Автор: Оксана Караванська

На Українському тижні моди є все, що і на головних світових показах, - дизайнери, знаменитості, колекції. Немає тільки байєрів, а це значить, що в українській індустрії моди немає взагалі.

Механізми ведення бізнесу в модній індустрії в усьому світі приблизно одні й ті ж. Відбувається це таким чином: з'являється молодий дизайнер, створюється новий бренд, організовується промокампанія, і якщо за один-два роки до нього не зникає інтерес фахівців, з'являється колекція прет-а-порте, а далі - відпрацьований алгоритм: дефіле - байєр - гроші - фабрика - бутік.

Як би не старалися українські дизайнери створювати свої колекції за всіма правилами світових тижнів моди, ідеальна для індустрії послідовність в Україні так і не запрацювала.

Чому? Адже з року в рік вітчизняні дизайнери беруть участь в Українському тижні моди - Ukrainian Fashion Week (UFW), запрошують сотні гостей на свої покази, заслуговують згадки про себе у пресі, а замовлень на виготовлення хоча б 1 тис. одиниць свого одягу так і не отримують.

На жаль, UFW так і не став інструментом продажу колекцій, як це відбувається на всіх інших тижнях модних столиць світу, де половина відвідувачів - байєри, ті самі посередники, які закуповують колекції далеких майбутніх сезонів для їх масового продажу через півроку. Саме вони є основною сполучною ланкою модної індустрії в усьому світі. Але не в Україні.

На UFW значна частина відвідувачів не впливають на бізнес дизайнерів. Байєрів немає, зате є весь політичний і артистичний бомонд країни. Знаменитості сходяться на подібні заходи і в Мілані, і в Парижі, але там, на відміну від України, зоряним залом покази не обмежуються.

У результаті UFW став швидше світською подією, ніж комерційно доцільним заходом, як це прийнято у світі, хоча організатори вітчизняного дійства доклали чимало зусиль, щоб вибудувати правильну схему. Все ніби просто: є здоровий організм - українська мода, але з нього забрали кровоносну артерію - байєра, і організм втрачає життєздатність. Чому ж так відбувається, чому цей довгоочікуваний закупник, байєр, так і не з'явився на UFW? Можливо, модний організм не такий вже здоровий, раз не зумів за стільки років викликати до себе комерційний інтерес?

Як і у всіх складних випадках, відповідей декілька. По-перше, дизайнери, прагнучи отримати позитивні відгуки і викликати у публіки позитивні емоції, показують одяг, ближчий до елітарного haute couture, ніж до так званої моди з вішалки, яку повинні були б оцінювати професійні байєри. У результаті інтелектуальні сукні ангажують ведучі телеканалів, беруть паплюжити "за рекламу" майбутні Міс України і висхідні зірки шоу-бізнесу, але жоден український бутік не ризикне виставити їх на продаж. Адже, як і авангардне мистецтво, такий перформанс здатна оцінити лише вузькопрофесійна тусовка.

Парадокс: з одного боку, дизайнери стають креативними, щоб їх помітили, щоб про них говорили, і це добре для підтримки бренду. Але з іншого ... У світових столицях моди покази haute couture покликані створювати максимальну рекламу і викликати у звичайного споживача естетичне задоволення і нестримне бажання придбати хоч щось від цього бренду. І тоді приходить наступний крок - показ прет-а-порте, а простіше кажучи, створення продукту для масового тиражування, який розкуповується прихильниками бренду. У нас же замкнене коло: коли ми показуємо елітарні речі, то прекрасно розуміємо, що відтворити їх масово неможливо, та й, зрештою, ніхто не просить.

Друга причина некомерційної суті вітчизняних показів - так званий ореол недоступності. І справа не тільки в тому, що речей від українських дизайнерів немає в магазинах, справа в тому, що масових покупців відштовхує дорожнеча їхнього продукту. При всій нашій претензії на ексклюзивність, ми не можемо конкурувати з цінами на одяг від провідних світових брендів хоча б тому, що не маємо такої потужної рекламної підтримки.

І третє: українські покази моди ще довго будуть варитися у власному соку, якщо не відбудеться приплив свіжих продуктивних пропозицій саме з боку дизайнерів.

Чесно кажучи, сумно спостерігати, як вони розповідають на прес-конференціях про свої досягнення в надії, що їх почують довгоочікувані байєри і обов'язково до нас приїдуть. Але байєра не обдуриш. Це для нас мода - стан душі, а для нього - жорсткий бізнес на рівні "куплять - не куплять". Не будучи впевненим у можливостях дизайнера робити масовий якісний продукт, ніхто не захоче ризикувати.

Схоже, настав час шукати нові формати існування і виживання модного бізнесу в Україні. Нові способи комунікації, нові форми контактів, нові інструменти впливу. Прийшов час самовдосконалюватися і в чомусь йти на компроміси. Можливо, потрібно самим стукати у різні двері, і тоді хоч одні двері, та обов'язково відчиняться. Можливо, є сенс створювати невеликі колекції, розраховані не тільки на фігуру моделі, робити презентації власникам бутіків і зацікавлювати їх не тільки своїм ім'ям, але і лояльними умовами співпраці і, звичайно, цікавим, носибельним і трендовим одягом.

І тоді нарешті з'явиться цей необхідний зв'язок, коли не дизайнер вмовлятиме бутік ризикнути, а покупець прийде і скаже: "Хочу щось від такого-то дизайнера, як минулого разу". Тоді з'являться і попит, і байєр, і бізнес. Причому виграє від цього вся Україна: підніметься вітчизняна легка промисловість, з'являться нові робочі місця, а співвітчизники будуть із задоволенням носити одяг українських брендів, а не підроблені луівюіттони або версаче.

Автор: Оксана Караванська - український дизайнер
Джерело: Новинар http://novynar.com.ua/