Дорогами Господнього Провидіння

(до 65-річчя мученицької  смерті Блаженного о. Еміліяна Ковча)

Напередодні свого візиту в Україну Папа Іван Павло ІІ беатифікував українських мучеників за Христову віру. Блаженними стали: єпископи - М.Чернецький, Гр.Хомишин, Й.Коциловський, С.Лукач, В.Величковський, І.Слезюк, Н.Будка і Гр.Лакота, Т.Ромжа, священики - архімандрит Климентій Шептицький, І.Зятик, М.Конрад, П.Вергун, З.Ковалик, Е.Ковч, М.Цегельський, Р.Лиско, О.Зарицький, С.Бараник, Я.Сеньківський, В.Байрак, А.Іщак, Л.Фьодоров (Рос.Кат.Церква), а також сестри – Лаврентія Герасимів, Олімпія Біда, Тарсикія Мацьків та мирянин Володимир Прийма. Усі вони зазнали неймовірних жорстокостей від комуно-московського режиму, прийняли мученицьку смерть задля УГКЦеркви. Особливо жорстоко були закатовані: о.С.Бараник  - його спотворене тіло знайшли на території тюрми, о.З.Ковалика розіп‘яли на стіні тюремного коридору, о.Р. Лиска живцем замурували в стіні в‘язниці, отці В.Байрак і І.Зятик померли після  страшних тортур.

Із числа перелічених Блаженних, як в‘язень нацистського концтабору “Майданек”, вирізняється о. Еміліян Ковч. У вересні 1999 р. Єврейська рада України присвоїла йому звання праведника світу (Дивно, що досі цього звання не надали Митрополитові УГЦ Андрею Шептицькому, який не тільки переховував жидівські тори, рятував львівських рабінів і 300 жидівських дітей, але, наражаючи Церкву на знищення, зобов`язував до спасіння жидів кожного священика чи монаха).  Прикметно, що в Торонто мешкає наймолодша дочка цього мученика – Лідія Олександра Ковч-Бриґідир, з якою вдалося зустрінутися й почернути немало цікавого про її батька.

Життя душпастиря Е. Ковча – зразок служіння Богові, УГКЦ, своєму народові, постійної готовності жертвувати собою задля ближнього – не тільки українця, але й покривдженого поляка чи переслідуваного жида.
Коли вчитуєшся в сторінки хвилюючої розповіді найстаршої дочки Анни Марії Ковч-Баран (“За Божі правди і людські права“, “Містер Зип Інстант Принтінґ”, Саскатун, Канада, 1994р., 180с.), то раз у раз знаходиш підтвердження: Боже Провидіння провадило й підготовляло цього праведника Христової віри до його великої місійності.

Життя о. Еміліяна Ковча було сповнене тривог, непевностей, неймовірних переслідувань, водночас осяяне дивовижною християнською любов‘ю, добротою, милосердям.

Народився о. Еміліян Ковч 20 серпня 1884 року в с. Космач на Косівщині, в священичій родині. Богословську освіту здобув у колеґії свв. Сергія й Вакха в Римі. У 1910 р. одружився з Марією Анною Добрянською. Прийняв священичі свячення з рук єпископа Григорія Хомишина. Був  парохом, місіонером серед українських католиків у колишній Юґославії, зразковим капеляном Української Галицької Армії, до нацистського арешту – парохом у Перемишлянах і Коросні.
Шестеро дітей Блаженного о. Еміліяна Ковча – о. Сергій (безженний, жив і помер у Чехословаччині), о. Мирон Яків (жив і помер на Заході Канади), Роман Григорій (живе в США), Анна Марія Баран (жила й померла на Заході Канади), Ірина Ольга Хмільовська (жила й померла в Німеччині), Лідія Олександра Бриґідир (мешкає в Торонто) – під час воєнної розрухи уціліли, подавшись на Захід.

Подивугідні життєві перипетії о. Еміліяна Ковча заслуговують на особливу увагу, позаяк вони формували його християнський світогляд, стійкий і незламний характер, патріотичну життєву позицію, відданість Церкві та українському народові. Щобільше - саме деякі моменти з цих перепетій засвідчують його вибраність Богом.

Нелегка доля готувала йому багато випробувань. У 1919 році о. Еміліяна Ковча разом з іншими стрільцями, завантаживши у вагони, повезли на вірну смерть. На зупинці отцеві вдалося умовити одного з большевиків, щоб дозволив вийти з вагону по воду, а коли поїзд рушив, червоний вояк, зачинивши перед ним двері вагону, вигукнув: “Батюшка, а пам‘ятай молитися за Луку”. Невдовзі отець знову потрапив до рук большевиків, але уцілів, від розстрілу поляків його врятував польський ксьондз. Відтак опинився в таборі для військовополонених, де, сповняючи душпастирські обов‘язки, двічі перехворів тифом. Вижив, повернувся до родини й вірних, щоб протягом усього життя бути зразковим парохом, розбудовувати національно-патріотичне життя, щоденно допомагати вдовам, сиротам і бідним. Ось що, зокрема, писала тодішня преса про цього виняткового душпастиря: “... активним членом Філії С.Г. (Товариство Сільського Господаря – заувага М.О.) був місцевий парох Перемишлян о. Еміліян Ковч, знаменитий проповідник і великий безсребник (не брав гроші за душпастирські послуги – заувага М.О.), за що користувався загальною пошаною і симпатією”.

Про о. Еміліяна Ковча ще донедавна пам`ятали найстарші перемишлянці, як гуртом будували своєму парохові будиночок (старий ніяк не надавався під житло), як громадою купували йому реверенду, бо, дбаючи про інших, він безконечно латав свій священичий одяг.
Як оповідає Лідія Олександра Бриґідир, розділити з  о.Ковчем та його дітьми велике горе - смерть дружини й матері дітей - прибули не тільки українці з ближчих і дальших містечок і сіл, але й польська та жидівська громади зі своїми хоругвами. А в римо-католицькому костелі Перемишлян польські ксьондзи правили Службу Божу за упокій душі померлої.

Та влада не любила о. Е.Ковча. Особливу лють у всілякого роду окупантів викликала не тільки активна громадянська позиція о. Ковча, але й душпастирська праця. Варто згадати, що його недільні чи празникові проповіді назавджи закарбувалися в пам‘яті вірних, у тодішні тривожні роки були добрим дороговказом. Ось як про це писав один з перемишлянських часописів: “Він (о.Ковч) мав дар проповідувати, був золотоустим. Він зумів потішити, розвеселити, навернути майже кожну душу до Бога (...). Він у своїх славних проповідях кидав світло Христової віри і промінь своєї глибокої віри, любові й пошани до Бога, до своєї рідної Церкви і до свого народу”.

З часом  він став духовним авторитетом для людей різного віросповідування. Саме про це згадує один з польських інтеліґентів: “Він (о. Ковч) демонстративно організовував Богослуження з  процесіями, до цих процесій долучувались і ми, поляки, бо наші стривожені священики перестали сповняти свої священичі обов‘язки. Отець Ковч в одній зі своїх проповідей, яку я сам слухав, зганьбив своїх парафіян за те, що пограбили польських колоністів, просто сказав до них: “То це я вас так двадцять років виховував? Ви задивились на тих “босяків”(так званих визволителів зі Сходу – заувага М.О.), що тепер прийшли до нас? Мені здавалося, що я виховував вас на добрих парафіян. Мені соромно за вас перед Господом Богом. Коли у вас є трішки патріотизму й совісті, тоді я прошу вас ще сьогодні повернути все тим людям, що ви від них забрали!” Після такої настанови, зокрема проповідей, делеґація місцевих поляків звернулися до о. Е.Ковча з просьбою: включити їх до “релігійної практики” пароха, рівно ж - дякували за доброту й сердечність в обороні поляків, а навіть перепросили отця за всі кривди, які заподіяла йому Польща.

Принагідно хочеться згадати, скільки лиха натерпівся о. Ковч від  польської окупаційної влади: багаторазові переслуховування, а навіть тримісячне перебування в бережанській тюрмі. Слід зазначити, що Митрополитові Андрею Шептицькому доводилося неодноразово використовувати свій величезний авторитет, щоб звільняти його з в‘язниці. А в щоденному житті доводилося долати шалений польський опір щодо розвою українського релігійного та організаційно-громадського життя.

Але найстрашніші часи настали з приходом у Галичину червоних і брунатних окупантів. Зокрема совєтський режим приніс на галицьку землю неймовірний терор, вбивства, депортації, масові вимордовування. Дуже скоро о. Е. Ковч  потрапив до числа неблагонадійних. Не можна оминути його безстрашних недільних проповідей, в яких - серед щоденної непевності й нічного страху перед вивозом у Сибір - миряни черпали силу для дальшого життя.
Особливо шаліли червоні окупанти у червні 1941 року, тобто перед своїм відступом. У Перемишлянах заарештували багатьох міщан під церквою, яких пізніше знайшли закатованими.
Сам же о.Е.Ковч і його дві доні просто чудом уціліли: ще трохи й сп‘янінілі від крові червоні «визволителі» поглумилися б над дочками пароха, а відтак усіх змасакрували б. Та надлетіли німецькі бомбардувальники...

Цей одержимий парох одразу розпізнав людиноненависницьку сутність брунатного окупанта: “Не надто радійте. Це тільки ґудзики змінилися в мундирах”. Після проголошення Акту самостійності України, серед загальної ейфорії й піднесення, він наголошував на майбутніх важких часах. Уже в перші тижні німецької окупації о. Ковч спас життя багатьом жидам, яких зачинили в синагозі. Ще трохи й від тисячі людей залишилося б одне попелище. Серед особисто врятованих був місцевий рабін Дувит Гольдман. Саме з цього дня на чоло о. Еміліяна лягла тінь мучеництва.

А гітлерівці лютували: розстріли без будь-якої провини, примусовий вивіз на роботу в Німеччину, жидів – за колючі дроти в ґетто.
У Перемишлянах був один молодий жид, якого мати-католичка прийняла юдейство. З приходом німців він не тільки почав схилятися до християнської віри, але й намовляв до цього своїх одновірців. Тогочасний терор супроти жидів він умотивовував особливими гріхами перед Богом, які, буцімто, можна зняти з себе, приймаючи християнство. І ось приблизно 600 жидів звернулися до о. Ковча з проханнях їх вихрестити. Після деякої надуми о.парох наважився їх вихрестити, промовляючи на проповіді: “Цей хрест ніяк не допоможе вам звільнитися від німецького протижидівського закону, цей акт має чисто релігійне значення. Ви мусите збудити в собі акт совершенного жалю і любові Бога, ви мусите повірити в Христа Спасителя, який вас прийме до свого царства”.

Це був виклик усій нацистській машині, справу о. пароха передали до львівського ґестапо. Невдовзі чорне ґестапівське авто повезло його до тюрми Лонського у Львові, звідки почалася його хресна дорога.
І знову за о. Е. Ковча клопотав Митрополит Андрей Шептицький. Розмова впливого гітлерівця з одержимим душпастирем закінчилася нічим, позаяк на вимогу більше не вихрещувати жидів останній відповів: “Я знаю одну владу. Я присягав їй, перебираючи на себе священичий сан. Мій володар Христос і я буду Йому вірний (...). Закон, який залишив мій володар каже: “Христіть всіх во ім‘я Отця і сина і Святого Духа”. У ньому немає ні слова про жидів”.

У тюрмі та концтаборі “Майданек” – поміж допитами й тортурами, серед голоду й холоду, важкої й непосильної фізичної праці - о.Еміліян Ковч сумлінно виконував свої священичі обов‘язки: правив Богослужіння, сповідав, причащав, підтримував на дусі в‘язнів різних національностей, підготовляв їх до відходу у вічність. Вряди-годи отцеві-ісповідникові вдавалося переслати з тюрми чи з концтабору своїм дітям короткі записки. В одній із таких він писав: “Дякую Господеві за ласку, бо поза небом це одиноке місце, де я радий бути. Люди вмирають кожного дня, а хто їх приготовить в останню дорогу? Я щодня дякую Господеві за ласку, бо це є найбільше благословення для мене. Думаю, що мої діти будуть гордитися моїми вчинками!”

Один з уцілілих в‘язнів Майданека, що знав цього праведника, залишив свідчення про його останні дні: “В моєму серці зберігся образ о. Ковча, яким я його бачив майже 25 років тому. Тоді він був поставний, високий, з високим чолом, гарною високою чуприною та орлиним поглядом. Тепер же я побачив згорбленого старця з рідким сивим волоссям, майже беззубого, схорованого та фізично цілковито вичерпаного. Все ж таки я впізнав о. Ковча. Навіть у тих обставинах о. Ковч лишився собою. Глибоко в його очах тліла іскра Сина Воюючої Церкви, неустанного борця за кращу долю”.

Однак фізичні сили о.Еміліяна Ковча були вичерпані. Його земна дорога разом з місійністю добігали до кінця. І відкривалася дорога до Небесного Отця - за нагородою.

Отця Ковча насильно скерували до концтабірного шпиталю, де, зазвичай, так звані лікарі вкорочували життя хворим в‘язням. Що сталося з цим слугою Божим нікому достеменно невідомо. Згідно з довідкою, яку діти отримали від адміністрації концтабору Майданек, Блаженний о. Ковч відійшов до Творця 25 березня 1944 року.

Марта Онуфрів, журналіст (Торонто, Канада)

За матеріалами: e-POSHTA/e-Пошта  April 30 кітня 2009 Vol.10 No.11