Вшануймо гетьмана Івана Мазепу!

Автор: Валерій Степаненко

8 липня (27 червня за старим стилем) минає 300 років з дня Полтавської битви, яка поклала край шведській гегемонії у тогочасній Європі та мала фатальні наслідки для України.

У Полтавській битві зазнали поразки не лише Швеція та Україна, гетьман якої Іван Мазепа перейшов на бік шведів, а й ціла Європа, у якій було зламано усталений протягом тривалого часу баланс влади — могутність перейшла від вишуканої Швеції до вайлуватої авторитарної Росії, яка перемогою значно переважаючими шведів силами у Полтавській битві фактично "прорубала" собі вікно в Європу, не будучи, по суті, європейською країною ні за менталітетом, ні за способом життя.

Гетьман Іван Мазепа є однією з найбільш трагічних та суперечливих постатей в історії України. Упродовж життя він зазнав чимало запаморочливих злетів та карколомних падінь. Його особа оповита багатьма плітками та чутками, а життєпис вивчали не лише історики-земляки, а й закордонні вчені.

Гетьману Мазепі присвятили свої твори Шевченко, Вольтер, Гюго, Байрон, Словацький, Готшаль, Пушкін. Упродовж кількох століть Мазепі виголошували прокляття з амвонів численних, збудованих його коштом, церков.

За московської (і білої, і червоної) імперії гетьман Мазепа носив тавро "зрадника" власного народу, що поклало початок такого таврування всіх патріотично налаштованих українців, які дозволили собі вийти на герць з імперією та повести за собою інших.

Згадаймо лишень Петлюру та Бандеру. Слова "мазепинець", "петлюрівець" та "бандерівець" московська імперія намагалася зробити для українців синонімами слова "ворог". Московські ж холуї та клеврети українського походження оголошувалися ледве не українськими національними героями.

(Достатньо згадати юродствуючого малороса Щербицького, який у своїй русифікаторській запопадливості звів ледве не до нуля використання мови 50-мільйонного українського народу у всіх сферах громадського життя: у ВНЗ, державному та партійному урядуванні, на телебаченні тощо).

Гетьмана Мазепу, всупереч всім православним канонам, було також піддано анафемі (відлученню від церкви). Саме з цього часу церква на Україні рішуче порвала з традиціями національної церкви, перетворившись на могутнє знаряддя духовного поневолення та русифікації українського народу, яким вона лишається до цього часу.

(У книжковій лавці УПЦ МП на території Києво-Печерської Лаври не знайдете жодної книги, молитовника чи церковного календаря українською мовою, хоч, зокрема, у 2-у посланні святого Павла до коринтян йдеться про важливість несення слова Божого рідною мовою віруючих).

Така вже доля поневолених народів, історію яким пишуть поневолювачі.

То хто ж був гетьман Іван Мазепа? Московський прислужник чи український патріот? Однозначної відповіді на це питання дати неможливо. Надто складний був час, надто буремні пристрасті палали довкола.

Чи мав право гетьман Іван Мазепа ламати дану цареві Петрові I присягу? Відповідь однозначно ствердна, адже цар Петро I зовсім не зважав навіть на куці Коломацькі статті, укладені 25 липня 1687 на старшинській раді після обрання гетьманом Івана Мазепи (статті укладалися царським урядом з кожним гетьманом до Мазепи включно).

Московський гніт в Україні постійно посилювався, а антимосковські настрої почали проявлятися дедалі гостріше.

Особливо помітним це стало після початку Північної війни у 1700, у якій Московщина, Данія та Польща виступили проти наймогутнішої у військовому відношенні тогочасної європейської країни Швеції.

Щоб протистояти наступові Карла ХІІ, цар Петро намагався використати всі сили і засоби своєї імперії, а від українців вимагав зусиль, не рахуючись ні з угодами, ні з господарськими обставинами, ні з політичними настроями.

Ці обставини викликали в Україні почуття непевності, острах та невдоволення. Мазепа намагався вияснити подальші московські плани у листуванні з царем та його дорадниками. Цар давав голослівні заяви, що не збирається порушувати давніх прав України, а насправді усе чинилося навпаки.

Через те антимосковські настрої у суспільстві почали проявлятися дедалі гостріше. Усвідомлюючи положення України у війні, старшина тиснула на гетьмана, щоб той подумав про майбутнє Вітчизни. Сам Мазепа залишався щирим прихильником союзу з Московщиною аж до часу, коли цар Петро почав ламати основи української державності.

Лише тоді він почав шукати іншого політичного шляху. До цього спонукала і загроза перенесення військових дій на територію України.

Так у колах старшинської верхівки остаточно визріла змова проти царя. Очолив її сам гетьман. Запорізька Січ, на чолі з відомим своїми антимосковськими настроями кошовим отаманом Костем Гордієнком, також підтримала гетьмана.

Свої наміри гетьман виклав у промові до втаємниченої старшини: "Я кличу всемогутнього Бога у свідки, що не заради високих почестей, не задля багатства або інших цілей, а для вас усіх, що є під моєю владою, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої бідної України, для користі всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей хочу я за допомогою Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і Отчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами".

У результаті Полтавської битви Лівобережна Україна (Гетьманщина) зазнала відчутного удару по своєму самоврядному статусу, який був остаточно знищений за царювання Катерини II, яка, за словами Шевченка, доконала Україну, "вдову-сиротину".

Трагедія гетьмана Івана Мазепи є водночас і трагедією всього українського народу. Ось лише деякі віхи цієї трагедії, що чекала на українців вже у ХVІІІ сторіччі:

Після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік шведів, все населення гетьманської столиці Батурина, включно з жінками та немовлятами, було вщент вирізане московськими військами під орудою князя Меншикова.

104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків.

"Вікно" в Європу – місто Санкт-Петербург – зводилося за примхою самодержця на кістках тисяч і тисяч українців.

Зі створенням Малоросійської колегії у 1722 було фактично покладено край державній системі управління України.

У 1764 остаточно скасовано гетьманський уряд – гетьманська держава припинила своє існування. У червні 1775, за вказівкою Катерини ІІ, було знищено "християнську козацьку республіку" (цитоване Марксом визначення Запорозької Січі Костомарова).

Останнього кошового отамана Калнишевського за вірну службу ув‘язнено на Соловках, де він і помер у 112-літньому віці. Зі знищенням Січі стало можливим закріпачення українського народу, що, по суті, було узаконеним рабством.

Було заборонено друкування книг українською мовою та її використання у діловодстві; викладання у Києво-Могилянській Академії переведено на російську мову.

Майже поспіль грамотний народ (це підтверджують свідчення середини ХVІІ сторіччя неупереджених іноземців, а саме француза Гі де Боплана та сірійця Павла Алепського) був позбавлений права на рідну мову та перетворений на майже поспіль неграмотну масу (пересічно 80% неграмотних у 1917).

Молоді обдаровані українці, які зробили б честь культурі найрозвиненішого європейського народу, змушені були накладати на себе руки.

Так зробив Березовський, який в один рік з Моцартом закінчив музичну Академію у Болоньї, став її академіком, полонив своєю музикою Європу, а повернувшись додому, був підданий обструкції за намагання створити на Батьківщині консерваторію. Або ж закінчували життя у "богоугодних завєдєніях", як це сталося з композитором, виконавцем та диригентом Веделем, який дозволив собі критичні висловлювання на адресу царського уряду.

Як бачимо, підстав називати гетьмана Мазепу зрадником українського народу не більше, ніж вважати ката України – царя Петра I – її "національним героєм".

Та й український народ, за винятком перестрашених "врємєнщиків", належно оцінив особу гетьмана Мазепи у своїй приказці – "від Богдана до Івана в Україні не було гетьмана".

А те, що московська церква до цього часу не зняла анафему з раба Божого Івана Мазепи, є лише додатковим свідченням її служіння не Богові та пастві, а великодержавному імперському спрутові.

Вшануймо ж гетьмана України Івана Мазепу!

Якщо ми цього не зробимо сьогодні, то не виключено, що завтра нас знову змусять вшановувати кривавого ката України московського царя Петра I.

Автор: Валерій Степаненко
Джерело: Українська Правда, http://www2.pravda.com.ua/news/2009/5/19/94982.htm