Романтик, громадянин і патріот в іпостасі вченого

Автор: Євген ФАЛЕНДИШ

Цьогоріч Київський національний університет імени Тараса Шевченка відзначатиме 175-річчя від дня заснування. До знаменитих особистостей, що долею пов’язані з найвідомішим навчальним закладом столиці, належить, безперечно, постать професора Андрія Голуба (1918–1977). Видатний учений, основоположник окремого наукового напряму в галузі неорганічної хімії, автор відомих монографій та підручників, котрий виховав цілу школу хіміків, серед яких — академік В. В. Скопенко, десятки докторів і кандидатів наук. Вихованці професора Голуба працюють не лише у Київському університеті, а й у багатьох державах СНД, Німеччині, Канаді, В’єтнамі. Та чи не найвищою заслугою цього вченого перед Україною є те, що за складних обставин він самовіддано і безкомпромісно боровся за утвердження української мови у науковій сфері

У пам’яті виринає осінь 1958 року. Ми, першокурсники хімічного факультету Київського університету, у Великій хімічній аудиторії, затамувавши подих, зачаровано слухаємо лекцію з неорганічної хімії доцента Андрія Матвійовича Голуба.

Піднята догори і характерно відкинута назад голова вченого, високе чоло, спрямований у височінь закоханий погляд випромінюють щастя дотику до таїнства хімічної структури матерії — цього вічного царства атомів та молекул і сузір’я формул, формул, формул… На обличчі — задоволена й водночас загадкова, ніби запозичена у Мони Лізи саме для цього дійства, посмішка. Горда постава, динаміка рухів і жестів органічно доповнюють жваву і дотепну розповідь, підкреслюючи ідейну завершеність висловленої думки. Навіть сьогодні, з відстані часу, на строкатому тлі прослуханих сотень лекцій різних за манерою викладу і талантом доповідачів, лекційні години Андрія Голуба яскраво вирізняються довершеною змістовністю, освяченою романтичним натхненням щасливої людини. Це були не просто цікаві лекції, а моновистави одного актора, котрий, перебуваючи на якомусь астральному рівні спілкування з аудиторією, немовби виконував роль своєрідного медіума між загадковою наукою і ще не зіпсутими прагматизмом та побутовими клопотами студентськими мріями. Може, саме тому майже гіпнотичне уміння викладача заворожити слухачів предметом свого власного захоплення дозволяло їм відчувати своєрідний стан медитації і причетности до вічного процесу пізнання. Тож навіть після того, як давно уже пролунав дзвоник, що сповіщав про кінець пари, ніхто не наважувався порушувати магію цього священнодійства.

Згадуючи змістовні і захоплюючі лекції багатьох заслужених професорів і академіків, що викладали в університеті, мусимо визнати, що серед плеяди найяскравіших популяризаторів хімічної науки в Україні ім’я професора А. М. Голуба, без сумніву, належить до зірок першої величини. Та вже з позицій вкрай неспокійного сьогодення мусимо акцентувати увагу на найважливішому: за умов тотальної русифікації кожна талановито прочитана лекція блискучою українською мовою мала передовсім виховне і стратегічне значення для майбутньої держави. І А. М. Голуб був одним із небагатьох тогочасних учених-природознавців, хто не тільки глибоко усвідомлював значення рідної мови для будівництва держави, а й потратив багато зусиль і здоров’я для її практичного впровадження, зокрема у наукову сферу. Його праці з удосконалення української хімічної термінології не втратили актуальности дотепер. А за тогочасних обставин навіть лише подібний напрям досліджень уже вимагав від ученого неабиякої рішучости і громадянської мужности.

З батьківською вимогливістю вчений ставився до своїх студентів і аспірантів, дбав про їхню працевлаштованість, і вони відповідали йому щирою вдячністю та глибокою повагою. Деякі з них добре пам’ятають, як професор Голуб міг просто запропонувати зайти до нього у кабінет та причаститися картоплею і салом з цибулею: професор нерідко затримувався у лабораторії на четвертому поверсі хімічного факультету до півночі.

Вражали рішучість і принциповість А. М. Голуба при обстоюванні своїх наукових поглядів у суперечках з найбільшими академічними авторитетами. Його виступів завжди очікували з нетерпінням і передчуттям інтриги — як при перегляді гостросюжетного детективу.

Не зайвим буде зауважити, що за А. М. Голубом постійно спостерігало «недремне» око органів держбезпеки, зокрема, і деяких його колег — «запеклих» друзів, оскільки він не лише сам на лекціях і виступах послуговувався лише українською мовою, а й нищівно критикував інших працівників науки за нехтування нею, зокрема при захисті дисертацій. Ця мужня громадянська позиція вченого була на той час величезною перешкодою для його подальшого наукового просування. Для захисту докторської дисертації у Києві у нього практично не було шансів… і він успішно захистив її у Москві — такі парадокси нерідко траплялися за умов тодішньої радянської «демократії».

Тепер, коли у суспільстві знову спостерігається дефіцит гуманних вчинків і засилля надто прагматичних пріоритетів, нагальною стала потреба у справедливій оцінці та належному пошануванні тих величних постатей недалекого минулого, перед котрими відчутно заборгувало українське суспільство. І Андрій Матвійович, безперечно, належить до них. Він з честю витримав складні життєві випробування, що випали йому: виконав свій священний обов’язок перед Вітчизною на фронті, відтак, поринувши з притаманними йому романтичним запалом і надзвичайною працелюбністю у наукову стихію післявоєнного Києва, добився широкого визнання своїх наукових досягнень і, нарешті, долаючи різні перешкоди, виявив справжні мужність і патріотизм, твердо заявивши про незаперечне право української мови на її повнокровне функціонування у сфері науки. Перспективність такої принципової позиції українського вченого у той час можна було оцінити, у кращому разі, як боротьбу Дон Кіхота з вітряками. Згадаймо, яким принизливим був тоді статус української інтелігенції, якщо, наприклад, на проведення в інституті українською мовою будь-якої лекції з історичної тематики неодмінно потрібен був письмовий дозвіл КДБ без жодної гарантії, що цей захід взагалі відбудеться, — з огляду на витонченість спецслужб в організації всіляких перешкод та провокацій. Сьогодні студентам університету, котрі 22 травня, у день перепоховання праху Тараса Шевченка, безтурботно проходять повз монумент поетові, важко навіть збагнути, що сорок років тому лише присутність студента у цей день з букетом квітів біля пам’ятника була достатньою підставою для виключення з університету. Згадаймо також, як відповідно до панівної тоді «інтернаціональної» логіки дисертації з української філології чи літературознавства, присвячені, наприклад, творчості Т. Шевченка, у Київському державному університеті імени Т. Шевченка захищали російською мовою, а відхилення від такого алгоритму мислення відразу кваліфікувалося б відповідними інстанціями як незаперечний прояв буржуазного націоналізму, після чого дослідникові довелося б уже докорінно змінювати свої погляди і професію.

У зв’язку з цим незабутньою для мене є участь професора Голуба у засіданні Вченої ради Інституту загальної та неорганічної хімії АН України під час захисту мною кандидатської дисертації у тепер уже далекому 1975 році. Щоб передати «інтернаціональність» тогочасної наукової атмосфери в інституті, наведу деякі приклади.

Коли, подавши заяву до відділу кадрів на роботу, я вперше зустрівся з головним інженером інституту, щоб скласти іспит з техніки безпеки, то останній мені відразу заявив, що вважає націоналістом того, хто розмовляє українською мовою.

А коли в інституті мав прочитати лекцію відомий американський вчений, то після того, як він сказав, що доповідь може зробити українською мовою або англійською, відповідь органів безпеки була «соломоновою»: англійською з російським перекладом.

І вже зовсім «прикольним», за сьогоднішнім сленгом, виглядав епізод після прочитаної в інституті лекції, присвяченої творчості Т. Шевченка, відомим правозахисником, літератором і громадським діячем Євгеном Сверстюком. Відповідальний за «громадянську оборону» майор у відставці, що здійснював тоді повний магнітофонний запис усіх виступів для детальної звітности «компетентним» органам, не приховуючи щирого обурення, виголосив воістину «сакраментальну» фразу: «Представляете, до чего уже обнаглели националисты!!! — Он (тобто Сверстюк) Шевченка в оригинале цитировал!». І навіть тепер, через три десятиліття, уже в незалежній державі, висловлювання сучасних комуністичних мовознавців за духом не змінилися.

Тоді друзі порадили мені доповідати російською мовою, щоб уникнути можливих ускладнень, та я чомусь не припускав, щоб у сфері технічної науки мова доповіді могла б мати аж надто значущі політичні наслідки. З іншого боку, якби навіть я цього дуже побоювався, то у присутності вченого, який так щиро і безоглядно відстоював гідність українців та їхні мовні права, не підтримати його патріотичної позиції з прагматичних міркувань означало б, безперечно, духовну зраду Вчителя і втрату самоповаги. Тому вищою нагородою для себе вважаю ті іскорки радости в очах Професора і ті хвилини, коли він уважно слухав доповідь, задавав мені запитання і отримував на них відповіді рідною мовою. Адже це передовсім завдяки його мужній і відповідальній позиції багато студентів, і я зокрема, отримали надійне щеплення проти втрати національної ідентичности. І хоч один із членів Вченої ради з українським прізвищем уже після захисту зі щирим подивом розвів руками і зізнався: «Двадцять пять лет являюсь членом Ученого совета, но впервые слышу защиту диссертации по химии на украинском языке», процедура для мене закінчилася вельми щасливо, і я дістав приємну нагоду пересвідчитись, що тогочасні українські вчені — члени Вченої ради, серед яких були етнічні українці, євреї, росіяни, татари, — за інтелектуальним індексом суттєво переважали політиків.

Тому, коли сьогодні, уже за умов омріяної нами незалежности, все ще мусимо щодня доводити окремим мастодонтам від влади наше священне право на державний статус української мови, на її повноцінне функціонування у всіх сферах життя, на мить зупинімось і уклінно віддаймо шану пам’яти її вірному захисникові, українському патріотові професорові А. М. Голубу, котрий в умовах тоталітарного режиму жертовно служив майбутній державі.

У пам’яті нашого покоління закарбувався квітневий день 1977 року після Великодня, коли до Києва з різних географічно віддалених районів Радянського Союзу прибули колишні учні й друзі А. М. Голуба, щоб востаннє попрощатися з ним. У залі жовтого корпусу університету на бульварі Шевченка повз труну в безперервному скорботному потоці рухались тисячі людей різного віку. У цьому велелюдному прояві щирої любови і шани до Великого подвижника української науки, котрий передчасно відійшов у Вічність, незримо відчувалась присутність якогось колективного гнівного протесту проти ненависної політичної системи, що тлумила людську гідність, глумилась над національними устремліннями народу і вкорочувала віку його улюбленцям. Цей, тоді вже багатьма усвідомлений, але ще тимчасово приховуваний громадянський спротив уже дозрівав і віщував про невідворотність грядущих очисних змін в українському суспільстві. Одним із славних і світлих провісників цих змін був А. М. Голуб.

На одному із живописних схилів Байкового кладовища, на темному могильному камені, зображено полум’я. Воно символізує тріумф і невмирущість гуманних ідей захороненого тут Великого сина України.

Автор: Євген ФАЛЕНДИШ, випускник хімічного факультету Київського університету 1963 року
Джерело: Українське слово