"Важка проблема посткомуністичної України — спадкоємність рабства. Учорашні раби влади переступили свою заповідь про "священну державну власність" і Божу заповідь "не кради" — і стали рабами капіталу…
Як працювати кваліфіковано, коли маєш міністра освіти і науки, якому не можна подати руки? Коли відчуваєш наступ на твою мову з боку людей малокультурних і агресивних. Коли соромишся за свого президента, який спекулює на незагойних національних ранах Голодомору?".
Євген Сверстюк "Божий дар свободи"

"У багатьох опитуваннях на запитання соціологів "Чи доводилось вам стикатися з проявами дискримінації росіян чи російськомовного населення України на роботі, в побуті і так далі?" – ствердно, як правило, відповідали не більше третини опитаних росіян. Заперечно – близько 70%", – довідуємося з книжки Дмитра Видріна і Дмитра Табачника "Україна па порозі XXI століття: політичний аспект".

Трохи далі подибуємо таке: "Сьогодні російськомовні верстви в основному мовчать на політичній арені України – мовчать не загрожуюче, а скоріше ніби пригнічено. У багатьох із них чітке відчуття, що вони чужі – чужі на чиємусь святі…

Нові символи національного відродження в Україні – жовто-блакитний прапор і тризуб – для більшості росіян в Україні є чужими...Через це росіяни в Україні позбавлені духовного стрижня".

Багато з них і справді чужі в Україні – "чужі на чиємусь святі". Бо насправді це не їхня батьківщина. Незважаючи на те, що в Україні народилися, для багатьох вона таки ЧУЖА.

Цю багатющу землю впереваж розглядали як територію для проживання, для бізнесу, для відпочинку. І тільки. На жаль, для багатьох росіян РІДНОЮ вона так і не стала. Їхні предки колонізовували її, захоплювали.

"Дуже велика кількість нашої так званої політичної еліти є фізичними і психологічними нащадками тих людей, які були носіями сталінського режиму. В Україні є фізичні і психологічні нащадки тих, хто стріляв, — і тих, по кому стріляли.

На жаль, перші знаходяться при владі. Другі — до неї поки що не прийшли. Треба згадати, що головною ціллю Комуністичної партії та комсомолу на території України була не боротьба з іноземним імперіалізмом, а боротьба за те, щоб Україна ніколи не відродилася" – стверджував історикОлександр Палій.

1937 року навіть Лев Троцький був змушений визнати: "Ніде утиски, чистки і репресії і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як на Україні, у боротьбі з сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи і самостійності.

Совєтська Україна стала для тоталітарної бюрократії адміністративною частиною економічного цілого і військової бази СССР. Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам’ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цим пам’ятником український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників".

Справді. "Після повалення Української Народної Республіки в листопаді 1920 року більшовицький режим розпочав на її території активні дії щодо недопущення відновлення незалежної Української держави шляхом жорстокої репресивної політики, спрямованої на встановлення комуністичного ладу і придушення будь-яких партій і рухів, які обстоювали ідею української самостійності.

…Голодомор 1932-1933 років на Україні визнати геноцидом частини української національної групи" (з ухвали Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року).

Стенди постійної експозиції "Народна війна" в київському Музеї совєтської окупації (вражаючий результат кількарічної роботи товариства "Меморіал") доказово розповідають про тих, хто окупував Україну у 1918-1920 роках.

"Лекція о совєтской власті і соцобєспєчєніі в реокупірованной Украінє" (большевики самі визнавали, що окупували Україну, навіть смертні вироки українцям виносили "Імєнєм РСФСР".

… Троцький у 1920 році заявляв, що "радянську владу на Україні вдалося втримати лише силою Москви, великоросійським комуністам і Червоній армії". А командувач большевицьких військ Вацетіс зазначав у телеграмі до Антонова-Овсієнка: "Завдання на Україні настільки великі, що для їх вирішення потрібно кілька армій. Це під силу тільки військам РРФСР".

Цікаві цифри: "У лавах большевиків до 1917 року перебувало 273 українці, а липнем 1918-го з 4364 членів большевицької партії, які працювали на території України, лише 130 назвали себе українцями, і ядро КП(б)У становили росіяни і жиди.

У складі ЦК КП(б)У, обраному в липні 1918 року, з 15-ти членів ЦК лише двоє були українцями, на II з’їзді – троє, і те саме у національному складі вищих органів державної влади – ЦВК рад України та Раднаркомі УСРР, де з 41-го члена першого ЦВК українців було лише 13 осіб.

У першому совєтському уряді України, призначеному 28 (15) грудня 1917 року, з 24-х народних секретарів українців було шестеро, а в Раднаркомі, сформованому 14 березня 1919 року, – п’ятеро з 17-ти народних комісарів", – писав Бондар-Терещенко "У задзеркаллі 1910–1930-их років".

Сучасна Україна – це постколоніальна, постгеноцидна, посттоталітарна держава, в якій упродовж останніх двадцяти років так і не була здійснена деколонізація, декомунізація, десовєтизація, дерусифікасія.

Дивуватись нема чого – вихована метрополією підколоніальна еліта за суттю своєю не могла зважитись на такі радикальні кроки. Треба врешті-решт усвідомити, що Україна впродовж століть була "колонією європейського типу". Зрештою, про це давно писалося і мовилося.

Читаємо у Петровського-Штерна: "Після політичної інтеґрації до складу Російської імперії, а відтак СССР, Україна перестала бути підлеглою країною, але, як застерігає Тері Іґлтон, країна може бути рівноправною з іншими в політичному плані, але підлеглою в соціяльному і культурному.

Так само як Ірландія хиталася між покірною імперською провінцією і паростками національного повстання, Україна сприймала себе і лояльним південно-західним краєм імперії, і волелюбною бунтівницею.

Українська колоніяльна ситуація була такою ж строкатою, що й ірландська, де "в різні часи і в різних місцевостях… перепліталися і співіснували різні форми колоніялізму" (Тері Іґлтон)...

Навіть погоджуючись, що Україна за совєтських часів пережила економічну модернізацію, чимало виграла від совєтської культурної і промислової революції та вирвалася з аграрних економічних пут, не можна не побачити сліди колоніалізму в сучасному українському суспільстві, культурі й мові".

Цю ситуацію дуже добре пояснив Джеймс Мейс: "Підѓрунтям тоталітарної системи в СССР (до речі, як і у Третьому Рейху) був націоналізм. Великоросійський націоналізм у дуже специфічній його формі так званого пролетарського інтернаціоналізму, який лише паразитував на притягальній силі соціалістичних ідей, оскільки з ідеології соціалізму було вилущено такі важливі його компоненти, як демократизм суспільства, захист суверенних прав особи, нації, держави.

…Було велике лицемірство в ідеологічній радянській доктрині: при позірному запереченні будь-якого націоналізму, тим не менш, активно культивувався міф "старшого брата", "великого и могучего русского языка" як "языка межнационального общения", російської літератури й культури як прапороносця світової літератури й культури, російської історії як історії постійного звільнення росіянами інших народів від соціального й національного гніту.

Так виправдовувалися всі завойовницькі війни російських царів, асиміляція інших народів вищерозвиненою російською культурою. Під такою ізоляцією українська культура починала звикати до міфу, що російська культура — це не просто частина світової культури, вона сама є світовою культурою".

Навіть голова Верховної Ради Литвин був змушений визнати, що "упродовж багатьох десятиліть українська суспільність і українська культура були ізольовані від Заходу, від світового культурного процесу. І одночасно беззахисні перед однобічним культурним натиском з боку Росії.

Розбалансованість у межах СРСР міжнародних і міжнаціональних культурних взаємодій та впливів у контексті русифікаторської політики призводила до втрати культурної самобутності та нівелювання національної ідентичності.

Провінційне політичне місце радянської України в надцентралізованій системі СРСР, меншовартісне самоусвідомлення суспільства тяжіли і над культурою, зміст та форми якої були істотно уражені вторинністю".

Подібне спостерігаємо і зараз. Питання в іншому: чому таке стало можливим? Член "Народної самооборони" Олесь Доній в ефірі передачі "Большая политика" на телеканалі "Інтер" 15 жовтня 2010 року заявив, що до влади в Україні прийшли "російські націоналісти, які всебічно зневажають українську мову і культуру".

Завідувач кафедри української філології Національного університету Києво-Могилянська академія професор Лариса Масенко теж переконана, що до влади прийшли російські націоналісти з головним ставлеником Дмитром Табачником.

Вона стверджує: "Завдання нинішньої влади — довести русифікацію України до завершення і ліквідувати українську культуру та ідентичність. Тобто завершити радянський проект злиттям українського етносу з російським".

Будь-яка боротьба за незалежність України викликає у влади опір. Саме тому "ідьот во власть" (наразі в Одесі) зареєстрована в Україні одіозна партія "Родіна" на чолі з одіозним Ігорем Марковим.

Прикметно, що підтримати цю агресивну маргінальну політичну силу до Одеси прибув сумнозвісний московський телепровокатор Міхаїл Леонтьєв, який свій приїзд в Україну прокоментував не без фальшивої патетики: "Адна у нас родіна. Паетаму я тут".

Москва панічно боїться відчуження, сепарації України від Росії. Саме через це Кремль так ненавидів Віктора Ющенка за його несміливі, вкрай суперечливі спроби відтяти колоніальну пуповину, що все ще єднає Київ з колишньою метрополією.

Тому нині Росія з подвоєною енергією робить усе можливе, аби відгородити Україну від Заходу, позбавити її альтернативи так званого "євразійського" шляху розвитку.

"Іде боротьба, і боротьба не на жарт: за мову, за віру, за тлумачення минулого і модель майбутнього України. І за місце Росії в цьому українському майбутньому. Кожний успіх у цій боротьбі має свою ціну, кожний крок дається кров’ю, потом і слізьми", — визнав Костянтин Затулін 4 березня 2010 року на сторінках "Известий в Украине".

Про наслідки цієї боротьби вже написав Леонід Капелюшний, відомий журналіст і публіцист: "Треба визнати блискучою роботу росіян із повернення України у сферу впливу РФ без жодного пострілу і синця. Я певен, цю операцію будуть вивчати спеціальні служби усього світу як зразкову".

Розвиток подій в Україні після обрання президентом Віктора Януковича засвідчує, що російський сценарій впокорення незалежної держави втілюється брутально-авральними методами.

В Україні багато тих, хто перебуває в ідеологічній, ментальній та матеріальній залежності від Росії, яка, вже не криючись, проводить політику культурної дестабілізації в Україні.

Ставки надто високі: йдеться про цілковите поглинання України з її матеріальними та інтелектуальними ресурсами. Інакше Росія опиниться на задвірках світової цивілізації. І жодні корисні копалини їй не допоможуть.

Тож слід братися за написання нового сценарію творення Української держави. Писати і втілювати його в життя мають УКРАЇНЦІ. Без чужого диктату. Інакше в Україні "креоли" й справді святкуватимуть перемогу над здоровим глуздом, над демократією, над українцями.

І насамкінець. Джузеппе Гарібальді приписують такі слова: "Італію ми створили, тепер необхідно створити італійця!". В іншій інтерпретації: "Коли ми створили Італію, ми створили державу. А тепер треба створювати націю". Саме так. Треба створювати націю. Українську політичну націю.

Автор: Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП
Українська правда