Опубліковано: 2011-02-17 20:38:29
До 100-річчя від дня народження видатного сина України
Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії імени Т. Шевченка, народний художник України став духовним батьком для цілої плеяди митців
Іван Гончар народився в селі Лип’янка (тепер — Шполянського району) Черкаської области. Окрім нього, у сім’ї зростало ще п’ять хлопчиків та дві дівчинки. Але дитинство Івана не було злиденним. Як пише митець у автобіографії, «моє дитинство промайнуло невловимою казкою на лонi чарiвної природи нашого українського лiсостепу в захопленнях та творчостi…»
Талант зародився в юному Івасику із самого дитинства і проростав під теплими променями українського «народного сонця». «Скільки себе пам’ятаю, я творив, творив по?дитячому, безпосередньо, як підказувала мені дитяча інтуїція. Ліпив, малював, вирізував з паперу, вирізував з буряків, картоплі. Це було таке безмежне захоплення, що для мене, мабуть, нічого цікавішого не існувало. У цій дитячій творчості було сховище моєї дитячої душі від всяких домашніх бід».
Тож захоплива натура майстра не давала буденщині взяти гору над дитячими мріями.
Батько не раз нагадував синові, що ліплення не принесе в дім хліба, хоча згодом змирився із захопленнями маленького Іванка. А от мама, за словами самого майстра, завжди його підтримувала, тому хлопець ні на мить не втрачав віри в себе і щасливе майбутнє.
І
ван Гончар був непосидючою дитиною. «Ще маленьким, — згадував він, — я перевернув на себе казан кип’ятку, падав з клунi, куди лазив за горобцями, i мене вiдливали водою. А ще топився в копанцi, i мене ледве вiдкачали, а одного разу на скаку впав з коня на борону». Через те батьки не хотіли відпускати сина до Київської художньої школи, хоча йому вже виповнилося шістнадцять років. Але у долі були свої плани. Це ж вона послала за Іваном до самої Лип’янки прямісінько з Києва Максима Коросташа — музиканта і земляка Гончарів, — щоб забрати малого до столиці навчатися. Згодом Іван Гончар називатиме відомого музикознавця своїм духовним батьком. «Радості нашiй не було меж. Мов сьогоднi бачу, як мама зі сльозами на очах просить Максима Борисовича, щоб вiн мене берiг, а той — людина добра та iдейна — запевняє її, що все буде гаразд, i з охотою везе мене до Києва».
На світогляд Іванка неабияк вплинули Климентій Квітка, Олена Пчілка.
Творчість Кобзаря також залишила свій відбиток у душі і творіннях майстра — багато робіт Івана Гончара присвячені саме Тарасу Григоровичу.
Після років навчання, отриманих дипломів скульптора-декоратора, агронома, іще раз скульптора та служби в армії, у далекому 1937 році Іван Гончар виставляє на ювiлейнiй Всеукраїнськiй виставцi свою першу самостійну роботу — скульптуру «Давид Гурамішвілі».
Під час Великої Вітчизняної війни вже зовсім дорослий Іван служить у зв’язківцях — старшим лейтенантом, командиром взводу, бере участь у штурмі Берліна. Як на будь-якій людині, зокрема творчій, війна залишила свій відбиток і в серці Івана Гончара. Згодом пережите втілюється у творчості, з’являються серії робіт, присвячені епізодам Другої світової війни.
«Пiсля демобiлiзацiї — знову творча робота в Києвi над скульп-турними творами, яких маю бiльш як пiвтораста».
У 1950 році на Всесоюзній художній виставці експоновану мармурову статую Івана Гончара «Молодий Тарас Шевченко» купує Державна Третьяковська галерея у Москві.
У 46 років Іван Гончар починає вивчати народне мистецтво. Подорожуючи Україною, митець збирає зразки народної творчости, хоча сам на той час уже є скульптором, графіком і живописцем. Іван Макарович досліджує народну культуру багатьох регіонів України: Київщини, Галичини, Буковини, Подністров’я, Черкащини, Закарпаття, Донбасу, Житомирщини. Відтоді митець починає серйозно працювати в галузі живопису.
«За останнє десятиріччя я, натхнений творчістю свого народу, зробив, мабуть, більше, ніж за все своє попереднє творче життя. Я по суті виріс наново як митець і в скульптурі, і в живопису, створивши сотні картин, скульптур, малюнків, які вважаю своїм найціннішим мистецьким здобутком».
За три роки, з 1967 по 1969, Іван Гончар створює пам’ятники Катерині Білокур для села Богданівка, Степану Руданському для села Хомутець, Григорію Сковороді для Переяслава, Максиму Залізняку для села Медведівка, погруддя І. П. Котляревського для музею в Полтаві.
Державну премію імени Тараса Шевченка майстер отримав у віці 78 років. Наступного року Іванові Гончару надали звання народного художника України.
Петро Гончар — син народного митця і нині директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» — згадує, що останні тридцять років батько ворогував із радянською владою, носив тавро «буржуазного націоналіста». КДБ висувало перед Іваном Макаровичем вимоги, ставило ультиматум — або публічно відмовитися від своїх поглядів, або ж терпіти довічне цькування і жити майже під домашнім арештом. «Та Іван Гончар обрав найтяжче і найчистіше — служіння правді. А надихала і підтримувала його у цьому безмежна любов до свого народу», — пише Петро.
Творчість Івана Гончара давала натхнення цілій плеяді митців. Для багатьох він також став «духовним батьком». 1993 року, в червні, життя майстра обірвалося. Того ж року на основі зібраного матеріалу і творчої спадщини Івана Макаровича Указом Президента України створюють Державний музей І. М. Гончара — всеукраїнський спеціалізований науково-дослідний культурно-освітній заклад.
Автор: Ганна ЧАЛОВА Українське слово
Влітку 2012 року на широкі екрани вийде перший український 3D-фільм жахів Синевир.
За словами творців, Синевир є абсолютно українським фільмом...