Про стан освіти української мови в Російській Федерації

Повідомлення прес-служби Об'єднання українців Росії і Федеральної національно-культурної автономії українців Росії з приводу відповіді  засобам масової інформації офіційного представника МЗС РФ А. Нестеренка

Про стан освіти українською мовою  в Російській Федерації

У зв'язку з відповіддю офіційного представника Міністерства закордонних справ РФ А.А. Нестеренка на питання ЗМІ про задоволення освітніх потреб українців Росії прес-служба Об'єднання українців Росії і Федеральної національно-культурної автономії українців Росії повідомляє наступне.

Чому в Росії немає українських шкіл?

МЗС РФ стверджує, що «…незважаючи на велику чисельність українців…запити на заснування повноформатних шкіл…не надходять» і пояс-нює це близькістю східнослов'янських мов і культур, загальною історією (Київська Русь, Московська держава, Російська імперія, СРСР) і єдиною православною християнською вірою. Однак такий поверховий підхід не дає розуміння того, чому в Росії відсутня система української освіти. А причини цього є, як об'єктивні, так і суб'єктивні:

— дійсно, загальна історія. Однак під час перебування в одній державі, крім позитивного досвіду взаємного культурного збагачення, добре відомого з курсу російської історії, мали місце і вкрай негативні моменти — цілеспрямована імперська політика переслідування української мови, оголошення її лише «південним діалектом общєрусского язика», що призводило до русифікації українців, виникненню в них почуття меншовартості, несамоцінності;
— відсутність в Росії українського інформаційного простору;
— відсутність української церкви в Росії й неприкрита жорстка протидія її поширенню;
— залежність гуманітарної політики російської влади щодо української діаспо-ри Росії від сьогочасної політичної кон'юнктури;
— несприйняття більшістю російської політичної еліти незалежності України, самостійності української нації і самодостатності української мови, що призво-дить до відсутності у Росії послідовної і системної національної політики.

Заявляючи фактично про те, що українські школи в Росії не потрібні через близькість російської та української мов, культур, історичних шляхів і спільної віри, п. А. Нестеренко надає українським чиновникам вагомий аргумент для українізації російськомовних шкіл: мовляв, у наших народів близькі культури і мови, загальна історія, ми у своїй більшості сповідуємо православ'я. Так навіщо при такій близькості потрібні російські школи в Україні?

Претензії і заперечення представників російської громади України тепер варто пред'являти чиновникові російського МЗС.

Що стосується потреби в українській освіті в Росії, надамо слово активістам українських організацій.

Людмила Найденко, заступник голови товариства «Вербиченька» (м. Ниж-ньокамськ): «…потреба в українській освіті є, і велика. Інша справа, що навіть почути про створення української освітньої установи досить важко. Великий вплив на освітню роботу накладає рівень відносин між Україною й Росією, від чого потерпають звичайні громадяни, які змушені вислуховувати на адресу України приниження, глузування. Часто з цієї причини люди взагалі не зізна-ються в приналежності до своєї нації, а тому де вже говорити про прагнення до навчання».

Мирослава Філіппова (м. Томськ), голова комісії Об'єднання українців Росії з питань освіти: «…для національної освіти в Росії формально перешкод немає, але інформаційна війна російських ЗМІ проти України значно ускладнює проблему української освіти. Були випадки, коли вже після набору в клас з ви-вченням української мови батьки через безупинний негатив ЗМІ про Україну забирали дітей. Зустрічаються випадки відкритого ворожого ставлення до України, а потім і до української мови».

Микола Сергієнко, голова Об'єднання українців Кубані (м. Краснодар): «…один із прикладів своєрідного, проте типового ставлення до української мо-ви в Росії. У школі народного мистецтва в Краснодарі українська мова вивчається під назвою «кубанського нарєчія», і ніяк не вдається виправити це становище. Інакше як приниженням української мови це назвати важко». (Від себе додамо – впровадження крайовою владою терміна «кубанскоє нарєчіє» є, по суті, прямим продовженням імперської політики щодо української мови як «нарєчія общєрусскаго»).

У Росії немає програми розвитку національної освіти, зокрема української. Починаючи з 1993 р., українські організації домагаються розробки й прийняття Федеральної державної програми розвитку української культури та освіти в Росії (резолюції чотирьох Конгресів українців Росії - 1993, 1997, 2002, 2005 рр.). Немає постійного діалогу федеральної й регіональної влади й громадських організацій.

У вертикалі російської влади численні реорганізації виконавчої влади при-звели до зменшення ваги національного питання в практичній діяльності феде-ральних державних структур. Департамент міжнаціональних відносин Міністерства регіонального розвитку, Консультативна Рада з питань національно-культурних автономій при міністерстві діють чисто формально, не маючи реальних важелів для вирішення проблем національних меншин Російської Федерації.

«Інформація» і інформатори

Хотілося б довідатись, звідки МЗС РФ бере «інформацію» про українську освіту в Росії. У заяві МЗС РФ сказано: «…Українська мова як предмет викладається з 1 по 11 клас у Санкт-Петербурзі в загальноосвітній школі № 479 ..., у двох школах Воркути, у слов'янських гімназіях Мурманська й Пензи...».

Михайло Волик, член правління української національно-культурної автономії Санкт-Петербурга: «У Санкт-Петербурзі немає шкіл з вивченням української мови як предмета».

Ольга Ніколаєва, завуч школи № 479 р. Санкт-Петербурга: «Немає. У нас української мови в програмі немає».

Микола Бейзак, голова товариства «Україна» (м. Воркута): «У Воркуті не-має шкіл з викладанням української мови, немає недільних шкіл, немає факультативів української мови».

Наталя Литвиненко-Орлова, голова національно-культурної автономії українців Мурманської області (м. Мурманськ): «У Мурманську немає освіт-ніх установ з вивченням української мови».
МЗС РФ: «Українська мова вивчається …в ліцеї Нового Уренгоя, ... у містах Ханти-Мансійську, Уфі, Нижньокамську, Казані, Омську, Оренбурзі, Єка-теринбурзі, Владивостоку, Сиктивкарі, Сочі, Сургуті, Нижньовартовську, То-больську, а також в Білгородській, Воронезькій та Самарській областях».

Владимир Халімончук, голова ради товариства «Українська родина» в Сургуті, координатор Об'єднання українців Росії по Ханти-Мансійському, Яма-ло-Ненецькому автономних округах, Тюменській області: «В регіоні існують недільні школи в Сургуті і Тобольську без фінансової підтримки держави на кошти батьків, …у Новому Уренгої, Ноябрьску, Нижньовартовську, Ханти-Мансійську українська мова не вивчається. В Тюменському держа-вному університеті українська мова не вивчається».

Такі ж свідчення можна отримати з Казані, Єкатеринбурга, Владивостока, Сиктивкара, Сочі, інших міст. З Білгородської області і відповісти нема кому, бо немає там українських організацій і української освіти.

Подаємо інформацію (без лапок), що відповідає дійсності. На сьогодні українська мова і деякі українознавчі предмети вивчаються в базовому шкіль-ному плані в декількох школах (Москва, Республіка Башкортостан, Томськ, Самара). У Московському лінгвістичному ліцеї № 1555, Заозерній школі № 16 м.Томська, декількох школах Башкортостану, середній школі №132 м.Самари українська мова вивчається як предмет. У селі Золотоношка Республіки Башко-ртостан працює єдиний у Росії комплекс дитячий садок - школа, де всі діти (близько 70 осіб) вивчають українську мову. Як факультатив українська мова вивчається в декількох школах (Башкортостан, Воронеж). Українська мова (т.зв. «кубанськоє нарєчіє») та історія козацтва викладаються в Краснодарській крайовій дитячій експериментальній школі народного мистецтва. Існує кілька недільних (суботніх) шкіл при освітніх установах або українських товариствах Москви, Республіки Башкортостан, Республіки Татарстан, Ханти-Мансій-ського автономного округу, Камчатської, Томської областей. В кількох вищих навчальних закладах Росії - Московському державному університеті ім. М.В. Ломоносова, Московському державному лінгвістичному університеті, Москов-ському державному інституті міжнародних відносин (Університеті) МЗС РФ, Дипломатичній академії МЗС РФ, Воронезькому, Красноярському університе-тах, Томському державному педагогічному університеті, Уфимській філії Мос-ковського відкритого державного педагогічного університету предмети україні-стики вивчаються в складі блоку слов'янської філології.

У Росії є буквально кілька шкіл, де українська мова вивчається як предмет невеликою кількістю учнів, що дає підстави для висновку: це виняток, що під-креслює загальне правило: української освіти в Росії немає! Відповідно не-має підготовки вчителів української мови, ніхто не створює, тим більше не ви-пускає українські підручники.

І справа не у відсутності «повноформатних шкіл». До речі, у такому плані українські організації Росії питання не ставили, і ніхто в українських організа-ціях не говорить про повний паритет української освіти в Росії і російської освіти в Україні. Тільки відсутністю послідовності, системності в проведенні національної політики, поверховим підходом до проблеми, що не враховує ін-тереси української меншини в Росії, можна пояснити «інформацію» міністерст-ва про українську освіти в Росії.

А порівнювати кількість російських шкіл в Україні та українських у Росії, про що говорить п. А.Нестеренко, дійсно нема чого: якщо в Україні російсь-ких шкіл більше 1000, то в Росії українських просто немає! Досить показова щодо цього є порівняльна таблиця задоволення освітніх потреб українців у Ро-сії і росіян в Україні (додається).

Гуманітарна політика в Росії

Змушені визнати, що, на превеликий жаль, в Росії спостерігається політиза-ція всього комплексу питань, які стосуються української гуманітарної сфери. Після 2004 р. по відношенню до України фактично ведеться інформа-ційна війна, частиною якої стала справжня зачистка українського гуманітар-ного простору.

ЦЕ ПРОЯВЛЯЄТЬСЯ:

- у спробах поставити на керівні посади в українських організаціях Росії угод-них для влади людей або створити маріонеткові організації;
— у неприкритому тиску, що чиниться на українські організації в цілому, і на окремих активістів, які своїми діями не вписуються в уявлення деяких російсь-ких чиновників;
— в цензурі культурницьких заходів українських товариств з метою недопу-щення заходів, що не відповідають офіційній ідеології.

Так, на початку 2008 р. у Москві під приводом відсутності необхідної доку-ментації був закритий Український освітній центр при середній школі № 124. Замість дієвої допомоги для нормалізації ситуації освітній центр, що про-існував тривалий час (більше 10 років) не в підпіллі, а з відома Департаменту освіти Москви, було поставлено поза законом і водночас ліквідовано, що шви-дше нагадувало розгром. У відповідь на неодноразові звернення Об'єднання «Українці Москви» управління освіти не знайшло нічого кращого, як придуму-вати пояснення, що не відповідають дійсності: «…виконуюча обов'язки дирек-тора школи № 124 О.Н.Овсєйчик неодноразово пропонувала оформити й упо-рядкувати документи Українського центру. З огляду на … відмову представи-ти необхідні документи Українського центру, в.о. директора школи … не знайшла можливим продовжити договір». Подібні дії викликають нерозуміння і швидше є спробою перекласти недоліки в управлінській діяльності на інших та схожі на прагнення замаскувати якісь інші цілі.

В 2006-2007 р. було зачищено Бібліотеку української літератури в Москві, у якій «звили гніздо українські націоналісти». Правління Об'єднання українців Росії у своєму відкритому листі Президентові Росії відзначало, що після відо-мого листа В. Путіна (листопад 2007 р.) ситуація в бібліотеці залишається вкрай ненормальною, що викликає занепокоєння всіх, хто уболіває за долю єдиної в Росії державної установи культури, створеної для задоволення інфор-маційних та освітніх потреб українського населення. Після звільнення 9 (!) співробітників до бібліотеки прийшло нове керівництво і найняті ним люди, які у своїй більшості не знають української мови, дуже далекі від української куль-тури. Більше того, у бібліотеці з'явилися співробітники, які всупереч офіційно задекларованому курсу на розвиток добросусідських відносин з Україною, про-водять антиукраїнську діяльність, відверто пропагують несприйняття українсь-кої державності, усіляко принижують українську культуру, мову і літературу.

На сьогодні доводиться констатувати, що в Росії українські освіта та культура стали заручниками російсько-українських політичних відносин, що, як ми вважаємо, в XXI столітті є абсолютно неприпустимим.

Якщо ми — українці і росіяни — дійсно близькі народи, то українська культура і освіта українською мовою в Росії повинні сприйматися як збагачення слов'янства, що особливо актуально в нинішній ситуації «глобального пе-реселення народів», а зовсім не як «підривна змова» з метою послабити Росію — а саме таке розуміння панує в головах деяких російських чиновників, які свідомо й цілеспрямовано гальмують розвиток української культури й української освіти в РФ і фактично є перепоною на шляху взаєморозуміння наших народів.

На закінчення приведемо результати досліджень громадської думки Київського міжнародного інституту соціології і «Левада-Центру» про ставлення росіян до України та українців до Росії. У січні 2009 р.: ставлення росіян до України «погано і дуже погано» - 62 %, ставлення українців до Росії «добре і дуже добре» - 91 %.

Можливо, стан української освіти в Росії залежить також і від думок в головах?