А започаткувала свій творчий шлях Мар­фа Тимченко у рідному селі Петриківці Дні­пропетровської області, відомому ще з ча­сів козаччини осередкові народного маляр­ства. Тут вона 25 березня 1922 року наро­дилася, а в 1938 році закінчила місцеву школу майстрів декоративного розпису, де учителями з фаху були: організатор мисте­цької школи Олександр Статива і знаме­нита майстриня розпису Тетяна Пата.

Після двох років фахового навчання у Петриківці Марфуша (так її називали в юності, а близькі друзі — й понині) всту­пила до Київської школи майстрів народ­ного мистецтва, створеної на базі Цен­тральних експериментальних майстерень при Київському державному музеї україн­ського мистецтва (1940 року школу було реорганізовано в художньо-промислове учи­лище). Тут М. Тимченко навчалася у таких відомих майстрів своєї справи, як Олек­сандра Кулик, Микола Рокицький, Тетяна Флору та ін.

На жаль, через нестатки змушена була залишити навчання й піти працювати, аби заробити якусь копійчину як для себе, так і для хворої мами. Стала до роботи на Київ­ському експериментальному кераміко-ху­дожньому заводі з надією розписувати фар­форові вироби. Та їй випало працювати на під­готовчому процесі — виготовляти барвни­ки, причому за малу зарплату. Це не влаш­товувало молоду майстриню. І вона пода­лась до Коростенського фарфорового заво­ду, де дістала бажану посаду й захоплено оздоблювала порцелянові вироби барвис­тими петриківськими орнаментами.

Та не минуло й півроку, як почалася вій­на. Завод припинив роботу. З великими труднощами добиралась Марфуша до рід­ної Петриківки, разом з подружкою Гали­ною — сиротою, з якою познайомилася на заводі і запросила до свого села, оскільки тій не було куди їхати. У Петриківці хо­дили на роботу в колгосп. А потім Галина за комсомольською путівкою виїхала на схід. Марфі ж довелося пережити важкі роки фашистської окупації. П'ять разів уті­кала під час вивезення окупаційним режи­мом українських юнаків і дівчат на приму­сові роботи до Німеччини. Особливо запа­м'яталася остання втеча зі збірного пункту у Дніпропетровську, коли з подругою Ві­рою Клименко (згодом також видатною май­стринею) лютої зими ночували в степу у скир­ті соломи, потім манівцями, озираючись до­вкола, голодні й застуджені добиралися до­дому й довго ще потому переховувалися від лихого ока.

По війні Марфа знову у Києві. 1945 ро­ку її запросили на роботу у відділ народно­го мистецтва Інституту художньої проми­словості Академії архітектури УРСР. Там розробляла засобами петриківського роз­пису ескізи тканин, вишиваних речей, зра­зки розпису порцеляни, виробів з дерева — меблів, декоративних тарелів, скриньок тощо.

За створення художньо вартісних зраз­ків виробів для інтер'єрів Марфу Тимчен­ко 1947 року прийняли до гурту членів Спілки архітекторів України. Відтоді стала брати участь у художніх виставках. Роз­писувала каюти й салони пароплавів “Та­рас Шевченко”, "Микола Гоголь". 1951 ро­ку вже як член Спілки художників України разом з іншими митцями виконувала на­стінні розписи у павільйоні, спорудженому до Декади української літератури та мис­тецтва в Москві.

Важливим і цікавим у творчій біографії Марфи Тимченко є період її мистецької праці на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі, куди була за­прошена 1952 року. Там вона працювала упродовж майже трьох десятиліть. Разом з іншими майстринями-петриківчанками, зо­крема Вірою Клименко, Галиною та Вірою Павленко, також запрошеними до творчої праці на заводі, розробляла і впроваджу­вала у практику оригінальну технологію оздоблення порцелянових виробів засоба­ми петриківського розпису. Великою мірою саме завдяки цьому український фарфор набув виразних національних прикмет, став високо цінуватися як на внутрішньому, так і зовнішньому ринку.

Подібно до знаменитих китайських фар­форових виробів, оздоблених східними ор­наментальними розписами, набули великої мистецької цінності та популярності й окре­мі українські порцелянові твори, зокрема розписані петриківським орнаментом. Протягом тривалого часу фарфорові виро­би з петриківським розписом експортува­лися до багатьох країн Європи і всього сві­ту, в тому числі до Німеччини, Франції, США, Японії, країн Африки та ін.

Упродовж всього життя М. Тимченко створює квіткові й сюжетно-тематичні де­коративні композиції на папері, полотні, картоні, в яких винахідливо й цікаво ін­терпретує та розвиває елементи петриків­ського орнаменту. Володіючи природним від­чуттям краси барв і ліній, вона постійно ви­находить і вміло привносить щось своє, не­повторне, надаючи орнаментальним моти­вам привабливої новизни, своєрідної вели­чі й хвилюючої змістовності.

До своїх тематичних композицій май­стриня часто включає декоративно тракто­ваних птахів, домашніх тварин, звірів, які нерідко й визначають зміст твору. Такими є, наприклад композиції "Дружна пташина родина", "Крилатий птах", "Пава в куль­бабах", "Ведмежа сім'я", "Вівці", "Рік Ко­зи" та ін. Охоче виконує художниця тема­тичні роботи за мотивами фольклорних та літературних творів ("Свято Івана Купа­ла", "Коло млина, коло броду", "Засвіт вста­ли козаченьки", "їхали козаки із Дону до­дому", "Гуси-лебеді" тощо).

Взагалі декоративним композиціям Марфи Тимченко властивий інтенсивний, гар­монійно вибудований колорит, найчастіше теплих відтінків. її твори, в цілому вирізня­ються довершеністю композиційного вирі­шення, пластичною довершеністю, чіткою врі­вноваженістю ритмічного чергування різно­масштабних елементів. При цьому окремі де­талі мають і свою внутрішню, цікаво розроб­лену ритміку, що також узгоджується з усі­ма компонентами твору. Та, напевне, най­більш вражаючою особливістю декоратив­но-сюжетних і пейзажних картин Марфи

Тимченко є те, що при уважному їх розгля­данні в них «відкриваються» несподівані мистецькі ефекти. Ювелірно виписані скла­дові композицій раптом постають перед взором, немов компоненти фантастично-пре­красного казкового світу, у якому все зображене — з вимріяного авторкою квіт­кового царства. Хати, дерева, птахи, луки — то все своєрідні квіткові об'єкти. Тут і небо написане ніжними квітами, навіть дим з ди­марів плине гарними, тонально зображени­ми, ледь помітними квітами.

На початку 1970-х років відкрилася ще одна яскрава грань обдарування художни­ці. Вона почала малювати особисто винай­деними художніми засобами, побудовани­ми на принципах петриківського розпису, цілком оригінальні, виразно декоративні і водночас глибоко поетичні за суттю карти­ни-пейзажі. Віртуозно написані квіткоподібними елементами-мазками, пейзажі Мар­фи Тимченко можна порівняти з проник­ливо проспіваними піснями: то замріяно-елегійними ("Седнівські каштани"), то епічно-задумливими ("Озера"), то емоцій­но-експресивними ("Вітер"), а найчастіше мажорно-оптимістичними ("На лузі у Седневі", "Новий день", "У нашому дво­рі"). Взагалі тимченківські краєвиди озна­менували не лише початок нового етапу у творчості художниці, а й відкриття нового, досить своєрідного напрямку в народному декоративному малярстві України. Тобто йдеться про сміливе оновлення автором мис­тецької традиції, творення нової худож­ньої якості відповідно до вимог часу та рів­ня художницького світовідчуття, іншими словами, маємо справу з творчим посту­пом, коли хочете — з мистецьким подвигом художника.

Окрему вагому серію у творчому дороб­кові майстрині становлять композиції, в тому числі тематичні розписи на фарфорових виро­бах (декоративні вази, тарелі, кубки тощо), ви­конані за мотивами творів Т. Г. Шевченка і пов'язані з іменем Кобзаря. Можна сказа­ти, що шевченківська тема розпочалася для Марфи Тимченко ще в 40-і роки, коли вона виконала розписи в інтер'єрах паро­плава "Тарас Шевченко", про що вже зга­дувалося. А потім у різні роки й особливо в останні було створено композиції "Сім'я вечеря коло хати", "Хлюпочуться качато­чка", "Мені тринадцятий минало", "Кате­рина", "Ще треті півні не співали", "Реве та стогне Дніпр широкий", "Шевчен-кова липа в Седневі" та інші.

Твори шевченківської серії, як і численні інші роботи Марфи Тимченко, репродукувалися в багатьох виданнях, друкувалися у вигляді комплектів лис­тівок, календарів, окремих репродукцій, плакатів. Неабиякий успіх мав, наприк­лад, твір "Сім'я вечеря коло хати", ви­друкуваний свого часу як плакат. Ця та інші композиції полюбилися людям. Вони прикрашали громадські примі­щення, житлові помешкання, тішили людську душу. Отож цілком правомірно й справедливо творчість Марфи Тим­ченко удостоєна найвищої творчої наці­ональної відзнаки — Шевченківської премії.

Упродовж останніх років поважна ві­ком майстриня розробляє серію оригі­нальних декоративно-сюжетних компо­зицій на теми зі свого дитинства. Заду­мані вони як ілюстрації до літературно­го тексту про її дитячі роки — тексту, що його сама ж і пише. Ось один із сю­жетів серії — "Яз мамою на ярмарку купую мальовки". Тут засобами декора­тивного потрактування теми передано бар­вистий феєрверк ярмарку: маса персо­нажів, подані немов би експозиційни­ми ярусами рушники, мисники, полич­ки, кухонні набори тощо. І серед цього розмаїття виділяються постаті молодої жінки й дівчинки, що розглядають ви­ставлені, знову ж таки експозиційним рядом, аркуші з яскравими петриківськими розписами.

Про закоханість Марфи Тимченко з дитячих літ у чаруючу загадковість мис­тецтва, заворожуючу красу природи, роз­важливу мудрість людей розповідається в значній кількості композицій, об'єд­наних серією "Спогади про дитинство". Один з творів серії має назву "Я лю­бувалася тюльпанами". Як розповідала Марфа Ксенофонтівна, будучи малою, вона двічі на день бігала до сусіднього села, де мешкали бабуся з дідусем, щоб подивитись, як біля їхньої хати, на лузі квітують тюльпани. Бігала перед схо­дом і заходом сонця, аби побачити, як вони вранці "просипаються", а увечері "за­синають". На картині це виглядає так. На всю висоту полотна розмістилося роз­кішне дерево, зліва під ним, прихисти­лась мальовничо-чепурна бабусина ха­тина, а за нею, на лузі — море тюльпанів, якими зачаровано милується дівча, в захопленні піднісши до неба руки — яка краса!

Ще один пам'ятний епізод з часів ди­тинства втілила майстриня в картині "Че­рез волошки — заблукала". Було це ще до колективізації, як згадувала худож­ниця, її батьки, маючи дещицю поля, жнивної пори рано-вранці їхали підво­дою збирати урожай. Прихопили з со­бою й Марфушу. Коли проїжджали по­біля житнього поля, Марфуша побачила серед золотистих стебел стиглого жита цілу поляну яскраво синіх волошок. Ця картина глибоко вразила дитячу душу. Попросила тата зупинитись, на що той відповів: треба поспішати до роботи. Ко­ли приїхали на свою ділянку поля, бать­ки одразу стали до праці. Марфуша ж вирішила збігати до тих волошок, хоча й від'їхали від них далеченько. І таки май­нула в той бік. Прибігши, довго милува­лася квітами, пестила їх, щось до них про­мовляючи, зрештою нарвала букетик, щоб дома змалювати. Стала повертатись до батьків та й заблудила. Сюди-туди хо­дила, гірко плакала, а в який бік треба йти — не знала.

Тож і намалювала Марфа Ксено­фонтівна себе як розгублену й заплакану дівчинку, самотню серед безмежного зо­лотистого житнього поля. Закінчилося тоді все благополучно. Проїжджа під­вода підібрала невдалу мандрівницю, до­везла до Петриківки, а вже тато дав їй виховний урок, адже її довго повсюди шукали та хвилювались.

Своєрідно зафіксувала Марфа Тим­ченко спогад про голод 1933 року — на­писала картину "Я ходила до річки рва­ти рогіз, шукати качині крашанки". Вже сама назва цього твору промовляє, як ря­тувалися люди від голоду. Стебла рого­зу, як відомо, у нижній частині солод­куваті, тож там де він ріс — його спо­живали. На воді мешкали дикі качки, в очеретах звивали гнізда, несли яйця, яки­ми часом й живилися голодуючі.

До серії "Спогади про дитинство" Марфи Тимченко належать також ком­позиції "Ми з мамою працюємо", "Ми з мамою перемо", "Я на току", "Дівчин­ко, чия ти?" та інші.

Як відомо, в українському народно­му мистецтві здавна діяли своєрідні ро­динні династії митців — гончарів, різь-б'ярів, майстрів вишивки, ткацтва та інших видів народної творчості. Подібні родинні гурти майстрів формуються та діють і в наш час. Чи не найцікавішим серед них у художньому розумінні давно сформувався, так би мовити, сімейний мистецький ансамбль у складі подружжя Марфи Тимченко й уже покійного Івана Скицюка, їх доньки Олени Скицюк та онуки Оленки Кулик. Заслужену шану й авторитет ця дружня родина здобула собі самовідданою працею у галузі декоративного живопису, вмілим подаль­шим розвитком кращих традицій укра­їнського народного мистецтва.

Творча манера кожного з членів на­званого родинного колективу позна­чена прикметними індивідуальними ху­дожньо - стилістичними особливостями. Водночас мистецтво учасників цього гурту має характерні загальні ознаки і в ціло­му чітко відрізняється від інших родинних колективів своєю неповторною самобутні­стю. Так, наприклад, декоративні розпи­си, спільно виконані Марфою Тимчен­ко, Іваном Скицюком та Оленою Ски­цюк в інтер'єрах магазину дитячих ігра­шок "Казка" у Києві, в бібліотеці для дітей у Білій Церкві, в шкільній їдальні у м. Чкалові Херсонської області та в ін­ших громадських приміщеннях, відзна­чаються образно-стилістичною цілісніс­тю, високою художністю та справжньою унікальністю.

Кому з киян чи гостей столиці Украї­ни випало побувати у магазині дитячих іграшок «Казка», що на вулиці Великій Васильківській (кол. Червоноармійській), 54, напевне, запам'яталась справді казко­ва, емоційно піднесена атмосфера інтер'є­рів, що її створили виконані тут сімей­ним тріо живописно-декоративні розпи­си. Квітково-сюжетні буйнобарвні компо­зиції особливо вражали маленьких від­відувачів, які радісно впізнавали тут не­мало улюблених казкових героїв з неаби­якою майстерністю і проникливістю зо­бражених серед фантастичних квітів, де­рев та зела. Завдяки розписам магазин "Казка" впродовж тривалого часу був, по суті, одним з найоригінальніших і найпривабливіших художніх об'єктів міста, який охоче відвідували як місцеві меш­канці, так і гості столиці України, у тому числі іноземці.

Отож, нині прикро і боляче писати про те, що один з шедеврів декоратив­ного малярства — розписи інтер'єрів ма­газину "Казка" у Києві по-варварськи знищені новими хазяями. І ніхто за це не поніс відповідальності, як і ніхто не відшкодував морального терору, заподі­яного щодо авторів, й злісного знищен­ня мистецьких цінностей. Звичайно ж, автори розписів тяжко пережили нару­гу над їхнім художнім дітищем. І чи не найболісніше сприйняла це Марфа Ксенофонтівна — творчій лідер сімейного мистецького гурту, людина надзвичай­но тонкої організації душі, яка болісно реагує на прояви несправедливості, не­логічних руйнівних дій, аморальності.

Вірним подружнім і мистецьким со­ратником Марфи Ксенофонтівни Тим­ченко, своєрідним двигуном творчої по­туги всієї родини митців був (до відходу 2004 року в інші світи) Іван Степано­вич Скицюк — заслужений майстер на­родної творчості України, член Націо­нальної спілки художників і Національ­ної спілки майстрів народного мистец­тва України, учасник численних худож­ніх виставок, експонованих як в Україні, так і поза її межами, ветеран Другої сві­тової війни, котрий пройшов з боями й неодноразовими пораненнями від Сталінграда до Берліна і далі аж до Праги. Як учасник створення мистецької диво-казки у Києві мріяв і клопотався про за­снування у приміщенні «Казки» студії декоративного розпису — звертався з цією пропозицією у різні мистецькі й урядові інстанції, та ніхто його «не по­чув», і зрештою «Казки» не стало.

Іван Степанович при нагоді любив роз­повідати про війну. У його пам'яті навік закарбувалися аж надто гострі, по-своє­му незвичайні, драматичні воєнні епізо­ди. Одним із них є ніби й буденний, як для війни, та разом з тим дуже враз­ливий. В одному з боїв уже на німецькій землі наші воїни підбили ворожий танк. З нього, охопленого полум'ям, вискочи­ли члени екіпажу. І серед них — врод­лива, зовсім юна німкеня, на якій горіло обмундирування й розкішні шовковисті коси. Весь екіпаж танка, зрозуміло, за­гинув. Багато смертей довелося бачити на війні, згадував бойовий ветеран Іван Скицюк, та цей епізод по-особливому схвилював його душу. Чомусь стало жаль дівчини-фашистки, фанатичного ворога. Адже так безглуздо гинула створена при­родою і перетворена фашизмом на зло краса. Як, до речі, й створена митцями краса «Казки». Наведений бойовий епізод митець втілив в одному із своїх творів, присвячених подіям війни.

Третій член творчого родинного ко­лективу — Олена Іванівна Скицюк. Во­на не тільки донька, а й талановита послідовниця мистецької традиції творчо­го подружжя Марфи Тимченко та Івана Скицюка. Закінчивши Львівський інс­титут прикладного та декоративного мис­тецтва (нині Львівська академія мис­тецтв), вона стала більш уважно осми­слювати творчу практику батьків й від­крила в ній багато цікавого й корисного для себе. Загалом її творча манера є до­сить своєрідною. З одного боку, вона ні­би й не схожа з мистецьким почерком мами чи тата, а з другого — значною мі­рою зумовлена саме художніми форма­ми, виробленими батьками.

Олена Скицюк створила немало ори­гінальних живописно-декоративних ком­позицій, які принесли їй визнання. Те­мами для її творчих робіт слугують фоль­клорно-літературні мотиви ("Дідова дочка", "Гуси-лебеді"), враження від реа­лій природи ("Одуди", "В саду"), обра­зи, вибудовані творчою уявою ("Золоті квіти", "Пушинки") і т. ін. Член Націо­нальної спілки художників України, учас­ниця багатьох художніх виставок, О. Скицюк продовжує успішно працювати твор­чо та вміло передає свої фахові знання сту­дентам Київського державного інсти­туту декоративно-прикладного мистец­тва та дизайну ім. М. Бойчука.

Наймолодший учасник родинного мистецького гурту — Оленка Кулик. Донька Олени Скицюк, онука Івана Скицюка та Марії Тимченко, Оленка нещодавно закінчила графічний фа­культет Національної академії образо­творчого мистецтва і архітектури. Ма­лювати почала ще дитиною. їй подоба­ються твори бабусі й дідуся, а особливо мамині. Та вона прагне творити по-своєму. І це їй вдається. Вона також бе­ре участь в художніх виставках. Отож, є підстави сподіватися, що Олена Ку­лик своєю творчістю розвиватиме далі родинну мистецьку традицію. А перед нею попереду — ціле життя у молодій державі Україні. Щасти їй, доле!

В цілому твори Марфи Тимченко ви­різняються цілковитою самобутністю, шляхетною вишуканістю й художньою до­вершеністю, віртуозним артистизмом і поетичністю, що зумовлюється, напев­не, не лише бездоганною майстерністю, а й добропорядністю, щедрістю душі, ніжним, любовним ставленням автора до природи, людей світу. Марфа Ксенофонтівна не тільки чудовий худож­ник, а й була прекрасною дружиною для Івана Степановича, з яким у любові та злагоді прожили шість десятиліть. Вона — лагідно любляча, турботлива ма­ти для доньки Олени й сина Володими­ра, найбажаніша бабуся для онуків Мак­симка, Оленки та Іванка.

І в свої вісімдесят шість Марфа Ксенофонтівна не полишала пензля, продов­жувала в міру своїх сил працювати як ми­тець. Бо така вже її вдача. Без творчо­сті себе не мислила. Творчий неспокій — то сенс її життя. Адже вона — родом із Петриківки!

кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України

Унікальні оригінальні твори Марфи Ксенофонтівни Ви можете побачити на цьому сайті.