наркотиків, інших "благ" цивілізації, людина має свідомо від них відмовитися, тобто намагатися вести здоровий спосіб життя. А в здоровому тілі, як кажуть у таких випадках, - і здоровий дух. Між фізичним і духовним станом людини існує безпосередній зв'язок.

Я спілкувався з людьми, які приїхали до Катюжанки у сподіванні розпочати, як висловився один із моїх співрозмовників, нове життя.

Олександр Михальчук*, Харківська область:

- До двадцяти восьми років я практично не вживав алкоголю. А потім почав "потихеньку" ним захоплюватись. Мати, дружина попереджали, що таке "захоплення" може мати погані наслідки, та я не звертав на їхні слова уваги. Але сталося саме так, як вони й казали: з часом я втратив пристойну роботу, де платили гарні гроші, дружина разом із дітьми мене покинула, переїхавши до своїх батьків. Кілька разів я балансував на межі життя і смерти. Але коли "вичухувався", то знову брався за старе. Влітку 2004 року - після кількох тижнів чергового запою - опинився в реанімації місцевої лікарні. Там мене ледве вирятували. Завідувач відділення сказав, що я народився в сорочці, але якщо не кину пити, то вдруге навряд чи так поталанить. Від нього ж дізнався, що на Київщині є село Катюжанка, де священик місцевого приходу допомагає таким, як я. Відразу поїхав до отця Олександра. Відтоді минуло понад чотири роки, але я ще жодного разу не брав до рук чарки. Чому я тут? А привіз двох своїх товаришів, які звикли, як і я колись, і горе, і радість заливати оковитою. Хочу допомогти їм стати нормальними людьми.

--------------------------------------------------------------------------------
* Це і наступні прізвища з етичних причин змінені.

Михайло Слободян, Полтавська область:

- Я вже був у отця Олександра. Він попередив, щоб я ні в якому разі не брав до рук чарки, бо це для мене може скінчитися досить печально. Я і не заглядав у неї більше року. Та коли женився рідний брат, не втримався, вважаючи, що весілля без горілки - то не весілля. Ну і перехилив кілька "келишків". А через два місяці потрапив у аварію: на абсолютно рівній ділянці дороги скоїв наїзд на дерево. Дивом залишився в живих. Як це сталося - і досі не розумію. Згодом не раз аналізував те, що сталося, шукаючи хоч якусь незначну причину, але так і не знайшов її. Натомість згадав попередження священика, зрозумівши, що то було не якесь залякування, як я думав, а нагадування, що "жартувати" з Богом так не варто. Тому і приїхав, щоб отець Олександр зняв з мене своє попереднє благословення на тверезий спосіб життя і благословив ще раз.

Марія, громадянка Молдови:

- Я живу у Кишиневі, але маю родичів у селищі Іванкові, що неподалік Катюжанки. Звісно, вони знають про отця Олександра. І порадили звернутися до нього. Річ у тім, що я ось уже п'ять років вживаю наркотики. Хочу позбутися цієї згубної звички, але ніяк не можу. Навіть лікування в наркологічних клініках не допомагає. Сподіваюсь, що з Божою допомогою мені вдасться покінчити з наркотиками.

Впевнений: читачі газети неоднозначно сприймуть написане. Знайдуться, мабуть, і такі, що взагалі не повірять жодному слову: мовляв, ця розповідь є нічим іншим, як рекламою священикові, котрий, використовуючи довірливих і по своєму нещасних людей, заробляє на них гроші. Зізнаюсь чесно: не так давно я теж дотримувався такої самої думки. А коли познайомився з людьми, які були, як мовиться, закінченими алкоголіками, але після відвідування отця Олександра взялися за розум, коли на власні очі побачив, скільки людей приїздить до Катюжанки, змінив її. Вірити чи не вірити у феномен катюжанського священика - особиста справа кожного. Але, нагадаю, в цьому житті відбувається багато речей, які не можуть пояснити навіть відомі академіки. До того ж ми знаємо чимало прикладів, коли Господь Бог, справді, наділяє окремих людей даром виліковувати зранені душі інших, допомагати їм прийти до Бога.

- Ми часто - принаймні більшість із нас - згадуємо про Господа Бога лише тоді, коли нас спіткає якесь нещастя, - каже отець Олександр. - Коли ж, як нам здається, у нас все гаразд, то рідко згадуємо Його. А так не повинно бути. Маємо вірити в Нього, молитися, просити прощення наших гріхів. І тоді в усьому суспільстві не відбуватимуться ті катаклізми, які ми спостерігаємо сьогодні, тоді не шукатимемо втіхи в алкоголі, наркотиках, інших грішних справах.

Автор: Сергій ЗЯТЬЄВ

За матеріалами: http://www.ukrslovo.com.ua/ Випуск №1-2 (3408-3409)  7 січня - 20 січня 2009 року