Автор: Святослав Швецов

Останні двадцять років в Україні посилено обговорюється тема українського націоналізму. Як панацея від усіх наших бід і напастей. Різного роду новоукраїнські патріоти намагаються впровадити ідеї українського націоналізму як у державну політику, так і у свідомість громадян. При цьому всі без виключення або взагалі не розуміють що таке націоналізм, або трактують його на догоду власним, далеко не безкорисливим інтересам.

Для порозуміння потрібно розглянути, що же це за звір такий - націоналізм? Які процеси пов'язані із цим явищем? Та які чинники впливають на ці процеси взагалі, та в Україні зокрема?

Існує багато визначень поняття "націоналізм". Але чіткого формулювання - немає. У всіх тлумаченнях фігурують нація, народ і країна. Слід зазначити, що націоналізм у відриві від поняття "країна" практично не розглядається.

Тому спробуймо спочатку зрозуміти, що ж таке "нація".

Але тут теж не існує єдиного формулювання. Немає навіть єдиної системи понять, які визначають націю. У більшості з них поняття нації й держави, державності - нерозривно зв'язані. Хоча нація може й не мати державності.

Основними ідентифікаційними ознаками нації є спільність мови й території. Причому, нація може виникнути й на основі різномовних етносів. Як приклад -північноамериканці, канадійці або швейцарці. Додатковою умовою може бути спільність релігії.

Отже, основною метою сил, які сповідують націоналізм, є створення й розвиток держави на основі нації. Тобто - моноетнічної держави. Такі держави є внутрішньо стійкими, якщо їх розглядати з точки зору міжнаціональних проблем. Однак нація, а тим більше державність, не формується за одне покоління. Утворення таких країн відбувалося довго й "болісно". Фактично, державність таких націй, була вистраждана багатьма жертвами.

Що ж таке сучасний націоналізм? Які його завдання й методи?

Спробуймо зрозуміти, які чинники визначають виникнення націоналізму, і його активність у сучасному світі.

1. Етнічно-адміністративний або етнічно-державний

Існуючі на мапі країни, якщо розглядати їх із позиції цього чинника, можна розділити на три типи:

1. Переважно мононаціональні. Загалом це країни, у яких державна історія основного етносу налічує не менше 500 років. Вони ж часто є країнами-центрами колишніх світових або, як мінімум, регіональних імперій.

2. Країни багатонаціональні. Тут потрібно розділяти на два підтипи:

- існуючі регіональні імперії (яка б форма правління в них не декларувалася), з вираженою ознакою домінуючої нації - Росія, Китай, Великобританія, Туреччина тощо;

- колишні колонії або країни, кордони яких визначені штучно - усі країни Африки, Пакистан, Індія, усі країни Східної Європи й так далі. У тому числі й Україна.

3. Мультикультурні або мультинаціональні країни. Загалом це:

- країни, корінні народи яких повністю асимілювали - уся Латинська Америка;

- Країни, які де-юре або де-факто звільнилися від колоніалізму, але володіли великими територіями, і їхнє освоєння здійснювалося на основі імміграції з Європи - США, Канада, Австралія. Практично завжди нації, що склалися в результаті, набувають самоназву за географічним принципом - канадці, американці, латиноси, австралійці й так далі.

Зрозуміло, бувають і виключення.

2. Різниця в рівнях економіко-технологічного розвитку між націями

Дуже часто сформовані мононаціональні країни починали домінувати у світі або регіоні - Англія, Франція, Іспанія, Древній Рим, Росія, Японія, Османська імперія. Вони створювали колоніальні імперії, приєднуючи до своїх кордонів інші етноси й національності. Нація-переможець, яка очолювала імперію, м'яко або жорстко нав'язувала свою культуру, релігію й мову тим, хто програв.

І тут виникли дві наступні тенденції:

1) Чим далі за рівнем розвитку (цивілізованості) знаходилися нації завойовників і автохтонів, тим легше, після самого моменту завоювання, відбувалася асиміляція.

Уся Латинська Америка досить швидко прийняла мову, культуру й релігію іспанців. І, після здобуття незалежності країнами Латинської Америки, міжетнічних конфліктів там практично немає. По суті - усі ці країни населені "іспанцями" індіанського походження.

Чому так сталося?

Існує припущення, що основним чинником послужив саме великий розрив між розвитком колонізаторів і підкорених народів. Стимуляція йшла не лише, і не скільки силовими методами. А різницею в рівні життя. Вивчивши мову завойовників, перейнявши їхню культуру, здобувши освіту й перейшовши в іншу релігію, людина отримувала доступ до ширших можливостей поліпшити своє життя. Причому, це було відчутно вже в межах одного покоління. І різниця між жебракуванням і більш-менш середнім рівнем життя була дуже сильна.

У підкорених народів був істотний стимул. Досить було частині асимілюватися, як останні починали "тягнутися" вслід за ними.

Можливо, багато хто визнає це зрадою. Проте, треба розуміти, що вибір був дуже жорстким - померти з голоду або виростити й зібрати хороший урожай, особливо порівняно з минулими часами; померти від хвороб або пояснити лікарці, що в тебе болить і вилікуватися; жити жебраками з п'ятьма голодними дітьми, або дати їм усім можливість не лише добре харчуватися, а й здобути освіту й "вийти в люди" - хоча б і на рівні свого села або міста.

Виникає питання - чому ж країни "Чорної Африки" не пройшли асиміляцію латиноамериканського типу?

Тому що в африканських колоніях самого населення європейських націй-колонізаторів було дуже мало. Для повної асиміляції банально не вистачило носіїв мови, культури, релігії колонізаторів.

Тому, коли колонії стали незалежними країнами, різниці в рівні цивілізації між корінними етногрупами, у межах кордонів нових країн - практично не виявилося.

2) Чим ближче за рівнем розвитку (цивілізованості) знаходилися нації завойовників і завойованих, тим частіше виникали й виникають міжетнічні конфлікти між ними.

Це стосується не лише колишніх колоній, але й будь-яких інших багатонаціональних країн. Причому інтенсивність міжетнічних конфліктів не залежить від рівня цивілізованості націй, що проживають в одній державі.

Не вийшло в Австрії розповсюдити німецьку мову й культуру по Австро-Угорській імперії. Або Росія - успішно асимілювала Поволжя, Урал і Сибір, але в західному напрямі асиміляція народів завойованих територій ішла набагато важче. Чому?

При рівності або близькому рівні розвитку (цивілізованості) завойовників і підкорених народів, останні не отримували соціально-економічних переваг "при переході" з однієї нації в іншу.

Угорець дуже мало набував, вивчивши німецьку і прийнявши австрійсько-німецьку культуру. Українець (малорос) не міг підвищити врожай на своєму наділі, вивчивши російську або польську мови. А з урахуванням того, що людина, по суті, консервативна - то, не маючи реальних стимулів, вона й не прагнетиме нічого міняти.

Окремими випадками є завоювання розвиненішого народу менш розвиненим. Історія довела, що в таких випадках нація завойовників сама сама розчиняється в нації завойованих.

3. Релігійний чинник

А якщо точніше - схожість або антагонізм релігійних переваг націй. Якщо нації сповідують одну й ту саму релігію, то їхнє взаємопроникнення відбувається набагато легше. І, відповідно, навпаки.

У сучасному світі протистояння відбувається саме по релігійному "вододілу". Від класової боротьби й боротьби систем і ідеологій людство повернулося до боротьби релігій. Іслам - християнство, православ'я - католицизм, суніти - шиїти й так далі.

Історія показує, що найлютіші, триваліші й кривавіші війни велися саме на ґрунті релігійних різнотлумачень. Досить пригадати війни й конфлікти між католиками й протестантами в Європі.

4. Культурно-історичний чинник

А саме - схожість і, найголовніше, старовина націй і їхніх культур.

Особливо важливо в даному випадку - як довго, і, чи існувала взагалі державність "протистоячих" націй. Набагато важче асимілювати націю, чия історія налічує більше часу, чим історія народу-завойовника. І чим більше цей часовий розрив, тим складніше йде дана асиміляція.

Французи не змогли асимілювати Індокитай, у тому числі й тому що історія В'єтнаму й Камбоджі налічує значно більше століть ніж історія французької культури й народу.

Ще більші труднощі виникають у цьому процесі, якщо в підкорених народів існувала своя держава.

Болгарське царство, нехай і із чужою допомогою, спромоглось відновитися й зберегти мову, писемність і більш-менш етнічний склад, після 500-річного владицтва Туреччини. Адже історія болгарського народу і його державності на момент завоювання налічувала майже тисячу років. А османи були тоді дуже молодим народом у новоутвореній державі.

                                                                          * * *

Окрім цих чотирьох чинників, існує ще багато інших. Однак перелічені є основними. Саме вони визначають сучасні тенденції багатонаціональних країн "другого типу", які утворювалися із частин колишніх імперій.

Саме до такого типу належить Україна.

Як ці чинники впливають на сучасні міжетнічні взаємовідносини в нашій країні, якими шляхами для утворювання української нації йдуть сучасні українські націоналісти, та що вони насправді повинні робити - розглянемо в наступній статті.

Автор: Святослав Швецов, спеціально для УП
Джерело: Українська правда