Переповнені вагони метро, різноспрямовані людські потоки між переходами й ескалалаторами, — екрани й екранчики, — сенсорні телефони, електронні книги й ноутбуки, — очі-очі-очі, — понуро-рекламним екскалатором піднімаюся догори… — й потрапляю в затишну київську осінь. Раніше в ній було гарно посидіти десь на лавочці в скверику, випити пива й подумати про своє.
     Але зараз не до того.
     Уперше з часів Майдану направляюся на мітинг. Трохи холодить в грудях і підкошуються ноги. Чекаю на міліцейські кордони… перевірки… — та на майданчику перед метро «Хрещатик» все, як завжди. Й ні стрічок тобі, ні шарфиків… ні прапорців…
     Ні піднесення… просвітлення в очах… — що було на Майдані. Люди заходять і виходять з метро. Кожен сповнений своїм.
     Я й сам би сюди не їхав, і не одразу ж зранку й поїхав. Наче нема мені чого робити, думав, як годинами вистоювати в натовпі й дерти горло, й нема до чого прагнути, як тільки отримати міліцейським кийком по голові… — однак останнім аргументом стало те, що через кілька років, сидячи вже в повному лайні, хоч не буду себе звинувачувати, що в ключовий момент відсиджувався «на хуторі».
     Мітингові ознаки стали помітними зліва, з-від ЦУМу, — понуро-темний ряд «Беркуту» вздовж проїжджої частини, надривні мегафонні відголоски, прапори… — наче сторонні вкраплення в звичне життя довкруг.Мітингові ознаки стали помітними зліва, з-від ЦУМу, — понуро-темний ряд «Беркуту» вздовж проїжджої частини, надривні мегафонні відголоски, прапори… — наче сторонні вкраплення в звичне життя довкруг.
     По-між людей, що невпинно рухаються туди-сюди тротуаром, походжає хлопець з білим прапором з червоним сердечком і позирає на дівчат, що вистукують шпильками по асфальту. Такі ж тендітно-білі з сердечками намети тріпочуться в поштовхах вітру. Зазираю в один з них. На стільчику, простягнувши ноги, сидить чоловік середніх років і порожніми очима дивиться поперед себе.
     Надривний голос з протилежного боку вулиці скандує: «Ю-ля! Ю-ля!» — кілька десятків чоловік стоять на тротуарі і позирають туди, але ніхто його не підтримує. Я сам би тихенько проскандував за ним: «Ю-ля…» — та не хочу виглядіти неадекватним.
     Пірнаю в підземний перехід, — бабуся з квітами… юнак з гітарою й шапкою з монетками… — й виринаю біля центрального гастроному навпроти ЦУМу. Тут, як можна здогадатися, епіцентр мітингу. Сам тротуар неширокий, від проїжджої частини відгороджений щитами. Людей більше, стоять переважно купками, але пройти вперед-назад можна легко. Збоку стенди з карикатурами й фотожабами на Януковича... У багатьох на грудях округла червоно-біла наклейка з профілем Юлі… — мимоволі відзначаю, що всі, хто довкруг, наче уособлюють суспільство: чоловіки й жінки, якого завгодно віку, майнового статку й психічної адекватності. Одразу ж видно, хто тут заробляє, хто з партійної необхідності, хто з ідейних міркувань, хто з цікавості, — й усіх потроху.
     Відчуваю на собі зацікавлений жіночий погляд, від якого, чесно кажучи, відвик — я давно вже не той привабливий юнак, що раніше. Вдивляюся й упізнаю Королевську в оточенні дюжих молодиків. Це такий спосіб вітати осіб чоловічої статі, що прийшли захистити Юлю і її особисто?..
     Голос продовжує лунати довкруг і невідомо звідки, питаю в дівчини з плакатом: а де трибуна?
     О-он, показує, трохи далі й збоку.
     Так, бачу, невеличке вивищення, й там стовпилися кілька чоловік. Проходжу вперед і опиняюся прямо перед Турчиновим, який гнівно говорить про суд і судилище. Мені стає незручно, бо здається, що звертається він лише до мене, — когось іншого поруч, хто стояв би отак і слухав, більше нема. Усі інші чи дивляться в інший бік, чи зайняті чимось, чи розмовляють…
     Я розвертаюся й протискуюсь трохи далі — попереду, вже в кількох метрах, видніються темні шоломи беркутівців.
     Позаду вже понуро виступає Тарасюк… потім затишшя… — й ураз лунає голос Турчинова: ось зараз прийшла інформація, — голос переходить на хрипкий крик, — вони посадили нашу Юлю на сім років!..
    Починається рух  тіл довкруг, — я мимоволі озираюся й стикаюся поглядом з Катеринчуком, який стоїть трохи далі за Турчиновим. В його очах — байдужість і зневага. Ну ж бо, мовляв, давайте вперед, проривайте кордони, — й енергійніше давайте! завзятіше! 
     Зліз би з трибуни, думаю, й поштовхався тут…
     Усе відбувається, наче за склом. Хтось ззаду продирається вперед і уштовхується в спини, я мимоволі теж подаюся вперед.      Хвилі спин ходять туди-сюди. Ряд міліцейських шоломів попереду прогинається й вирівнюється. Шоломи вже поруч, в кількох спинах. Наразі я усвідомлюю, що зараз мене винесе в перший ряд, прямо на беркутівців. Намагаюся втриматися на місці. Якась жіночка поруч кричить: «Мужики, вперед!» — за кілька метрів інша теж кричить і підштовхує чоловіків ув спину, — звідкись з’являються древка прапорів й хтось ними намагається штирхнути ментів, — дівчатка з якогось вивищення під ліхтарем кидають огризки яблук… — усе довкруг рухається хвилями вперед-назад і водночас окремо одне від іншого, — я починаю спрямовуватися вбік.
     Я прийшов висловити свій протест, думаю, але не підписувався з ментами битися. Я обурений судовим процесом над       Тимошенко і цим вироком, але чого з цього випливає, що я повинен штовхамися з беркутівцями, проривати якісь кордони, бігати й кричати?..
     Увесь мій життєвий досвід говорить про те, що з міліцією слід поводитися обережно.
     Просовуюся назад і ще якийсь час утримуюсь неподалік штовханини.
     Й уже відсторонено спостерігаю, як маленький і дуже смуглявий Зорян Шкіряк завзято штовхає плечем у чиїсь спини.     Якийсь чоловік, аж зігнутий у поясниці, витискується з перших рядів. Обличчя посіріле. Видно, що йому зле. Попереду хтось кричить і, здається, там уже починається бійка.
     Бачу, що людей, які стовпилися тут, не так уже й багато: кілька десятків, може, до сотні. Якщо беркутівці отримають команду, вони зметуть усе в один момент. А так, як тротуар неширокий і відгороджений щитами, почнеться тіснява. Хтось може постраждати. Перш за все дівчатка, що кидалися яблуками, й бабусі, які кликали всіх уперед.
     Міліціонери починають поволі насуватися. Турчинов кричить, що треба захистити трибуну… Відтак, щоб пропустили «Швидку», — видно, для чоловіка, що зігнувся впоперек…
     Зрештою, поволі все врівноважується.
     Депутат від БЮТу (в обличчя пам’ятаю, прізвище забув),
виставивши черево й невидячі очі, неквапно прямує до свого авто. Чогось спадає на думку, що скоро в БЮТі, видно, буде ще один «зрадник»…
     Я протискуюсь назад, до рогу вулиць і підземного переходу.
     Поруч стоять-курять кілька хлопців. В одного ссадина на носі. Очі блискучі. «Вождь нам треба! Вождь!» — кричить неадекватний дідусь. «Треба, щоб кожен був собі вождь» — не повертаючи голови, відповідає один з молодиків.
     Тим часом промови з трибуни продовжується. Турчинов закликає нікому не розходитися, боронити табір… звучить гімн…
     Не бачу, щоб хтось підспівував…
     Зрештою, я сам спускаюся в підземний перехід…
     Враження таке, що побував на похоронах. У когось з близьких померлого істерика, у когось ступор, а комусь байдуже... він тут, бо так належить... — хтось подумки вже ділить його статки, а хтось потай зловтішається й згадує кривди, що той йому завдав...
     Варто ховати Тимошенко, чи не варто — нехай кожен вирішує собі сам. 
     Я би поки що не поспішав.
     Колись, пам’ятаю, 22 листопада 2004 року, в перший день Майдану, я повертався додому в піднесенному настрої. Вдома — тривога й переполох, телевізор лунко розривається заставкою новин 5 каналу, а мені спокійно й радісно на душі. Я був на Майдані, відчув світлу ауру, що трималася над тим місцем і над людьми, що перебували там, — і зрозумів, що буде гаразд. Ющенко стане президентом.
     Напевне, ніколи й нічого в житті так не хотів, як тоді — щоб Ющенко став Президентом України.
Тепер же повертався додому — спокійним.
     Усе врівноважиться… очиститься… — півтора роки тому, коли Тимошенко програла президенські вибори, був пригнічений і приголомшений. Думав, як же так, Господи?..
     Але уявити собі, — якби вона їх виграла?..
     У команді завзятих помічників, усіляких портнових, губських і ляшків, — може й було б зараз веселіше, — та гидотніше, це точно.
     Як сталося через кілька років після славної перемоги Ющенка...
     Нікому не побажаєш випробовувань, які переживає вона, але кожен сам собі вибирає дорогу й попутників. І кожен має змогу "зробити роботу над помилками" й вирішити для себе питання, чи можна водночас покладатися на Бога й укладати перманентні угоди з сатаною. 
     Живемо далі!

     Павло Васянович

Про автора: письменник, журналіст. Живе в передмісті Києва.
e-mail pavlo.vasianovych@gmail.com
блог http://vasianovych.livejournal.com/