Посмішка безсмертної,  або Джоконда жила, Джоконда живе, Джоконда буде жити

Автор: Ольга Дубовик

Портрет пані Лізи Джокондо — так звучить назва найвідомішої картини світу у перекладі з італійської (Ritratto di Monna Lisa de Giokondo). Один з геніїв епохи Відродження італієць Леонардо да Вінчі творив шедевр майже три роки — з 1503 по 1506-ий, а потім ще довершував 1510 року. До рук замовника вона чомусь так і не потрапила, натомість художник продав її королю Франції Франциску-І за величезну на той час суму — 4 тисячі екю. « Мона Ліза» довго була окрасою королівського палацу в Фонтенбло, аж доки Людовік-XIV перевіз картину до Версалю і нарешті — до Центрального музею мистецтв у Луврі.

Схоже на те, що Джоконда не набула б такої світової слави, якби одного разу її не викрав з Лувру італійський столяр Вінченцо Перуджа. Це сталося 21 серпня 1911 року. Доти чоловік працював у Луврі, знав усі ходи-виходи і просто виніс «Мону Лізу», сховавши її під одягом. Зберігав у чемодані з подвійним дном кілька років. Її довго й безуспішно шукали, через газети пропонуючи винагороду й анонімність тим, хто хоча б вкаже на слід зниклого шедевра. Згодом Перуджа спробував продати чи то саму картину, чи копію з неї, необачно давши оголошення в газету. Зловмисника «вирахували», судили, а він публічно пояснив, мовляв, хотів повернути знаменитий твір мистецтва на історичні батьківщину — до Італії. Протягом якогось періоду Джоконду виставляли у різних італійських містах, аж доки 1 січня 1914 року вона знову не опинилася в Парижі.

І досі до цієї картини в Луврі у прямому розумінні слова «не заростає народна стежина». Щоб уберегти мистецьку перлину від руйнівного впливу фотоспалахів, «Мону Лізу» помістили під скло. Окрім того, картина завжди оточена щільним кільцем туристів з усього світу, то навіть трохи наблизитися до неї — непросто. У чім же таємниця?

Чарівник Леонардо зробив так, аби жодна копія чи репродукція не змогла передати ефект оригіналу. Тому кожна людина, потрапивши на побачення з Джокондою, намагається роздивитися на полотні … гру життя і смерти навіч. Якщо дивитися на портрет з одного боку, помічаєш: жінка ніби жива, дихає і посміхається. Спробуєш змінити ракурс — і побачиш, як крізь молоде обличчя проступає череп з пустими очницями. Мінлива грань між розквітом і тлінням — це і є та загадка, те неможливе, що зумів втілити геніальний художник-філософ Леонардо да Вінчі.

Спеціалісти пояснюють цю властивість технікою багатошарового живопису («лессіровки»), коли фарба наноситься тонкими шарами поверх уже висохлих пластів. І коли світло проходить крізь прозорі шари фарб до полотна, воно відображається і розсіюється дуже по-різному, залежно від кута зору чи кута падіння світла. Тому Джоконда постійно і невловимо змінюється, справді ніби дихає. І ось раптом, трішки змінивши кут зору, спостерігаєш, як її обличчя набирає обрисів черепа: впадини на висках поглиблюються, очі починають «провалюватися». Скільки не пробували передати цей ефект у репродукціях — спроби не увінчалися успіхом.

Глибину зачарування Джокондою посилює тло картини — повітряна атмосфера, «димчаста світлотінь» (по-італійськи — «сфумато»), що була улюбленим художнім засобом генія. Ніжне напівсвітло відтінків з м’якою гамою, що ніби розмиті й плавно переходять від одного до іншого, створює відчуття, ніби жінка на картині — «понад світом», заледве не на хмарині. Спокій, таємниця, гідність — лише кілька граней настрою Джоконди. І всяк Іван намагається роздивитися щось своє.

Гра життя і смерти — не єдина загадка «Мони Лізи», котру залишив людству на спомин великий Леонардо. Світ не перестає сперечатися, кого ж зобразив художник: дружину флорентійського торговця шовками Лізу Герардіні ( до цієї версії схиляються більшість істориків та мистецтвознавців), одну з дам серця Джуліо Медичі чи … самого себе. На користь останнього свідчать дослідження Ліліан Шварц із незалежної лабораторії «Бел Лебс» та Дігбі Квесті з лондонської клініки Модслі. За допомогою комп’ютерних програм дослідники співставили «Мону Лізу» з автопортретом самого да Вінчі у поважному віці. Виявилося, що картина є ледве не дзеркальним відображенням майстра: ідеально співпали риси аж до кінчика носа, вуст та очей. І це ще не все.

Японці вдалися до ще карколомніших експериментів. Сучасні технології дали їм можливість змоделювати голос жінки, зображеної на полотні, та ще й голос самого Леонардо да Вінчі. Диво здійснили вчені з японської акустичної лабораторії. «Ми вважаємо, що Мона Ліза була спокійною, привітною і розсудливою жінкою,— повідомив керівник лабораторії Мацумі Судзукі. — Словом, Джоконда мала голос низький та спокійний, та ще й схожий з голосом самого художника».

Ще багато поколінь намагатимуться розгадати таємницю Джоконди, беручи на озброєння все нові й нові технології. Та як неможливо знайти формулу найвищого людського почуття — кохання, так неможливо й прорахувати пензель Божого промислу, що водив рукою Леонардо да Вінчі у XVI столітті ІІ тисячоліття.

Автор: Ольга Дубовик
Світлини автора
Джерело: Українське слово