Автор: Буркгард Бішоф

Чого бояться українці? Табачник залякує студентів, Хорошковський – ректорів і журналістів, Янукович – парламент. Поки що більшість населення все ж задоволена владою. Але якщо блакитний табір так і не впровадить нагальних реформ, не за горами наступне помаранчеве повстання, пише Буркгард Бішоф в австрійській Die Presse.
Україна перефарбовується, помаранчевому кінець. Новий уряд позирає на Москву, повертається дух радянських часів. Це – мандрівка глибоко розколотою країною.

Нарешті експрес-потяг № 169 «Київ – Львів» рушає з місця. Спека цього літа так розпекла покрівлю вагона, що всередині пасажири почуваються наче в інкубаторі. Вмиваючись потом, вони заливаються холодними напоями, купленими на київському вокзалі. Провідника раз у раз просять, ну будь ласочка, ввімкніть кондиціонер. Але той сухо пояснює, що кондиціонер працює, лише коли потяг у русі.

Потяг їде на захід, провідник крутиться тут і там, продаючи напої та перекуску. Тоді починається розважальна програма, мигтить екран на передній стіні. І що ж показують? Понад годину марширують солдати, сунуть танки, за ними тягачі з важкими ракетами на причепі, блакитне небо борознять гелікоптери й найрізноманітніші військові літаки. Поміж тим камера показує сцену з політиками з усього світу, які зачаровано споглядають це бойове дійство. Те, що пропонується для перегляду в експресі № 169, є цьогорічним московським парадом до Дня перемоги на Красній площі. Виходить, військова вистава має вразити критичних до Росії західних українців, яких напевно більшість серед пасажирів? Чи навпаки розлютити?

У вухах у нас досі стоять слова Бориса Тарасюка, колишнього українського міністра закордонних справ і голови традиційної партії «Рух», який за кілька годин до того заявив у київському ресторані перед групою політиків Австрійської народної партії: «Російська еліта переносить мов вірус імперські прагнення. Вона хоче домінувати в Україні, так само як у Білорусі, хоче політично, економічно й культурно на нас впливати. Україна має робити те, що до вподоби Кремлю. І саме це й робить нова влада в Києві на чолі з Віктором Януковичем». Але нам не віриться, що до нового київського прислужництва Москві належить ощасливлення пасажирів-галичан фільмами про російські тріумфальні паради.

Це факт, що серце Західної України в зв’язку з її специфічною історією б’ється по-іншому, ніж серце решти України: у політиці, релігії, культурі. Тут дивляться на Захід. І відколи з початку року в Києві знову, після кількарічного інтермецо, заправляє політична в’язанка зі сходу, на захід повертається страх. «Страх у нас у генах, – коментує професорка у Львові, – ми просто надто багато всього пережили в історії». Вона має на увазі, що через цей край зі сходу на захід і з заходу на схід постійно волочилися різні війська.

Але звідки нині в західних українців страх? Довкола й близько не видно військ, які могли б знову сюди насунути й спустошити геть усе. В Івано-Франківську, колишньому Станіславі, а тепер оспіваному рідному місті багатьох визначних українських літераторів, регіональний політик із партії «Рух» налічує три небезпеки в політиці нового київського керівництва: «По-перше, є ризик розпродажу землі. Там, у Києві, не проти розбазарити росіянам наші трубопроводи, атомні електростанції, великі заводи й чорноморські порти. По-друге, нові можновладці розпочали наступ на демократію – маргіналізуючи парламент і затикаючи рота ЗМІ. І по-третє, вони борються проти українськості: наша історія переписується й складається заново з російського погляду, звідки випливає, що південний схід і центр утворюють справжню Україну, а захід – то лише приклеєна частина. Хоча саме Західна Україна завжди берегла українськість».

То що відбувається в Києві, що перші місяці врядування Віктора Януковича нагнали такого страху галичанам? Численні спостерігачі, київські представники західних неурядових організацій, майже поголовно вказують на авторитарні нахили теперішнього можновладця, які проявилися вже за перші його 100 днів. Одна аналітик каже: «Нова влада – це старі гравці. “Гомо совєтікус” українського штибу повернувся до керування й робить це так, як у, здавалося, давноминулі часи».

Віктор Янукович перейняв президентство в Україні 25 лютого і відразу ж із запалом заходився перефарбовувати Україну: з помаранчевого, кольору прихильників попереднього президента Віктора Ющенка, на блакитний, колір Януковичевої Партії регіонів. Повсюди в країні призначені блакитні бонзи. Шляхом порушення Конституції, як упевнені чимало українських та іноземних юристів, в парламенті було сформовано пропрезидентську більшість і відправлено в відставку войовничого прем’єр-міністра Юлію Тимошенко. Новим главою уряду Янукович призначив свого вірного прибічника Миколу Азарова, дозволивши йому зібрати воістину монструозний кабінет – на 29 членів.

Деяких цих міністрів можна сприймати лише з сарказмом. Наприклад, Дмитра Табачника поставили на міністра освіти і науки, хоча йому бракує кваліфікації для такої ключової посади. На всю країну він прославився, заявивши зі смаком про земляків у Західній Україні, що «це лакеї, які щойно навчилися мити руки». Західні українці, мовляв, надто вестернізовані, щоб бути справжніми українцями. Мало того. Табачник вимагає, аби Друга світова війна в Україні знову офіційно називалася згідно з радянсько-російською інтерпретацією – «Великою вітчизняною війною» – й щоб відповідно були переписані шкільні підручники. Його не гнітить, що в південноукраїнському місті знову встановлено пам’ятник Сталіну. Логічно, що й Українська Повстанська Армія (УПА) та Організація Українських Націоналістів (ОУН), яких широко й відкрито вшановує західноукраїнське населення за їхню боротьбу з Червоною Армією, для нього не більш як «колабораціоністи» (з нацистською Німеччиною). У Львові та серед студентства у Києві відразу спалахнули протести проти міністра.

Так само суперечливою фігурою блакитної владної машини є Валерій Хорошковський. Цього екс-банкіра, сталевого підприємця та медіа-магната Янукович зробив головою Служби безпеки України (СБУ). І той негайно послав своїх агентів до ректора Українського католицького університету у Львові, Бориса Гудзяка. Вони розповіли ректорові, що його обов’язок – застерігати студентів від «можливих незаконних акцій політичного характеру», читай: утримувати їх від виступів проти уряду. Йому сказали підтвердити підписом, що він узяв до уваги це попередження СБУ. Замість підписуватися Гудзяк публічно розповів про спроби тиску, й Хорошковському довелося вибачатися.

Від самого початку Хорошковський узявся за критичних журналістів і ЗМІ. Тут треба зазначити, що голова служби безпеки є водночас власником провідного на ринку медіа-холдингу Inter Media, який знову ж таки очолює його дружина Олена. Крім того, Хорошковський засідає в Вищій раді юстиції України.

Невдовзі залунали скарги журналістів, що їх систематично прослуховують, в українських редакціях знову вводиться стара практика згори насаджуваної самоцензури. Київський суд постановив, що незалежні телеканали «5 канал» і «ТВі» повинні віддати отримані в січні частоти. Вгадайте, хто домігся цього позбавлення ліцензії? Група Хорошковського Inter Media.

Організація «Журналісти без кордонів» забила у червні на сполох: «Незалежність і плюралізм медіа в Україні під загрозою. Уряд систематично застосовує цензуру, відомства тиснуть на співробітників ЗМІ й намагаються їх залякувати. Зафіксовані напади міліції на журналістів і їх арешти».

Головним проектом Януковича на найближчий час є відновлення президентського правління – з повнотою влади російського президента. Парламентові, як у Росії, належатиме суто кивати на рішення президентської адміністрації, дискусії щодо законів і договорів небажані. Суперечливий договір з росіянами від квітня про подовження оренди для російського Чорноморського флоту до 2042 року в обмін на дешевші газові поставки був ухвалений в українському парламенті за 10 хвилин, що призвело до славетного депутатського бою з яєчним метанням і кулачками. Правда, з першого розгону в липні Янукович не зміг повернути старі президентські повноваження, але в вересні він спробує ще раз.

А от із нагальних реформ – в охороні здоров’я та пенсійній системі, стабілізації державних фінансів та підвищенні енергоефективності, децентралізації управління та відродженні села, сприянні малому та середньому бізнесу й модернізації освітньо-наукового сектора – поза гучними заявами та ще більшими планувальними комітетами зроблено мало що або нічого.

Утім, не можна сказати, ніби більшість українського населення проклинає Януковича та його блакитну кліку. 65% українців у червневому опитуванні висловили задоволеність його президентством. Це немало, коли згадати, що в другому турі за нього проголосувала тільки третина українського електорату. Голова інституту, що проводить опитування, Володимир Фесенко, на цю тему каже: «Президент хоче сторгуватися з виборцями: я вам полегшу будні, а ви не втручайтеся в моє керування країною». Плюс українському населенню дуже сильно діяли на нерви нескінченні чвари дотеперішніх помаранчевих можновладців, затяжні сварки президента Ющенка та прем’єр-міністра Тимошенко. Особливо швидко провал помаранчевих протверезив українську молодь.

Та коли Янукович і надалі замість модернізації країни опікуватиметься консолідацією влади, то в Україні незабаром знову може вибухнути помаранчевий бунт, повстання громадянського суспільства. Ось як прояснює ситуацію один львівський політолог, який працює з політично активною молоддю: «Боротьба за майбутнє України починається з боротьби проти політичного розчарування молодих».

Автор: Буркгард Бішоф
Оригiнал статтi: Die Presse
Джерело: ІnoZMI: