Автор: Алла ТОПЧІЙ

Мчать кудись у далечінь червоні квітчасті коні, грає на дуду веселий, зовсім не страшний звір, а ось із голови коня проростають квіти. Диво-кінь дивиться людськими очима, а виявляється — це не кінь, а Всесвіт. Здіймає вгору руки давня слов’янська богиня Берегиня, ведмедики-ковалики взялися дружно за роботу, а ось у квітах походжає голубок, два диво-птахи, летюча коза, корова з десятьма дійками…

У цей дивосвіт можна було потрапити, побувавши в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара», де 8–26 вересня експонувалися картини заслуженого майстра народної творчости України, лауреата державних премій ім. Павла Чубинського, Катерини Білокур, Петра Верни, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України Івана Приходька.

Свою персональну виставку, присвячену 70?літньому ювілею з дня народження, митець невипадково назвав «Сонячне диво». Адже його роботи, справді, випромінюють яскраве сяйво, дитинну чистоту, нагадують казку. Як зазначив на відкритті виставки побратим Івана Приходька майстер-килимар, лауреат Національної премії України імени Тараса Шевченка Степан Ганжа, його картини наповнені сонячним промінням, а сонце — це життя. Митець знайшов свій світ, свій шлях, свій образ, свою культуру, у нього прекрасна, сонячна душа.

Краще зрозуміти творчу манеру художника, його світогляд і вподобання допоміг присутнім на відкритті виставки знятий у 1985 році за сценарієм мистецтвознавця Григорія Мєстєчкіна фільм «Вернісаж Івана Приходька». В ньому ми бачимо митця в полі біля вогнища, з дітьми. Він варить юшку і розповідає про життя. Про те, як страшно, що в селі немає коней, що люди не думають про красу, а лише про гроші, завжди кудись поспішають і не помічають, що світ прекрасний і неповторний.

Іван Васильович і нині не зраджує своїм поглядам на життя, не гониться за матеріальними благами і славою, живе в рідному селі Дударків Бориспільського району на Київщині. Як і його пращури багато віків тому, спить на сіні, топить дровами піч, обробляє землю. І коли чи то сонце поволі котиться за обрій, чи то тільки-но починає світати, майстер вслухається і вдивляється у простір, споглядає рідну природу. І в його уяві постають диво-образи, ніби виринаючи з глибини віків, із його генетичної пам’яти.

Культуролог Любов Санникова зазначила, що майстер послуговується давніми символами, яким тисячі років. Це — дерево життя, жіночі трипільські фігурки. Він відтворює узагальнений образ України, матері, коханої. Всі вони оповиті сонцем.

З малих літ Іван умів бачити і цінувати красу, всією душею відчував природу. Митець міг розгледіти казкове і прекрасне в простому і буденному. Хоч нелегко то було зробити в злиденному повоєнному селі. Дитинство Івана Приходька не було безхмарним. Батько загинув на війні, виховувала двох хлопців мати, якій доводилося тяжко працювати в колгоспі, щоб прогодувати дітей. Тому Іван з братом здебільшого спілкувалися з бабусею та дідусем.

З малих літ відчув потяг до малювання. Почав розписувати квітами, півниками, сонечками комин вибіленої печі. Звідки приходили образи? Можливо, з тих дитячих мандрівок туди, де сонце сходить. Не любив Іван монотонної шкільної науки, тож часто, прагнучи свободи й простору, йшов повз шкільні двері.

Але, як і кожну людину, Івана Приходька не оминали суворі життєві будні. У 1958 році його призвали до лав Радянської Армії. Служив на далекому Уралі, де після демобілізації 14 років працював на військовому заводі. Проте й тут він не забував про своє покликання бути художником. У вільний час Іван мандрував навколишніми селами, відвідував музеї, почав пробувати себе в малюванні та різьбленні по дереву.

Та сум за Україною ставав усе нестерпнішим, тому Іван повернувся в рідне село, щоб уже ніколи його не полишати. Якось за порадою знайомих відвідав Музей українського народного декоративно-прикладного мистецтва в Києві, де ознайомився із творчістю відомих майстрів народного мистецтва — Ганни Собачко-Шостак, Марії Примаченко, Катерини Білокур та ін. Відчув, що їхня творчість і світосприйняття рідні йому. І вже, коли згодом Івану Васильовичу пропонували робити петриківський розпис, він не згодився, зазначивши, що належить до Київської школи народних майстрів. Водночас із власною мистецькою творчістю Іван Приходько викладає розпис дітям у школі, адже володіє неабияким хистом наставника-педагога. А ще він — небайдужа людина. Не може спокійно змиритися з тим, що поряд із його казковим сонячним світом, де все так затишно і весело, існує світ несправедливости, черствого прагматизму, заздрощів та злоби, і, як може, воює із сільськими можновладцями.

Проте, на щастя, серед місцевої влади є не лише опоненти, а й щирі прихильники народного майстра, серед яких — і депутат Бориспільської районної ради Наталія Климець, яка приїхала до Києва, щоб привітати митця з його 21?ю персональною виставкою. Пані Наталія щиро пошкодувала, що Івана Приходька вшановують у столиці, а не в рідному селі, де давно вже планується відкрити його музей, але, на жаль, досі він не діє. Та депутатка запевнила, що скоро Іван Васильович прийматиме гостей у Дударкові, де можна буде сповна відчути стиль майстра, який понад 30 років працює у сфері декоративного розпису, народної іграшки та дерев`яної скульптури.

На відкритті виставки виступили господарі — заступники директора музею Тетяна Пошивайло та Ігор Пошивайло, а також гості — директор приватної колекції «Світлиця» Ірина Садова, згадувані вже культуролог Любов Санникова та майстер-килимар Степан Ганжа, громадський діяч Микола Оцун, завідувач відділу роботи з народними майстрами Національного музею архітектури і побуту в Пирогові Олександр Босий, художниця Тетяна Саєнко, співробітниця Запорізького художнього музею Тамара Гончаренко, яка відзначила надзвичайну щедрість і душевність Івана Васильовича. Митець подарував музею найдорожче — картину «Козак Мамай», що багато років висіла у його хаті, а тепер радуватиме око небайдужих людей далеко від рідного села народного майстра. Пані Тамара порівняла Івана Приходька з могутнім атлантом, який підтримує на своїх плечах український дух, українську культуру.

На презентації виставки «Сонячне диво» виступав також фольклорний гурт Музею Івана Гончара. І це не випадково, адже невід`ємною частиною творчости митця є картини, написані за мотивами народних пісень.

Cвітлина Богдана ПОШИВАЙЛА
Автор: Алла ТОПЧІЙ
Джерело: Українське слово http://ukrslovo.com.ua/