Хто ми: електорат чи виборці?

Автор:  Валентин Колєчкін

"Народ обирає не кращих з кращих, а собі подібних". Цей вислів дуже влучно характеризує будь-яке суспільство.

Коли люди критикують і проклинають владу, вони навіть не замислюються над тим, що цю владу обрали самі. Всю провину ми покладаємо на "них". А на кого саме? На депутатів, прем’єр-міністра, президента чи, можливо, на бізнесменів, які дають гроші на виборчі кампанії? Запитання, на які неодмінно слідуватиме відповідь: "всі вони бандити".

Це наш феномен: весь час нарікати на владу і все одно обирати тих самих, мотивуючи тим, що більше немає кого.

Тоді у мене постає питання: а хіба ми не бандити, якщо обираємо таких людей? Дехто погодиться спитати з себе, за те, що відбувається в державі, але це будуть одиниці.

Звичайний працівник заводу, вчитель, лікар, продавець та більшість людей ніколи не зроблять себе "крайніми" і не звинувачуватимуть за все, що кожному з них не подобається в країні.

У нашого народу відсутнє таке поняття як "політична культура" та процес освоєння основних елементів політичної культури, який називається політичною соціалізацією.

Ми не розуміємо в політиці абсолютно нічого, хоча на кухні, в транспорті, ба навіть на пікніку, з бутербродом в руках, обіцяємо: "От якби мене туди посадили, то я б одразу навів лад в країні". І це говорять представники різних поколінь, соціальних груп, тощо.

Категорично з цим не погоджуюся. Кожний повинен займатися своєю справою. Правом – юрист, лікуванням – лікар, а політикою – політик. Тобто – професіонал. Ось в чому проблема, в політиці у нас не вистачає професіоналів.

Ще в 430 році до нашої ери Перикл стверджував: "Лише деякі можуть творити політику, а судити про неї можуть всі".

Це дійсно так, тому що політичний світ так чи інакше має вплив на життя кожного з нас. Тому люди хочуть говорити про політику, але вони повинні мати хоча б загальні уявлення про політичний світ та механізми його функціонування, про те, в чиїх руках знаходиться кермо правління країною, регіоном, містом, хто приймає рішення, хто несе відповідальність за їх виконання, тощо.

Термін "політична культура" звучить дуже незрозуміло. Він має багато визначень. Але й знань про зміст цього терміну не вистачає нашому народові.

З цього навчального року дисципліна "Політологія", до речі, буде необов’язковою для вивчення на всіх спеціальностях. Хоча до цього року і студенти-фізкультурники, і техніки, і агрономи вивчали її.

Розповім про один випадок з власного життя. Навчаюсь я в одному столичному виші. Додому їжджу не часто, бо далеченько, 350 км від Києва. Вкінці липня закінчилася практика, тож вирішив навідати своїх. Діставатися додому довелося на вантажівці (власником машини був знайомий нашої родини).

Це був чоловік років 40-ка з великим бажання поговорити про політику. І як виявилося пізніше, з вищою технічною освітою. Знаєте, стільки бруду, лайливих слів, я до зустрічі з цим паном ще не чув.

А вся розмова почалася з того, що він мене запитав, що там цікавого в політиці. Не довелося мені і слова мовити, як водій побачив агітаційні плакати декількох кандидатів в президенти.

Побачивши ці агітки, водій почав розповідати, що він про всіх цих кандидатів думає. Знаєте, мені спочатку було навіть цікаво, що він буде говорити. Люблю слухати людей.

До міста ще залишалося кілометрів із 300, коли мій подорожній розпочав свою промову. Спершу мені здалося, що водій критикуватиме всіх політиків. Найбільше дісталося нашому прем’єр-міністру - як на зло,її реклами було найбільше, особливо в Києві та області.

Розповівши мені про те, як насправді вона працює ( дивним чином він знав про це насправді, ніби працював із нею) та про її одяг, він перейшов до наступних. Діло дійшло до президента. На нього він витратив небагато часу, бо "у нього лише 2%, так про що говорити?"

Потім водій розповів мені про ще декількох кандидатів, але це було не дуже емоційно - напевно, трошки притомився і зголоднів.

Коли ми в’їхали в славнозвісну Кіровоградську область, звичайно, справа дійшла і до Лозінського. З ним водій порівнював майже всіх політиків. Окрім одного, лідера найбільшої в парламенті фракції.

Що цікаво, він голосує за нього та його партію ще з 2004 року.

Водій, щоправда, моєї думки про свого улюбленця не питав. З цього я зробив висновок: думки інших людей нас мало цікавлять.

Втім, повернімося до політичного фаворита мого подорожнього. Для нього його кандидат є і буде найкращим завжди. Це я зрозумів з його промови. Щоб він не робив. Найбільше водій тішився з приводу того, що реклами саме його обранця немає. А я собі подумав: наші люди коли вже повірять комусь одному, то вже назавжди.

Щоправда, зараз люди доволі політично апатичні. Та це явище тимчасове. Дійде до виборів і ми неодмінно будемо до сварки доводити, що "мій кращий за твого".

Адже коли когось уподобали, то байдуже, що він носить таку ж дорогу одежу, що його політика (в усіх розуміннях) зовсім не відрізняється від політики інших, і що він, як і всі, прагне одного – влади.

Звичайно, в цьому немала заслуга усіляких там політтехнологій і піару. Та варто розуміти, що всі ці "штучки" зовнішньо виглядають як м’який засіб переконання, що, утім, має наслідком досить жорсткий спосіб впливу. Бо ж виборцю здається, що він сам дійшов свого вибору, тож і несе за нього відповідальність.

Не варто думати, що нам дадуть відповідь на те, коли закінчиться криза (будь-яка), якщо подзвонити за телефоном з рекламного плакату. Перефразовуючи вислів із твору Булгакова "криза в наших головах". І доки вона не закінчиться там, вона не закінчиться і в житті.

Я вже згадував, що у вишах відмінили вивчення політології як обов’язкової дисципліни. Це однозначний регрес, бо ж політологію треба вивчати з дитсадка.

На думку відомого психолога Стейсі, вибори – це дуже важлива подія в житті дітей (!).

Адже поступово вони починають розглядати голосування як центральну характеристику системи управління. Можна сказати, що партійні симпатії дітей формуються в періоди виборчих кампаній, в атмосфері їх висвітлення в ЗМІ, політичних дискусій вдома, серед сусідів, однолітків, тощо.

Тому не дивно, що більшість дітей, як правило, виявляє почуття патріотизму та лояльності до уряду і політичних діячів країни, а це створює передумови для формування в зрілому віці лояльності по відношенню до існуючої системи влади.

Кожен член суспільства в процесі соціалізації і дорослішання формується як соціально-культурна істота, і в цій якості він засвоює та інтегрує в собі політичну культуру або окремі її компоненти.

З цієї точки зору, кожна людина є носієм політичної культури в тій мірі, в якій вона соціалізується в певній спільноті. І в цьому контексті політична культура становить інтегральну частину соціокультурної системи.

Хочу підкреслити, що ми станемо виборцями тоді, коли почнемо обирати самі, а не дозволяти політтехнологіям і грошам робити вибір за нас. Не потрібно перекладати цю відповідальну місію на інших. Адже наша участь у політичному житті не закінчується після вкидання бюлетеня в урну для голосування.

А допоки будуть обирати за нас, ми йменуватимемося електоратом. Не знаю як для вас, для мене це образливе слово.

Автор: Валентин Колєчкін, для УП
Джерело: Українська правда http://www.pravda.com.ua/news/2009/8/27/100488.htm