Тривала зима... Все стояло у переляках. Дерева тужливо споглядали на заплакане небо, а воно журилось, чекаючи весну. Тріщала зима від морозу. Ось-ось шар снігу, який опав на землю досягне одного метру.  

Оксана сиділа на сходах будинку і, обкутавшись шарфом, пила каву. Недавно, п'ять хвилин тому, листоноша приніс листа, який адресувався саме їй. Волосся дівчини було заплетене в розкішну косу. Блондинка із голубими очима та красивою фігурою уважно вдивлялася у слова на конверті. Місто Керч - писало поруч адреси і саме це не здивувало її. Давно чекала хоча якихось новин від  Віталія. I ось збулася мрія. Він написав.   
                                                                                                                "Хто такий Віталій?"- думав він коли виводив слова на картці до своєї коханої. Його бентежила думка, що вона подумає саме так.Та глибоко помилявся, адже дівчину пройняли такі почуття, що заплакала.   
                                                                                                                                   Минуло літо, пройшов рік із часу їх зустрічі та палких почуттів.То була доля..Оксана навіть не думала  їхати на відпочинок до Керчі, та в її подруги змінилися плани. "Важливі справи", так як вона повідомила їй, змусили не поїхати у відпуск і тому віддає білет на поїзд та путівку Оксані.

Дівчина відмовлялась, але вмовляння подруги, що такі цікаві дні зникнуть, жаль білету, змусили погодитися. Поїздом зі Львова помчалась до Керчі. Щастя переповнювало її душу, яка відчувала щось хороше. Приїхавши у це прекрасне місто в чотирнадцятій годині, пів дня шукала готель, який її подруга зазначила на картці.

Нарешті зайшла в номер і лягла на ліжко. Ще ніколи не засинала так швидко! Та після того як прокинулась, захотілось нових вражень. Красиві вулички міста, незабутні пейзажі моря і заходу сонця зводили з розуму. Проходили дні... Як швидко летить час! Яка чудова Україна! Вона обіцяла собі,що ніколи цього не забуде. І не забула...

Був сонячний вівторок. Хвилі бились об берег і з жахливим звуком повертались у море. "Страшно іти купатись."- думала Оксана. Вона сіла на пірсі і споглядала у темну воду, яка синіла від своєї глибини. Спочатку дивилась у небо, потім у воду...

І так пройшли годиини, на які й не звертала увагу.  "Дівчино, скажіть яка година"- пролунало за плечима. Над нею стояв юнак, за яким вона давно спостерігала. Особливо коли було нудно дивитись в небо. Він весь час метушився і споглядав на годинник, який виблискував жовтим кольором.

"Одинадцята! - усміхнувшись промовила вона, -А хіба у вас нема на що подивитися, щоб дізнатись про це?" - Вибачте, я просто хотів познайомитись. Мене звати Віталій.  

- Дуже приємно. Я Оксана.  

Отак почалося життя як у казці. Кожен день зустрічались, спілкувались, уночі гуляли. Говорили про все на світі!  Зробили зі сотню фото... І це рятувало у холодні зимові дні, коли скучали один за одним. На відстані чотирьохсот кілометрів їх серця билися одночасно. Оксана ніколи не забуде його подарунок - 25лілій, сплетених у букет. Її улюблені "живі" квіти! Такий подарунок чекав її кожний день, лише лілій було менше і були вони різного кольору.

Він такий романтик! Ці слова кожний час і годину вирували у голові дівчини. В один із їхніх щасливих днів  сиділи на лавці біля морського узбережжя і вдивлялися у красу пурпурової лілії. Таких, здається, одна на мільйон або й не існує. Запах приносив насолоду, а краса зачаровувала. Його подарунки дивовижні. Були...

А зараз сум, жаль і її біль, біль душі. Щоправда, ту квітку забула на лавці. Коли подруга подзвонила і повідомила, що приїхала в Керч, побігла і забула. Так жаль! Ностальгія. Хочеш вернутися, але не можеш. Згадати ті місця, його.  
                                                                                                                                                                                                                  Оксана допила каву. Чашку поставила на сходи і руками погладила конверт. Відкрила... На білий сніг випали пелюстки пурпурової лілії. Заглянувши в конверт побачила  картку.  "Приїжджай, я чекаю"- було написано на білому аркуші. Вона зрозуміла, що Бог дасть шанс бути їм разом. Хоча зараз Оксана й Віталій далеко один від одного, та ті почуття заставляють їх відчувати себе поруч.

Холодна зима мине. Минуть нудні дні і їх SMS-повідомлення з освідченнями в любові переростуть в зустріч, яка буде справжньою, неначе сонце в літній день, дощ восени і любов із першого погляду, у яку вона свято вірить.                                                                                                                                                                                                                                                    Щастя не обмине її і надія в  ці  слова не помирає.!