Автор: Микола Рябчук

За півроку, що проминули від приходу до влади Віктора Януковича та інспірованого ним парламентського перевороту, непримітна й не вельми публічна організація під назвою "Служба безпеки України" зробилася раптом чільним національним, а віднедавна й міжнародним ньюсмейкером. Щотижня ця фірма, чи як казали за совєтських часів – "контора" ("Контора Глубокого Бурения" – так у народі розшифровували відому абревіатуру), енергійно нагадує нам, що вона, попри всі сподівання, усі "перестройки", демократизації та декаґебізації, таки існує й аж ніяк не б’є байдики за наші з вами сплачені до казни податкові гроші.

Сьогодні ці браві хлопці не бавляться більше в "розсекречування архівів" та організацію "нікому непотрібних" виставок про УПА та Голодомор. Нарешті їм знову дозволено взятися за звичну справу: виловлювання ворогів держави, внутрішніх і зовнішніх. А оскільки в їхньому розумінні держава – це насамперед вони самі та вся камарилья, що узурпувала в березні владу, то й ворогів у них, можна не сумніватися, без ліку – щонайменше третина або й добра половина населення. Тож боротися доводиться день і ніч, забезпечуючи для режиму його голубу мрію – "стабільність", котра разом з обіцяними "реформами" має ощасливити нас усіх, зокрема й тих, хто поки що не розуміє цього, а тому пручається.

Про "реформи" наразі говорити не будемо: їх Партія реґіонів за допомогою СБУ тримає глибоко в таємниці, показуючи населенню лише верхівку айсберґа – підвищення податків, тарифів, закручування гайок малому бізнесу та виловлювання дрібних корупціонерів – з опозиційного, природно, не з власного табору. Зате "стабільність" відчувається ледь не на кожному кроці: то якомусь журналістові натовчуть фізію, щоб не дестабілізував ситуації, то захисникам парку в Харкові ребра поламають, а то відомого кримінального ватажка в Донецьку на волю випустять – як жертву клятого помаранчевого режиму (зібрані проти нього докази, слід розуміти, свідчать лише про те, що якби не фашистюга Ющенко, то сердега й далі вирощував би собі квіти на присадибній ділянці, а не займався рекетом, наркоторгівлею та замовлянням убивств). Скоріш за все, і колядника-Зварича невдовзі відпустять, а може, ще й орденом нагородять – як попа Агатангела – за героїчний опір бандерівському засиллю. Бо й справді, як же відновлювати "стабільність" без усіх цих персонажів?

Зрозуміло, що в боротьбі за "стабільність" СБУ має певні пріоритети. Наразі до них не належать такі дрібниці, як корупція на найвищих, міністерсько-депутатських щаблях влади, чи імлисті нафтогазові схеми, котрі, як гангрена, ось уже два десятиліття затруюють весь національний організм, чи, скажімо, діяльність незліченних російських аґентів і провокаторів, що почуваються в Україні комфортніше, ніж удома. Головною загрозою для "стабільності" в Україні, на думку ґебешних і всіх інших сьогоднішніх "проффесіоналів", є, безумовно, громадянське суспільство, його активісти, а також усі ті іноземні особи й організації, які підтримують його. Саме тому безстрашні лицарі плаща і кинджала невтомно проводять "профілактичні співбесіди" (ані звичний ґебістський жарґон, ані методика не змінилися) з керівниками й активістами громадських організацій, з журналістами й істориками, ректорами і студентами, політичними експертами й активістами опозиційних партій. Замість податківців вони перевіряють рахунки; замість міліціонерів забезпечують громадський порядок на вулицях під час мітинґів і демонстрацій; замість істориків і політологів оцінюють зміст фахових аналітичних матеріалів; і навіть деколи замість Господа-Бога радять своїм підопічним змінити фах – наприклад, не займатись історією УПА, а йти викладати до школи. Суть цієї "профілактики", загалом, зрозуміла: залякати своїх співрозмовників, а заразом і ціле суспільство, нагнітаючи в ньому атмосферу страху, підозріливості та психозу.

Інформація про чергові есбеушні провокації надходить практично щотижня з різних реґіонів країни. Вона не потрапляє до телевізійних новин, оскільки власники телеканалів уже давно зрозуміли, з ким мають справу (а ті, котрі не зрозуміли – як TVi та 5-й канал, – уже отримали жовту картку у вигляді цинічного "судового" рішення і, можна не сумніватися, отримають ще й червону, якщо не отямляться). Зрештою, найбільшим фактичним власником основних каналів (до 30% телевізійного ринку, за оцінками експертів) є сам добродій Валерій Хорошковський, мільярдер, бізнесмен і, за сумісництвом, голова СБУ. Неймовірна курйозність, ба карикатурність такого поєднання несумісних ролей є очевидною для будь-якої західної людини. Гроші, звісно, не пахнуть, і я припускаю, що пан Хорошковський відчайдушно тримається за державну посаду не так через нетямущість, загалом характерну для провінційних українських "еліт", необізнаних із європейським бон-тоном, як через звичайну жадібність. Але те, що й президент Янукович погоджується із таким скандальним сумісництвом, яке компрометує цілу країну (не кажучи вже про методи діяльності цього "сумісника"), свідчить, скоріш за все, саме про нетямущість. Або й гірше: президент Янукович просто не сміє звільнити свого начальника СБУ, бо, як кажуть злостивці, тоді московська Луб’янка звільнить його самого. Імовірно, живучість українофоба Табачника на посаді міністра освіти пояснюється тим самим чинником.

А тим часом, попри цензуру, інформація про витівки СБУ усе ж потрапляє до незалежних мас-медій, насамперед в інтернет, фіксується українськими й міжнародними правозахисними групами, й супроводжується відповідними заявами, протестами та пікетами під будівлями СБУ – у Києві й інших містах. Реакція офіційних осіб на всі ці події виглядає суперечливою. Подеколи вони просять вибачити за буцімто "помилку" чи "непорозуміння", подеколи просто применшують значущість події, подаючи все як "перебільшення" або й "вигадку" опозиціонерів, а подеколи твердо стоять на своєму – як у недавньому випадку з Русланом Забілим, ідіотично звинувачуючи історика в "розголошенні державних таємниць". (Чому номінально "українська" спецслужба так переймається "таємницями" совєтського КҐБ і навіть готова заради них ганьбитися на цілий світ – пояснити важко, якщо тільки не припустити очевидного: вона така сама українська, як і марсіанська. Перед нами, скоріш за все, реінкарнація того самого КҐБ, провінційна філія ФСБ-ҐРУ, що нарешті знайшла собі автентичне місце в усій отій "нєзалєжнасті" – десь поблизу енерготранспортних, укрспецекспортних, тендерно-імпортних та інших ресурсомістких операцій).

Суперечлива реакція різних офіційних осіб на різні події може бути всього лише характерною для цієї "контори" грою в доброго і лихого слідчого. А може вказувати і на цілком реальні суперечності між різними центрами впливу у, здавалося б, монолітній "каманді". Хоча найімовірніше, маємо тут справу передусім із низьким професіоналізмом виконавців і ще нижчим – державного керівництва, котре, схоже, навіть не уявляє собі інших моделей урядування, крім донецької та спорідненої з нею російської – принаймні в тому вигляді, як вони її бачать на екранах ОРТ. Як наслідок, вони просто не знають, як їм реаґувати в тих ситуаціях, коли російські сценарії в Україні з якихось причин не спрацьовують.

Юрій Бутусов у "Дзеркалі тижня" згадує ці проблеми, відзначаючи, зокрема, "зростання активності Служби у вирішенні економічних питань": "СБУ стала одним із найбільших гравців на ринку конвертаційних центрів та митного оформлення". (Читач має сам зрозуміти цей евфемізм; я особисто його розумію як вказівку на широкомасштабну корупцію, з якою СБУ не бореться – скоріш навпаки). З огляду на це, СБУ з Хорошковським мало чим відрізняється від СБУ з усіма його попередниками – досить згадати хоча б скандали з родиною Деркачів, звинувачених свого часу в сумнівних зброєвих оборудках. Справді новим і цікавим об’єктом дослідження в історії СБУ може стати не так її розмаїта позастатутна діяльність, як сам її керівник – його бізнес у сусідній країні, гіпотетичні зв’язки з тамтешніми політиками, спецслужбами та одіозним "РосУкрЕнерго".

Юрій Бутусов цитує непойменованого працівника української контррозвідки, котрий висловлює те, що ми й самі відчуваємо інтуїтивно: "Логіка в діях СБУ відсутня тільки на перший погляд, якщо підходити зі звичайними критеріями оцінювання. Але подивімося на зовнішньополітичні пріоритети керівництва країни, на зв’язки голови СБУ і його власний політичний статус, на рівень персон, до яких проявляє увагу спецслужба, – і тоді очевидно, що в усіх цих діях прозирає залізна логіка. Валерій Іванович ходить на доповідь до президента через день – і щоразу приносить свідчення особистої лояльності. Кількість ворогів режиму збільшується, а отже, цінність Хорошковського як глави спецслужби зростає... Вектор дій СБУ шокує з погляду методів і з погляду прозахідного політичного курсу останніх років. Але ситуація виглядає зовсім інакше, якщо подивитися на неї з погляду Росії".

"І справді, – підсумовує Бутусов, – якщо Хорошковському поставлено стратегічне завдання продемонструвати максимальну інтеґрацію й підтримку зовнішньої політики Росії в Україні, то Валерій Іванович чудово справляється з цією місією". Кілька місяців тому, зазначає автор, простої розмови начальника ФСБ Алєксандра Бортнікова з колеґою Хорошковським виявилося достатньо, щоб без жодного судового рішення відпустити на волю полковника ФСБ Носкова, затриманого торік разом з групою інших ґебістів при спробі збройного викрадення українського офіцера й вивезення його на допит до Придністров’я, аби здобути таємну інформацію. Ні юридичний, ані, тим більше, моральний аспект такого роду діянь нікого з українських (?) керівників, схоже, не хвилює. "Лубянка сказала «Надо!», СБУ отвечает «Есть!»".

Питання про те, наскільки сам Янукович орієнтується в тому, що відбувається, видається мені другорядним. Як особистість він, за всіма ознаками, не має ні політичної волі, ні візії, ні хисту, ні компетентності для здійснення самостійної, креативної, наступальної політики. Свого часу, пригадується, Тарас Чорновіл закликав не демонізувати Януковича, бо він, мовляв, нешкідливий: "Такий самий сибарит, як і Ющенко, тільки без національної ідеї". Слово "сибарит" вказує тут на потяг обох персонажів до психологічного комфорту, уникання неприємних новин, складних рішень, обтяжливої відповідальності. Для сільського бухгалтера чи начальника автобази це, можливо, не так уже й зле. Але для керівника країни це катастрофа. А тим більше, коли в сусідній країні на цього керівника є ще й чимала течка компромату.

Януковича, припускаю, цілком влаштовує Хорошковський як керівник СБУ і цілком влаштовує Льовочкін як керівник секретаріату; його влаштовують усі, хто каже йому те, що він хоче почути, й показують те, що він хоче побачити. Якщо ж Льовочкін і Хорошковський, як натякають експерти, ще й належать до тієї самої групи Фірташа з його каламутним РУЕ та ймовірними російсько-ґазпромівсько-ефесбешними зв’язками, то справи ще гірші. Це, зрозуміло, не означає, що всім соратникам Януковича до вподоби цей специфічний українсько-російський бізнес під об’єднаним патронатом двох "братніх" спецслужб. Попри всю монолітність чи навіть тоталітарність Партії реґіонів, голоси невдоволення прохоплюються назовні. Але заледве чи вони здатні вплинути на зміну політики, а тим паче – режиму. Інша річ, що поєднання цього невдоволення з масовими протестами й суспільним опором може суттєво наблизити такі зміни.

Ре-каґебізація СБУ, себто повернення їй звичних функцій політичної охранки й відновлення методів психологічного тиску, залякування та шантажу, – це справді дуже погана і небезпечна тенденція, одна з багатьох, зрештою, неґативних тенденцій у сьогоднішній Україні. Проте вона оприявнила й іншу, доволі масову і тому особливо приємну тенденцію: готовість суспільства до опору, здатність людей не піддаватися тиску, а натомість контратакувати, боронячи свої підставові конституційні права.

Авторитарні правителі та їхні спецслужби використовують не так насильство, як страх, роз’єднаність і безпомічність своїх жертв. Їхнє завдання – зламати волю, добитися покірливості. Мовчання жертв – запорука їхнього успіху, вурдалаки не люблять світла, шантажисти не люблять розголосу. Українці сьогодні вчаться вмикати світло й озвучувати публічно всі спроби ґебістів їх залякати, завербувати, "перевиховати". Це дуже добра тенденція – не боятись і не мовчати. Вона позбавляє охранку її головної зброї.

У певному сенсі це не СБУ стала за Януковича головним ньюсмейкером в Україні. Справжнім ньюсмейкером стало суспільство – звичайні люди, які реаґують негайними скаргами і заявами до мас-медій і правозахисних організацій на кожну спробу есбеушної аґентури повернути їх назад до часів КҐБ.

Автор: Микола Рябчук

Джерело: Західна аналітична група