Про два різних народи

 Все-таки у ставленні росіян до українців, України приховується щось ключове, доленосне для нас, росіян. Для українців Росія теж значуща, але лише як точка відштовхування, що допомагає усвідомленню своєї, української, інаковости. Для росіян же Україна, навпаки — точка постійного притягання, ревнивої уваги, об’єкт поглинання, як чогось «споконвіку свого», створеного за власним «образом і подобою». Ніщо так не дратує росіян, як очевидні розходження з українцями щодо мови, менталітету, культури, історичного досвіду. Якщо росіяни й визнають ці розходження, то лише як різницю, скажімо, між Владимирщиною й Рязанщиною, але аж ніяк не на рівні відносин між двома різними народами.

Відома думка: Росія без України не може відбутися як імперія. Щось схоже говорив Бжезинський, та й не лише він. Ця думка правильна. Але річ навіть не так в економічному й геополітичному значенні України для Москви, як насамперед у тому, що на традиційному ставленні росіян до України тримається, по суті, російська імперська свідомість, завдяки якій російська імперія, нехай і в зменшеному вигляді, все ще існує. Підкреслюю: саме ставлення до України — не до Балтії, Кавказу — є визначальним для російської імперської свідомости. Як тільки росіяни збагнуть, що українці — це справді інший народ, російський імперський міф розвінчається, а з ним неминуче впаде й імперія.

Слід зазначити: на словах росіяни завжди готові визнати, що українці — народ, але — увага! — «братній народ». За цією лукавою формулою криється тверде переконання, що ми — росіяни й українці — ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зі столицею у Москві. Кажучи про «братній український народ», більшість росіян сприймають українську мову й саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих, що виник завдяки злобливому впливу Литви й Польщі. І при цьому росіяни не задаються питанням: а може, вивихом є вони самі?

Історично вивихнуті саме ми, росіяни. Нас вивихнула татарщина. Ще у ХІІІ столітті намітилися два протилежних історичних вектори, що визначили подальше формування українського і російського народів. Перший — боротьба з Ордою в союзі з Європою, другий — боротьба з Європою в союзі з Ордою. Персоніфікувалися вони відповідно в особистостях Данила Галицького й Олександра Невського. Перший вектор — природний і логічний у культурно-історичному плані. Другий—найбільше перекручення з далекими наслідками: культурними, державними, історичними, психологічними, моральними. І якщо король Данило — знакова постать України, то прийомний ханський син Олександр Невський — знакова постать Росії, її «ім’я». Таке-от джерело нинішніх російсько-українських відносин. Уже після цього говорити про «два братні народи» не доводиться. Цивілізаційна ворожнеча визначена вже цими двома історичними особистостями.

Їх можна назвати народоутворювальними. Наскільки Данило Галицький не схожий на Олександра Невського, настільки українці не схожі на росіян — щодо ставлення до права, волі, власности. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна російська — сприймає Європу з більшим або меншим ступенем ворожости, недовіри й заздрости, зворотним боком якої є месіанська зарозумілість і викривальний пафос у ставленні до «прогнилого Заходу». Європа для росіян — це «втрачений рай», звідки їх вирвали татарським арканом. Саме конфлікт між споконвічною європейською природою й нав’язаним азіатством історії і державности визначив російський психотип, усі його комплекси й фобії. Всі російські неврози — від пияцтва до більшовизму — звідси. Втративши Європу, росіяни захотіли її не просто забути, а зненавидіти, возлюбивши при цьому своє історичне нещастя — усе це, нав’язане їм долею, азіатство. Це психологічне й розумове перекручення називається російським патріотизмом. Україна ж, завдяки Литві й — так, так! — Речі Посполитій, зберегла причетність до Європи, збереглася як Русь у справжньому сенсі цього поняття. А ми переродилися в Московію, втративши споконвічну цивілізаційну ідентичність. І от це і є предметом нашої російськости, точніше московитських ревнощів, що визначає наше ставлення до України.

Ще на Переяславській раді (1654 р.), на горезвісному «возз’єднанні», —треба сказати, досить вимушеному з боку козаків — зустрілися два різних народи, що говорили мовами різних культур. Мало хто знає, що в Переяславі козаки, погоджуючись дати присягу московському цареві, наполягали, щоб і він, своєю чергою, присягнув козакам дотримуватися їхніх вольностей. Тобто козаки заявляли себе як носії типово ЗАХІДНОЇ правової культури. Зрозуміло, це викликало обурення московської сторони, яка заявила, що «у нас не повелося, щоб царі давали підданим присягу, а вольності ваші Государем дотримані будуть». Мабуть, козаки Москві не дуже й вірили: чотири полки в Переяславі так і не присягнули цареві...

Як Росія «дотримала» козацькі вольності — добре відомо: всіма силами вона намагалася усунути українське «історичне непорозуміння». Уже незабаром після Переяславської ради почалася московізація України: насадження воєвод, згортання міського самоврядування, утиск козацтва, заохочення доносів тощо. У 1662 році було створено Малоросійський Приказ, що безпосередньо підпорядковувався цареві. За його посередництва цар затверджував претендентів на гетьманство, саджав воєвод в українських містах, будував в Україні фортеці, спрямовував дії московських і козацьких військ. Крім того, це відомство наглядало за діяльністю гетьмана й контролювало всі контакти українців із Московією. Про Переяславські угоди у Кремлі вже й не згадували.

Згодом був показовий геноцид у Батурині (1708) — відповідь Петра І на спробу гетьмана Мазепи відстояти залишки суверенітету України. Далі двічі знищували Запорозьку Січ — Петро І і, остаточно, Катерина ІІ. Потім Україну перетворили на набір типових губерній, здійснювалася царська політика русифікації і, нарешті, — сталінський Голодомор як засіб придушення українського національно-визвольного опору. А зовсім недавно, у часи президентства Віктора Ющенка, ми бачили, як шляхом маніпуляцій із газпромівськими заглушками Москва боролася з українським «історичним непорозумінням».

Звичайно, козакам у ХVІІ столітті не варто було вступати в дуже гостру конфронтацію з поляками, які цивілізаційно були набагато ближчими до козацтва, ніж московіти, хоч останні й були православними. У свою чергу й горді поляки мали б розуміти, що від їхнього конфлікту з козацтвом виграє лише Москва. Звичайно, була потрібна федеративна й правова реформа Речі Посполитої, що складалася лише з двох суб’єктів — Польщі й Литви. А варто було б визнати й третього суб’єкта — Україну (Русь). Так і сталося, коли укладали Гадяцьку унію (1658). Але, на жаль, пізно: козаки дуже ненавиділи «ляхів», і проект провалився. Якби він виник раніше — і Україна сьогодні мала б усі шанси бути повноцінною європейською державою. Та й наша, російська, доля склалася б інакше, оскільки без України Росія навряд чи стала б монстроподібною імперією, що, зрештою, розродилася більшовизмом. Московія неминуче увій-шла б до складу цивілізованішого і сильного сусіда. І ми, росіяни, жили б зараз у Європі, не маючи за спиною ҐУЛАҐу й іншого мерзенного історичного досвіду. Та й історія самої Європи була б іншою...

Автор: Алєксєй ШИРОПАЄВ
Джерело: Українське слово