Ґулаґ залишився в світовій пам’яті як можливо найжорстокіше явище совєтського режиму. Багато хто жив там протягом дуже довгого часу. В цій страшній установі, в якій постраждали мільйони, був сформований комплекс соціяльних відносин та ієрархій. Совєтська влада різними способами підтримувала й використовувала ці ієрархії, але не зуміла консолідувати систему, яка б винищила у в’язнів можливість й дієздатність піднести бунт проти тієї ж влади. Факт, що навіть в ҐУЛАҐ-у в’язні зуміли зорганізувати й виконати масові повстання свідчить про крихкість тоталітаризму. Повстання в ҐУЛАҐ-у були початком розвалу совєтського тоталітаризму.

Але ҐУЛАҐ існував довше ніж 30 років, перед тим, як ним потрясли масові повстання. Чому саме в післявоєнні роки, табори ҐУЛАҐ-у повстали?

Найважніша відмінність в суспільстві ҐУЛАҐ-у, була між неполітичними в’язнями (ворами) та політичними в’язнями. Совєтська влада ставилася до неполітичних в’язнів (немірно) краще, як до політичних і совєтський режим дозволяв, щоб неполітичні в’язні панували над політичними. Але, після війни, суспільство ҐУЛАҐу перейшло фундаментальні зміни, і наслідком цих змін стали масові повстання в таборах ҐУЛАҐу 1953-54 років.

Історію ҐУЛАҐ-у можна поділити на два етапи. В першому етапі, від революції до завершення ІІ-ої світової війни, злочинці панували над політичними в’язнями, й керували подіями в таборах. Совєтський режим активно підтримував та співпрацював зі злочинними в’язнями, оскільки вони вважалися соціяльно надійними, а політичні в’язні, які провинилися супроти совєтської влади й пролетаріяту уважалися об’єктивно небезпечними для режиму. Тому влада використовувала засуджених злочинців, щоб, при їхній допомозі, перевиховувати політичних в’язнів.

Виникає два питання – перше, які привілеї мали злочинці у відношенні до політв’язнів, й друге – чому політв’язні дозволяли злочинцям надуживати, грабувати та знущатися над ними? Злочинці отримували чимало привілеїв від таборового проводу – найкращі й найлегші роботи попадали злочинцям.

Злочинці між собою мали сувору, й сильно зорганізовану ієрархію, на чолі якої стояли вори в законі, й кому решта злочинців підпорядковувалася. Тому, що злочинці мали привілейні позиції в таборах, режим наполягав, щоб тримати порядок у таборах.
Якщо злочинці на цьому першому етапі історії ҐУЛАҐ-у були зорганізовані, то політв’язні, навпаки, такі не були тому, що переважна більшість політв’язнів не була сполітизована, й в дійсності, не була політв’язнями. Це були прості люди, які стали жертвами хвиль масових репресій й терору в 30-их роках. Більшість цих людей не мали сильних політичних поглядів, вони були професіонали, або звичайні робітники, які ніколи не зустрічалися в своєму житті зі злочинцями. Вони попадали в табори без жодних зв’язків з іншими в’язнями, й не вміли та й не могли обороняти себе від зорганізованих злочинців. Але, з завершенням ІІ світової війни, в табори попав зовсім інший тип політв’язня, й взаємовідносини в ҐУЛАҐ-у, в основному, змінилися.

Другий етап історії ҐУЛАҐ-у починається зі закінченням ІІ світової війни. Совєтська перемога основно змінила суспільство ҐУЛАҐ-у, коли в 1945-році почали прибувати в табори нові політв’язні. В першу чергу, загальна більшість нових політв’язнів була з ново-окупованих совєтських територій Західньої України, Балтійських народів, Польщі, німецькі та японські військовополонені та колишні червоноармійці. Вони привезли зі собою в ҐУЛАҐ зовсім інші пережиття, ніж політв’язні 30-их років. Вони були психологічно набагато краще підготовлені до життя в таборах, й на боротьбу як з режимом, так і зі злочинцями.

Але найважливіша різниця була та, що нові політв’язні привезли зі собою національні зв’язки, яких не мали попередні в’язні. Тисячі з нових в’язнів були колишніми партизанами, й мали вироблені партизанські сітки й організаційні здатності. Політв’язні з Балтійських народів й Західної України були сильно сполітизовані – запекло антисовєтські в своїй політичній ідеології. Від 1945 року влада й злочинці мусіли рахуватися з іншим типом політв’язня, ніж в передвоєнних часах.

В нових умовах ҐУЛАҐ-у, влада нехотячи себе ослабила двома важливими кроками.

Перше — це амнестія 1945 року під яку попало більш ніж 40 відсотків в’язнів – тих, які мали менш ніж три роки залишиних на їхніх термінах. Таким чином багато донощиків було випущено з таборів, й влада втратила важливий ресурс у боротьбі з політв’язнями. Політв’язні швидко розбудували свої сітки, й перебрали ініціятиву від злочинців.

Друге — це коли в 1947-му році було встановлено новий термін покарання – 25 років. Тому, що витримати 25 років ув’язнення вважалося неможливим, в’язні нічого не тратили, якщо вони повставали проти влади чи злочинців.
В 1947 році почалися в таборах масові вбивства донощиків. У відповідь, влада встановила нові табори — табори суворого режиму, а за принцип взяла царську практику каторги – і почала відділювати політв’язнів від злочинців. Замість ізолювати найбільш небезпечних для влади в’язнів, такі табори звільнили політв’язнів від постійних бійок зі злочинцями, й дали їм нагоду організувати великомаштабний опір проти совєтської влади.
До 1953 року ситуація в таборах, з точки зору влади, постійно погіршувалась. В березні 1953 року, зі смертю Сталіна, в’язні вірили, що ситуація зміниться. Берійська амнестія 1953 року звільнила більше ніж мільйон в’язнів, але політв’язнів, як і в 1945 році, не випускали. Цей факт зрадикалізував ситуацію, й в ҐУЛАҐ-у вибухнули масові повстання. Найбільші й найкраще зорганізовані повстання відбувались в таборах Кінґіру в 1954 році та Норильську влітку 1953 року. Фільм «Гаряче Літо Норильська» пояснює в яскравих деталях як це повстання здійснювалося й провідну ролю національних сіток й організацій в них.

Джерело: Гомін України