Чи існує "Велика ідея" для України?

Автор: Олег Романчук

З позицій законів самоорганізовування, тоталітаризм — це насильницька інтеграція суспільства за цілковитого придушення дії закону "необхідної різноманітності".

З цього погляду такий державний устрій є чудовою ілюстрацією народження класичної соціальної ретросистеми (системи, в якій будь-яка інформація, що суперечить "Великій ідеї" або доказам її існування, відкидається як псевдовчення, а її противників нещадно переслідують аж до фізичного знищення), приреченої в остаточному підсумку на деградацію і загибель.

Сутність "Великої ідеї" проста: народ переконують у тому, що здійснення її принесе загальний добробут, справедливість і мир.

Але для цього треба перебороти опір якихось ворожих сил (суспільного класу, інших національностей, народів, віросповідань), боротьба з якими вимагає консолідації суспільства, готовності переносити "тимчасові" нестатки, жертвувати життям тощо.

Ступінь розвитку тоталітаризму визначається ступенем зосередження влади в одних руках (особи або організації) за цілковитої нівеляції реального волевиявлення народу і браку дійових легальних механізмів зміни влади.

Найвищий ступінь тоталітаризму, коли всі три гілки політичної влади (законодавча, виконавча і судова), а також ідеологічна влада, що керується якоюсь химерною (але привабливою) "Великою ідеєю", засоби масової інформації, зв’язку, заводи і фабрики, земля належать державі.

Як правило, встановленню тоталітаризму/авторитаризму, передує глибока криза суспільства. Економічна й політична.

Тоталітаризм характеризується повним ігноруванням громадянських свобод особи і неподільним правом держави розпоряджатися свободою і життям громадян.

При цьому в державі можуть існувати інститути й атрибути демократії, самоврядування, але вони мають суто камуфляжний характер.

Попервах, у результаті максимальної інтеграції та консолідації суспільства, тоталітаризм може сприяти виходу політико-соціальної системи з кризи.

Однак придушення дії закону необхідної різноманітності (зокрема, придушення особистої ініціативи громадян), призводить до культурного і технічного відставання суспільства в розвитку і закладає початок ще глибшої кризи, часто ведучи до втрати незалежності.

Для тоталітаризму й авторитаризму (наочний приклад — сучасна Росія) обов’язковим є існування "образу ворога" (внутрішнього або зовнішнього), що перешкоджає здійсненню "Великої ідеї".

Саме тому тоталітаризм/авторитаризм агресивний (проти ворога зовнішнього) і схильний до терору (проти ворога внутрішнього). Тоталітаризм/авторитаризм — це щось на кшталт шизофренії держави.

Так звана "Велика ідея", на якій базується тоталітарний/авторитарний режим, — прекрасний засіб для обдурювання мас, своєрідна "димова завіса", під прикриттям якої концентруються власність і капітал у руках затятих проповідників "Великої ідеї".

Самі в неї не вірять, але чудово розуміють ефективність поєднання "батога і пряника", за допомогою яких можна домогтися своєї головної мети — збагачення.

Сучасна Росія з її "Великою ідеєю" (відновленням "Великої Росії" як новітньої імперії) — чудова ілюстрація сказаному.

В СССР, коли праця перестала бути товаром, тобто власністю самого трудівника, вона стала власністю держави в особі колективного рабовласника — партійно-бюрократичної номенклатури, а рабство можна підтримувати тільки насильством.

Поки селянство залишалося власником своєї праці, існувала небезпека існуванню тоталітарного режиму. Саме тому відтворній основі народу був завданий жахливої сили удар. Найнищівніший удар дістався українському селянству, вже на рівні геноциду-Голодомору.

Сільське господарство в СССР після Голодомору й колективізації трималося на закріпачених селянах, їхній жорстокій експлуатації й терорі. Як тільки за правління Нікіти Хрущова селянам дозволили отримувати паспорти, колгоспники стали розбігатися, почався занепад сільського господарства, який триває і досі.

З позицій моральності, КПСС була величезною бандою. Як у будь-якій банді, порядок у ній підтримувався внутрішнім терором. Він виник перед приходом до влади Сталіна, і всі просторікування про гуманність і людяність Владіміра Лєніна — суцільна вигадка.

В СССР внутріпартійний терор покінчив з організованою боротьбою за владу всередині ідеологічної банди, "консолідувавши" її на єдиній політичній платформі — "генеральній лінії ЦК". Тобто волі пахана — "великого керманича всіх часів і народів".

Розглядаючи Совєтський Союз як політико-економічну систему, з погляду загальних законів самоорганізовування, можна побачити порушення рівноваги між двома основними положеннями цих законів.

А саме: існування максимальної інтеграції (скоріше централізації, бо справжня інтеграція передбачає синергізм систем, що ґрунтується на дії зворотних зв’язків) при глибокому придушенні закону необхідної різноманітності.

У синергетичній системі зі зворотними зв’язками інтеграція передбачає правдиву інформацію, передану з нижніх поверхів керування у верхні. Тут же часто нагору передавалася неправдива інформація — те, що верхні поверхи хотіли чути, а не те, що відбувалося насправді.

Підміна інтеграції централізацією потребує громіздкого центрального апарату керування, що й зумовлює велику затримку в системах регуляції й призводить до значної осциляції. Виходу шукають у ще більшому "зміцненні" державного апарату керування.

Але це веде до ще більшої затримки і ще глибшої осциляції. Утворюється порочне коло. Єдиний вихід з нього — докорінна зміна економічної політики й економічного укладу суспільства.

Для державної бюрократії, що розрослася і становить реальну політичну силу, це означає втрату роботи і матеріального добробуту. І, цілком природно, всі спроби змінити Систему зустрічають потужний опір бюрократії. Система починає тупцювати на місці.

Справжня мета подій, що відбулися в СССР в останнє десятиліття минулого сторіччя, — розподіл державної власності між тими, хто фактично володів цією власністю, але не в приватному вигляді, а у вигляді колективної власності.

Власність (земля, надра, ліси й земля, заводи і фабрики), вважалось, належить "Великій ідеї" побудови комуністичного суспільства і служить цій меті. Крім того, ця власність, буцім, належала всьому народові.

Починаючи зі Сталіна, до "Великої ідеї" побудови комунізму була приєднана "Велика ідея" державності. Але такий симбіоз виявився нежиттєздатним і не витримав перевірки часом. Адже ідея побудови комунізму змушувала жертвувати інтересами державності задля розвитку комуністичного руху в усьому світі.

Уже в 50-тих роках минулого століття стало ясно, що зберегти єдність "соціалістичного табору" з центром у Москві не вдасться. Зауважимо, що розпад таких великих самоорганізовувальних систем цілком закономірний — їхня організація проходить з порушенням законів необхідної різноманітності та закону інтеграції.

А це основні закони самоорганізовування інформаційних, соціальних систем.

Одна з причин розпаду СССР і полягала в тому, що ця держава тільки формально була союзом, а насправді — жорстко централізованим утворенням, комуністичною імперією.

Сучасна РФ не зробила належних висновків, не відмовилася від ідеології централізації. Влада у цій державі стала, як і колись, непідзвітною народові, непрогнозованою як для своїх громадян, так і для світової спільноти.

Наприкінці 80-тих років минулого століття комуністична ідея зазнала повного фіаско і вже не могла служити засобом консолідації суспільства.

В СССР на зміну комуністичній ідеї повинна була прийти ідея державності. Але якої державності? І що робити з державною (загальнонародною) власністю?

Її треба було перетворити в приватну. Роздати чи продати? Продати і повернути її народові у вигляді грошового еквіваленту?

Але хто в СССР мав гроші? Частиною грошей володів народ у вигляді заощаджень. Мала гроші партія, були гроші в тіньовій економіці й кримінальних структурах.

Зауважимо також, що всіх цих грошей забракло б, щоб викупити навіть незначну частину державної власності. Знову потрібна була революція. Номенклатурна. Так звана "пєрєстройка".

Перед номенклатурою, до якої приєднався директорський корпус, виникла проблема: як прибрати до рук всю власність, але при цьому зберегти видимість легітимності?

З’явилися ваучери. Здавалося, все справедливо й законно — через ваучери володітимуть підприємствами трудові колективи, частину власності одержать бюджетники, тобто вчителі, лікарі, науковці. Будуть збудовані народні підприємства на кшталт "Фольксвагена", цілком життєздатні й процвітаючі…

Але це аж ніяк не входило у плани номенклатури і директорського корпусу. Повсюдно стали виникати "інвестиційні" організації, які "одержували" у населення ваучери в обмін на обіцянки замінити їх згодом на акції підприємств. Потім ці організації безвісти зникали разом із ваучерами.

Вже те, що це шахрайство з ваучерами не було покаране державою, засвідчує, що злочин був заздалегідь спланований.

Наступний етап псевдореформ — знищення вітчизняного виробництва податками і навалою іноземних товарів споживання, котрі під виглядом входження в ринкову економіку ринули в державу.

Були штучно створені умови банкрутства вітчизняних підприємств. Почалося масове звільнення робітників. Почалася запекла боротьба за власність із замовними убивствами, кримінальними розбірками і підкилимною політичною грою кланових політичних угруповань…

Стверджувати, що всі нещастя, котрі впали на український народ, є закономірним наслідком перехідного періоду від тоталітарної економічної системи до ринкової (насправді до "дикого капіталізму") — значить не бачити або зумисне не помічати усієї заздалегідь обдуманої і запланованої акції захоплення загальнонародної власності.

Не можна цю грандіозну комуністичну аферу списувати на помилки економістів. Усе глибоко і розумно продумано. Мова може йти тільки про злочин, про злодійство, рівного якому за всю історію людство ще не бачило.

Шкода, яка завдається таким управлінням, не обмежується руйнуванням господарства країни і зубожінням населення. Величезних втрат зазнають фізичне здоров’я, інтелект нації та її генетичний фонд.

Доказів предостатньо. "Сучасне українське суспільство прогниле і корумповане до основ. Інститут хабара супроводжує людину від пологового будинку аж до останньої дороги на цвинтар. І всі сприймають це, з одного боку, за норму, з іншого ж — вдають, що цього не існує…

Ми давно стали посміховищем в очах світу, такою собі резервацією продажних ідіотів, брехунів, повій, пияків і злодіїв. Тільки вперто не хочемо бачити вимірів власної деградованості" (Святослав Пахолків з Університету швейцарського міста Базеля).

Часто можна почути від чиновників, що немає, мовляв, відповідних законів або ж закони не діють. Наївне белькотіння. Якщо немає потрібних суспільству законів або ж вони не діють, то це означає, що тим, хто повинен писати й ухвалювати такі закони, або тим, хто має стежити за їх виконанням, вигідно, щоб ефективних законів не було або щоб вони не діяли.

Якщо це не так, то логічно зробити висновок, що "народні" депутати й високопосадовці за розумовими здібностями не відповідають своїм посадам. А якщо так, то ці особи є співучасниками злочину.

Злочин проти української нації, що почався у жовтні 1917 року триває, але вже в новітній формі, на тлі інформаційної завіси (точніше, інформаційного шуму), помилково названої в Україні демократією.

Виникає запитання: чи існує "Велика ідея" для України? Якщо так, то якою вона має бути? Чи ж маємо те, що маємо...

Автор: Олег Романчук,  шеф-редактор журналу "Універсум", для УП
Джерело: Українська правда  http://www.pravda.com.ua/news/2009/10/1/102519.htm