Тривале перебування України в чужинському культурному просторі призвело до проблем із власне українською ідентичністю.

Значна частина наших співгромадян визнають, якщо взагалі визнають, себе українцями радше номінально.

Вони розмовляють чужою (найчастіше – російською) мовою, сприймають крізь призму відмерлої колоніальної ідеології українську історію, мовляв, "українські буржуазні націоналісти – люті вороги українського народу", та культуру – наприклад, плеканий у СРСР міф про суто "селянську" природу нашої літератури.
 
Навіть у такій інтимній сфері як духовність багато українських громадян перебувають під впливом іноземних інституцій, які поводять себе нерідко вкрай агресивно (РПЦ).

Тотальне домінування російської культурної традиції у багатьох регіонах нашої держави та значний її вплив у решті регіонів великою мірою гальмують вихід України із постколоніального стану.

Нам важко відмовитись від усього російського, бо тоді неминуче доведеться визнати, що останні кілька сторіч над нами як нацією нестерпно знущались і принижували. Комфортніше думати, що все так і має бути, а наш напіврабський стан – то така форма братньої слов'янської любові.

У свою чергу, доки ми не подолаємо постколоніальний стан, доти ми матимемо й комплекс "молодшого брата" – причому не лише стосовно Росії, а взагалі, та сподівання, що все за нас зроблять інші. І таки зроблять!

І лише усвідомивши себе українцями – справжніми хазяями цієї країни, яким немає перед ким хилитися, але яким і немає на кого, крім себе, сподіватись – лише тоді ми сприймемо існуючу державу як власну спільну справу. І, звичайно, лише тоді ми зможемо розраховувати на відповідальну владну еліту та, як наслідок, на ефективне управління державою.

Якщо ж ми так і не зуміємо подолати власні національні комплекси, то ми не лише залишимось у сфері впливу Росії, але й не матимемо шансу подолати існуючу прірву між державою та суспільством. Бо не маючи української ідентичності, ми апріорі не довірятимемо українській державі, (не)свідомо сприймаючи її як щось штучне та чуже.

Звичайно, закономірно постає запитання: як же Україні подолати цей постколоніальний синдром? Очевидно, що це можливо лише за умови якісного розвитку української культури, коли українські музика, фільми, книжки etc. будуть на порядок якіснішими за, принаймні, російські.

І тут ми зіштовхуємось із наступним: якщо українська культура віками зазнавала штучних утисків, національний культурний продукт артикулювався як меншовартісний, а російська культурна традиція нікуди не зникла, то де ж цим якісним "музикам", фільмам і книжкам взятися?

Виникає замкнене коло: щоб подолати комплекс "меншого брата" потрібний якісний культурний продукт, який не може з'явитися через цей самий комплекс.

Деякі непересічні інтелектуали та на пів ставки державні діячі, наприклад, міністр і освіти і науки і молоді і спорту Дмитро Табачник, обстоюють тезу про те, що, мовляв, "як люди хочуть, так нехай і буде".

Наприклад, мова викладання у школі повинна бути такою, якою захочуть батьки, а не яку визначає держава. Такий підхід у гуманітарній сфері спричиниться до інерційної пролонгації поточного постколоніального стану. Інакше кажучи, ми ще надовго залишимось відсталою європейською країною.

Натомість необхідно відновити статус-кво: оскільки українська національна культура впродовж тривалого періоду штучно обмежувалась у розвитку, необхідно на деякий час штучно надати їй пріоритетні перед іншими культурами можливості.

Іншими словами, нам необхідна позитивна дискримінація культури російської: українізація освіти, значне обмеження ефірного часу російськомовних передач на радіо та телебаченні, додаткове оподаткування російської книги та електронних носіїв (окрім класики).

Неодмінно потрібно припинити усіляке дотування державним коштом російського культурного продукту, включно із викладанням у школах російської мови.

Тим, хто поспішає прокричати мені у відповідь, що таких заходів не потерпить "багатонаціональний народ України", раджу згадати про кінотеатри. Так-так, про кінотеатри. У яких, нагадаю, після запровадження обов’язкового дублювання фільмів українською мовою касові збори лише зросли. І ніяких, знаєте, самоспалень російськомовних глядачів не відбулося.

І вже насамкінець. Термін "позитивна дискримінація" зовсім не з лексикону Адольфа Гітлера чи Пол Пота. Це – зі словника цілком ліберальних західних науковців, які вивчають проблеми становлення націй і культур, що тривалий час перебували в колоніальному стані. Зацікавлених відсилаю до блискучої праці Миколи Рябчука "Від Малоросії до України".

Павло Тарасюк, заступник голови УРП "Собор", спеціально для УП
 

Джерело: Українська правда