"Единственно правильная" історія та формування політичної нації

Автор: Валерій Степаненко

Стало вже традицією періодичне оприлюднення МЗС Росії безапеляційних заяв щодо "перекручення" офіційним Києвом історичних фактів, які стосуються спільного історичного минулого, та намагання втягнути українців у "штучну, надуману конфронтацію з Росією".

Зрозуміло, що тим самим РФ намагається протидіяти створенню окремої української політичної нації, що неможливе без позитивних історичних прикладів та власних (а не спільних з Росією!), історичних героїв.

Без створення такої політичної нації, яка має складатися зі всіх громадян України, незалежно від етнічного походження, ставлення до релігії, віросповідання, світоглядних переконань тощо, розбудова та зміцнення незалежної української держави  здається вельми примарною, якщо взагалі можливою.

Звичайно, кожна незалежна держава має право обстоювати свої національні інтереси. Прикро лишень, коли це робиться вкрай тенденційно, ігноруючи або приховуючи (згадайте відомий вислів "не лгать умалчиванием" Толстого), чи навіть фальсифікуючи історичні факти, засекречуючи архіви, використовуючи негідні методи агітпропу доби червоного та коричневого тоталітаризму.

Президент РФ Дмітрій Медвєдєв навіть наказав нещодавно створити спеціальну президентську комісію "для протистояння спробам зашкодити російським інтересам шляхом фальсифікації історії". Зрозуміло, що під фальсифікацією історії Кремль розуміє все, що не вкладається у "прокрустове ложе" його бачення історичного минулого.

Незалежно від того, відповідає це реальним історичним фактам чи ні.

Одним словом, "єдінствєнно правільной" історією вважається лише та історія, яка сприяє звеличенню московської імперії. Будь-яка інша вважається "фальсифікацією".

У кожної більш-менш освіченої тверезо мислячої людини, навіть якщо вона зовсім далека від історії, не може не викликати подиву той факт, що саме дипломатичне відомство РФ залишає за собою право на істину в останній інстанції у далеко не простих історичних питаннях. Адже це справа професійних істориків.

"Забамбулювання" власного населення різними псевдоісторичними міфами та міфологемами для його відвернення від гострих внутрішніх проблем було і лишається одним з наріжних каменів внутрішньої політики Москви.

Без цього саме існування сильної централізованої московської держави видається вельми сумнівним. Можна стверджувати, що справжня демократія, одним з чільних елементів якої, є те, що влада каже народові правду, лише правду, нічого окрім правди, якою б гіркою вона не була, не може, у принципі, бути притаманною московській державі, яка, по суті, і сьогодні керується старим, як світ, принципом імперіалістів всіх часів – розділяй і владарюй.

Кремлівські можновладці прекрасно усвідомлюють, що демократична форма правління і єдине централізоване (хоч і , де-юре, федеративне) державне утворення під назвою РФ несумісні.

Відомо, що європейська демократична традиція державотворення походить з стародавніх Греції та Риму. Московська ж державна традиція походить – із Золотої Орди. Саме тому позбавлена демократії тоталітарна автократична московська держава ніколи не керувалася інтересами власного народу – лише імперськими державними інтересами.

А для того ж щоб тримати власний народ у покорі, створювалися міфи на зразок "третього Риму" та їм подібні. Історія, яка не працює на звеличення імперського державного утворення, офіційній Москві не потрібна. Особливо, коли йдеться про історію її колишніх колоній (варто називати речі своїми іменами) на теренах так званого СНД.

Чи не найбільше роздратування офіційної Москви викликає трактування офіційним Києвом історичних фактів, пов‘язаних з Голодомором, Другою світовою війною та ОУН-УПА, а також з Полтавською битвою, 300 років з дня якої минає 8 липня (27 червня за старим стилем) цього року.

Зупинимося на цих історичних подіях дещо детальніше.

Голодомор

Кремль повністю заперечує факт Голодомору 1932-1933 років в Україні. У той же час архіви того скорботного періоду перебувають у РФ під сімома печатями, хоча відтоді минуло вже понад 70 років.

А за наявності не розсекречених архівів та їх належного опрацювання істориками обох країн (не зашкодило б також залучити незаангажованих істориків третіх країн!) заперечення офіційною Москвою Голодомору є, принаймні, аморальним. Адже це  стосується мільйонів навмисне позбавлених життя українських селян.

Хоча, звичайно, мали місце і далеко не поодинокі випадки голодної смерті представників інших народів (спрацьовував принцип "ліс рубають – тріски летять").

Голодомору у СРСР поза межами, де проживали етнічні українці, не було. Голод був, Голодомору не було.

Коли йдеться про Голодомор, то мається на увазі повне блокування сільських населених пунктів військами з подальшим тотальним вилученням продуктів харчування. До того ж, досить часто таке вилучення здійснювалося у одного і того ж домогосподарства по декілька разів (це якщо селяни, включно з жінками та малими дітьми, не хотіли вимирати цілими сім‘ями "добровільно").

Робилося це Кремлем свідомо щоб зламати українське село – становий хребет українства та замінити "етнічний матеріал" на більш лояльний до більшовицької влади. Так, за офіційними радянськими джерелами, після Голодомору лише у столичну тоді харківську область було завезено 40 ешелонів селян з Росії.

Друга світова війна та ОУН-УПА

Чи не найбільше Москву дратує визнання президентом Ющенком героями лідерів Української Повстанської Армії (УПА), свідченням чого є, зокрема, присвоєння звання Героя України її головнокомандувачеві Роману Шухевичу.

Членів цього угруповання в російських ЗМІ називають не інакше як "фашистами" і "нацистськими колаборантами".

Хоча вони, на відміну від СРСР, – який у 1939 уклав з фашистською Німеччиною союзницький пакт Молотова-Рібентропа вкупі з таємними протоколами про переділ сфер впливу у Європі, проводив, після розчленування та загарбання разом з фашистською Німеччиною у 1939 Польщі, спільні військові нацистсько-радянські паради у Бресті та Гродно, – ніколи не укладали угоди про співпрацю з Гітлером.

Та й останній радянський вантажний потяг з сировинними ресурсами для дружньої фашистської Німеччини перетнув незадовго перед тим встановлений новий кордон між двома союзними державами ледве чи не в момент нападу фашистської Німеччини на СРСР о 4:00 22 червня 1941.

Наявні також неспростовні факти щодо обміну військовим досвідом між вермахтом та сталінськими соколами. Та й "заградотряди" є спільним дітищем нацистів і більшовиків.

Те, що Степан Бандера та його соратники, керуючись принципом "ворог мого ворога – мій друг", пішли на ситуативний союз з Гітлером, який до того ж закінчився відразу після проголошення 30 червня 1941 у Львові незалежної української Держави та арештом проводу ОУН(Б), чомусь вважається Москвою достатньою підставою щоб називати українських жертовних патріотів "фашистськими прислужниками".

Відомо ж бо, що гестапо переслідувало членів ОУН чи не з більшою завзятістю, ніж радянських підпільників, адже перші, на відміну від других, воювали за ідею, а не зі страху за власне життя та життя членів своїх сімей у тилу.

Тому й "заградотряди" українським підпільникам, на відміну від воїнів-червоноармійців, були не потрібні.

Офіційна Москва цілком серйозно розповідає байки про наповнені трупами ще живих дітей та жінок колодязі, масові катування мирного населення тощо, приписуючи ці злочини бандерівцям. Але ж населення Західної України добре знає чиїх рук це справа, небезпідставно вважаючи українських вояків героями.

17 травня у День пам’яті жертв політичних репресій в Україні президент Ющенко прирівняв СРСР до нацистської Німеччини: "Вони – співмірні за своєю людиноненависницькою суттю і  тотожні за небаченими масштабами масових убивств".

Полтавська битва

Зовнішньополітичне відомство Росії розцінює підготовку в Україні заходів до відзначення 300-річного ювілею Полтавської битви (зокрема, спорудження пам’ятника Івану Мазепі у Полтаві та заснування нової державної нагороди — хреста Мазепи) як "спробу Києва втягнути український народ у штучне надумане протистояння з Росією".

За московської (як білої, так і червоної) імперії, український гетьман Іван Мазепа, який перейшов на бік шведів, носив тавро "зрадника" власного народу. Власне, московська імперія таврувала так всіх патріотично налаштованих українців, які дозволили собі стати з нею на герць та ще й повести за собою інших.

Згадаймо тих таки Петлюру чи Бандеру. Навіть слова "мазепинець", "петлюрівець" та "бандерівець" московська імперія намагалася зробити для українців узагальненим симбіозом понять "ворог" та "зрадник".

У той же час московські клеврети українського походження оголошувалися ледве не українськими національними героями (достатньо лишень згадати вірнопідданого малороса, який спромігся звести ледве не до нуля використання української мови у всіх сферах державного та громадського життя лише за два останні десятиліття перебування України у складі СРСР).

Трагедія гетьмана Івана Мазепи є водночас і трагедією всього українського народу – поспіль грамотний народ (це підтверджують свідчення середини ХVІІ сторіччя багатьох неупереджених іноземців) був позбавлений права на рідну мову та поступово перетворений на безсловесне бидло (пересічно 80% неграмотних у 1917). Атож, гетьман Мазепа мав рацію, вчинивши так, як вчинив.

Хочеться думати, що українці більше ніколи не будуть вшановувати своїх кривавих катів –  Петра I, Катерину II, Леніна, Сталіна та іже з ними, дифірамби яким їх змушували співати автори "єдінствєнно правільной" історії, спираючись на потужний репресивний апарат тоталітарної імперії.

Багатостраждальний український народ сам напише свою правдиву історію та визначить кого вважати своїми національними героями. Подобається це авторам "єдінствєнно правільной" історії, чи ні.

І тоді в Україні таки сформується єдина монолітна політична нація. Хотілося б лишень щоб це сталося, всупереч протидії Кремля та його агентів впливу всередині України, якомога швидше, адже вистраждана століттями українська державність без цього постійно перебуватиме під загрозою.

Валерій Степаненко, для УП, http://www.pravda.com.ua/news/2009/5/28/95555.htm