Схибленість на манії величі

Автор: Михайло ФАЛАГАШВІЛІ

Що ближче ставало до весни, то слабшали спогади про перші дні Нового, 2009, року і про той Холодний Жах, який охопив Європу у зв'язку з тим, що "газ скінчився", точніше - Росія перекрила газовий вентиль і "відкрила" новий Газовий фронт проти Європи. Тоді той жах підсилювався зрозумілим почуттям відчаю європейців негайно що-небудь змінити, аби убезпечитись у майбутньому від непередбачуваности монопольного постачальника газу - Газпрому - і гарантувати Теплу Європу.

Що ж, Європа сьогодні пожинає наслідки своєї безвідповідальної політики: відсутність достатньою мірою диверсифікації енергоносіїв і залежність від монополіста - Росії - та небажання бути "присутньою" як третя сторона на завжди важких переговорах України з Росією в газовому питанні. "Велемудра Європа" завбачливо "сховалася" за спину України і звідти робить послання-месиджі про своє невтручання (ось і доневтручалася…) Про Україну наразі не йдеться, бо газова залежність її від єдиного постачальника свідомо доведена до страхітливого розміру (80%) при безпечній межі - 30%.

На мою думку, доцільно пов'язати бажання Росії зберегти статус-кво як єдиного постачальника енергоносіїв з тими незворотними процесами, що сталися у світі після розпаду СРСР. Манію величі та позірної величавости "достойно" успадкувала нинішня Росія. Особливо це проявилося у післяєльцинську епоху - епоху тотальної централізації (можна сказати, і КДБізацію) вертикалі влади (бо всі чільні місця в Росії міцно тримають у руках представники саме цього відомства). До керма держави прийшли особистості жорстоко-холодно-розумні, прагматично-цілеспрямовані, без сантиментів та поблажливости представників горбачовсько-єльцинської епохи, цинічні у виборі засобів для досягнення мети. Девіз політиків цієї генерації - "ціль виправдовує засоби", і цим усе сказано. Щодо різноманіття палітри цих "засобів", то Україна, -давно вже, а Європа - тільки зараз - переконалися сповна: від прямої військової агресії (Грузія - 2008 рік) - до "багатогранної" політики дискредитації України як "ненадійного партнера - транзитера енергоносіїв у Європу, та й взагалі як держави, створення негативного іміджу країни, яка НЕ ВІДБУЛАСЯ, що, мовляв, ця країна - невід'ємна частка Росії, і приєднання її до "лона матері Росії" - тільки питання часу тощо.

Безумовно, тут вступає у дію принцип "зеленого винограду", як у тій байці - якщо не може лисиця дістати виноград, то проголошує його зеленим. Так і відносини Росії з Україною. Тільки-но Росія отримала у відповідь на газовий шантаж одностайне осудження з боку Президента і Прем'єра України (рідкісний, на жаль, випадок одностайности) звинувачень Росії про несанкціонований відбір газу (крадіжки), одразу ж увесь потужний потік ЗМІ почав відповідно "обробляти" Європу і готувати до думки про прискорення фінансування проектів "Південний" та "Північний потоки" в обхід України. Важко відмовити росіянам у вмінні використовувати момент, тиснути на партнерів таким звичним (для них) способом - шантажем та викручуванням рук.

СРСР розпався. Але надії на відновлення хоча б позірної могутности його у вигляді Росії не полишають сучасних кремлівських мрійників. Світові давно стало зрозуміло, що минула велич - потуга СРСР - базувалася на постійному обкраданні цінностей 15 республік - фінансових, інтелектуальних, культурних та технічних. Нині ці республіки дедалі більше прагнуть здихатися гніту, минулого ярма метрополії та обирають шлях самовизначености й незалежности. Недаремно ж п. Путін "бідкався", що найбільшою катастрофою XX століття він вважає розпад СРСР. "Лоскутная империя" - Росія - теж на шляху розпаду. Для підтримання "единства" Росія активно вживає випробувані засоби "кнута й пряника". "Газовим кнутом вперіщила" Росія Європу (щоб боялися, а значить - поважали). Як писав Ізмаїл Кадаре у статті "Газова війна - нова холодна війна" (див. публікацію в газ. "День", № 18 від 05.02.09 р.), "…холодна війна породила постійне відчуття страху й невпевнености, знайоме щонайменше двом нинішнім поколінням. Корені цієї війни - в страху, що спливає на поверхню при будь-якому поверненні до маневрів або думок, властивих холодній війні…" Безумовно, мета Росії - посіяти в Європі паніку, психоз, залякати, а заразом і "копнути" Україну. Треба зазначити, що вона цього певним чином досягла. Особливо подих "дружнього холоду" з Півночі відчули на собі колишні "друзі по соцтабору" - Болгарія, Румунія, Угорщина, Польща (в меншому обсязі) та "країни Балтії - сестри СРСР".

Нині Росія не в змозі співпрацювати зі світовою спільнотою на принципах взаємовигоди та партнерського добросусідства, оскільки "лаври Російської імперії" та СРСР не дають спокою сучасним "маленьким-великим начальникам", спонукають їх до дій, які у цивілізованому світі розцінюються однозначно - як загроза світовій цивілізації. Як відомо, за часів СРСР існувала теорія "мирного співіснування соціалізму з капіталістичною системою", при цьому малося на меті, що одного разу це "мирне співіснування" капіталізм не витримає, а соціалізм таким чином переможе. Що ж, соціалізм у радянському вимірі "благополучно репнув", а капіталізм, хоч і проблемно (зважаючи на сучасну кризу), існує. Тож виникає певна аналогія у "співіснуванні Росії з іншим світом" на сучасному відтинку часу розвитку світової спільноти. Як свідчать останні події, це "співіснування", на жаль, має антагоністичний характер, і не встигла закінчитися стара холодна війна, як фактично Росія являє світові новий виток Нової холодної війни…

Такий "симптом одержимости" (я його назвав "схибленість на манії величі"), як пише п. Кадаре у тій же статті, "вражає зовні нормальну державу. Тандем, який ми спостерігаємо сьогодні між В. Путіним та Д. Медведєвим, реставраторами колишньої радянської потуги, має всі симптоми цієї одержимости, бажання навіювати страх…" (чого-чого, а цього росіяни досягли повною мірою) є. На тлі патологічної ксенофобії, яка буйним цвітом культивується в Росії, недовіри до всіх інородців, безпідставне бажання панувати у всьому світі дедалі більше штовхає нинішню Росію в глухий кут ізоляції і самоізоляції. У світі дедалі більше поширюється думка, що сучасна Росія - виклик цивілізованому розвиткові суспільства. "Ліберальна імперія" міцно тримає за горло демократію в самій Росії, придушуючи найменші прояви мати думку, відмінну від офіційної. Відоме гасло "Хто не з нами, той проти нас!" якнайкраще характеризує нинішню політику сучасних кремлівських мрійників. Факт створення ОДКБ (Організації Договору колективної безпеки) та ЄврАзЕС - один із проявів такої хворобливої уяви, хворобливого бажання хоч чимось "покерувати" - така собі чергова спроба створення противаги НАТО. Заради цієї мети не жаль "підтримати" й членів спілки (Вірменія, Киргизія, Казахстан, Білорусь, Узбекистан і Таджикистан) у вигляді кредитно-фінансових вливань: Киргизії - $2 млрд, $1 млрд - черговий транш Білорусі, обіцянка Таджикистану щодо будівництва декількох ГЕС, та й Казахстан отримає свою "пайку вдячности". Але, безумовно, "вінцем" цієї альянсної суєти є створення КСОР (Колективних сил оперативного реагування). Якщо відкинути звичну риторику про сили добре озброєних та підготовлених, як підкреслив оглядач у пресі, то призначення їх (означених вище структур) не дуже зрозуміле, тому що протистояння з НАТО взагалі абсурдне, оскільки ОДКБ, в тому числі й Росія, з блоком у конфлікти не входитиме. Немає для цього ні сил, ні можливостей…То для чого ж усе це? А таке собі "надування щік" в надії, що хтось переплутає жабу з волом, та вкотре нагнати страху… Хоч усім зрозуміло: "таке завзяття потрібне лише тим державам, які намагаються приховувати свої слабкості або неврози" (Lе Mond, Франція, 3 лютого 2009 р.)

Якщо дивитися правді у вічі, то реанімації СРСР не підлягає - це незаперечна істина. Тож потуги Росії на шляху відновлення новітньої імперії - Третього Риму - та хвороблива ностальгія за минулою величчю можуть викликати хіба що здивування. Всьому цивілізаційному світові зрозуміло, що нинішня Росія з безглуздою претензією на "свій полюс панування" у світі лише створює реальну загрозу світові у цьому хиткому балансуванні між війною і миром…

Автор: Михайло ФАЛАГАШВІЛІ
Джерело: Українське Слово, Випуск №14 (3421)  8 квітня - 14 квітня 2009 року

Малюнок Олександра Ніколайця