Право на життя

Автор: Леся Лепетун

Кілька днів тому я зіштовхнулася з байдужістю, та навіть з жорстокістю людей, які свого часу складали присягу Гіппократа.
Хтось, напевне, зауважить: "Подумаєш, відкрила Америку!". І справді, Америки я не відкрила, бо до черствого, а подекуди і до нелюдського ставлення людей у білих халатах суспільство вже звикло. Звикло до їхньої байдужості до літнього покоління, до людей середнього віку, але ось до дитини?!   До цього звикнути важко!

Моїй молодшій донечці виповнилося три рочки. Від народження дівчинка алергік. Алергію може викликати будь-що, а надто – медичні препарати. Так ось. Коли ми захворіли і дільничний педіатр призначив нам новий різновид антибіотиків, я запанікувала. Я просто побоялася давати його в домашніх умовах, без догляду фахівця. Думаю, що мамам дітей-алергіків, мій страх зрозумілий!

Тому, не довго роздумуючи, я вирушила разом з дитиною і з не по-дитячому дорогим медичним препаратом до місцевої дитячої поліклініки, а саме – у пункт невідкладної медичної допомоги. Там я хотіла у присутності лікаря дати дитині препарат і з півгодини посидіти поблизу медичного персоналу, щоб у разі чого мені могли надати невідкладну допомогу. Проте у приймальні мені розповіли голу правду сьогодення: у поліклініках немає жодних необхідним реанімаційних препаратів. Лише  лікарі і необхідний набір для уколу від температури. Але все це є у дитячих лікарнях. До однієї з них мені й порадили вирушити.

У лікарні з цим же проханням я спочатку звернулася до одного з лікарів приймального відділення, і почула відповідь: "Ми таких послуг не надаємо. Вживайте свій препарат у товаристві того лікаря, який його призначив".

"Я б залюбки, але у разі чого мені у поліклініці не допоможуть", - намагалася я пояснити лікарці суть своєї проблеми, проте медична працівниця припинила розмову, різко обірвавши: "То ваші проблеми".

Далі я бігала з відділення до відділення: від алергології до лор-центру, але скрізь чула одну й ту саму відповідь:  "Ми таких послуг не надаємо. Немає чого вам і вашій дитині тут сидіти". Оббиваючи пороги лікарні понад дві години, бажаної допомоги я так і не отримала.

Це сталося у Києві. У столиці України, де здавалося б є кваліфіковані працівники, необхідні медичні установи, життєво-важливі медичні засоби. Але навіть тут мені не надали потрібної медичної допомоги. А що ж тоді говорити людям, які живуть у маленьких містечках чи, скажімо, у селах, де медицина, як така, взагалі не існує, де місцевий фельдшер на виклик хворого або взагалі дозволяє собі не з’явитися – бо, бачте, у нього господарство, город, посівна, та мало ще що… Або ж з’явившись з порога заявляє: "Лікарняний виписати чи ще й слухати будемо? ". З цим я також зіштовхнулася, гостюючи в одному з українських сіл.

Ось я й думаю: як же ж ми народжуватимемо дітей у цій країні, заздалегідь розуміючи, що до наших дітей усім байдуже, що держава на рівні медицини та освіти спроможна лише на одне – стояти з простягненою рукою, просячи грошей у своїх громадян.

Не дивно, що дитяча смертність у незалежній Україні злетіла на найвищу сходинку. І причина тут не завжди у неякісній вакцині чи екології. Найчастіше причиною дитячих смертей  є наша з вами доросла байдужість до проблем і потреб малюка. Лякає те, що найчастіше відмову і байдужість ми відчуваємо саме від потенційних матерів, від жінок, які дбаючи про своїх дітей абсолютно черстві і холодні до чужих малюків.

Яке покоління ми з вами зможемо виховати і випестити у Державі, де найвища цінність (за Конституцією) – Життя – так просто і так цинічно нехтується. Нехтується людьми, які свого часу, складаючи присягу медичного працівника обіцяли: "Noli nocere!" (Не нашкодь!)

Автор: Леся Лепетун
Джерело: Новинар http://novynar.com.ua/