Автор:  Ірина Славінська

Чеслав Мілош "Абетка" (видавництво "Треант", 2010)

Після відпустки IQ зазвичай падає на скількись-там відсотків. Підтягнути цей коефіцієнт вгору та згадати букви можна за допомогою "Абетки" Чеслава Мілоша.

Мілош - абсолютно культова фігура польського культурного простору 20 століття. Один із тих, хто в еміграції писав рідною мовою, до певного часу прирікши себе на своєрідну інтелектуальну ізоляцію.

Не меншим аскетизмом вирізняється "Абетка". 25 літер по алфавіту - це безкомпромісна та назавжди впорядкована структура. Свого часу нею приборкували потік думок Ролан Барт у "Фрагментах мови закоханих" чи Мілорад Павич зі своїм романом-лексиконом "Хозарський словник".

"Абетка" Чеслава Мілоша є текстом на межі жанрів. Сам Мілош говорив про "межу роману", і тут можна посперечатися. З одного боку, формально ця книжка є таки збіркою есеїв. Водночас, з позицій змісту "Абетка" є майстерним плетивом сюжетних ліній історії, історій, пліток, подій і людей - роман, у який складається будь-яке людське життя.

Іншою особливістю тексту є його надзвичайна відвертість - щира чи спеціально конструйована. В "Абетці" можна прочитати немало компромату, до того ж тут не буде примітки "всі персонажі та події вигадані". Навпаки, кожна літера, здається, насичена плоттю та кров'ю. Через це важко витримати дистанцію. Хоча від історичної правди до містифікації - один крок.

Безперечною перевагою "Абетки" є неоднорідність - Чеслав Мілош легко жонглює темами, переходячи від пліток про друзів до світової філософії, від візових проблем до музики, від конкретних людей до постатей-тіней на кшталт аноніма. Тут немає безликого історичного процесу, будь-яке зрушення в світі виявляється причиною купи дуже помітних і дуже особистих змін.

Український текст "Абетки" дивовижно витриманий. І цьому є дуже просте пояснення - неквапливість роботи перекладача Наталки Сняданко. У вступному слові вона розповіла, що переклад тексту був готовий ще у 2001 році, та пошуки видавця тривали до 2010, тобто 9 років. Відтак, перекладач мав доста часу шліфувати український текст і відповідати на виклики непростого польського тексту.

"Абетка" Чеслава Мілоша точно сподобається любителям есеїв і правдивих історій. Тут вистачить матеріалу і для пліток, і для серйозних історичних або мистецтвознавчих розвідок. А якщо відкинути всі ці утилітарні витребеньки, то "Абетку" просто надзвичайно цікаво читати - не так вже й часто випадає нагода послухати монолог справді розумної людини.

Олена Захарченко "Дівчинка з химерами" (видавництво "Факт", 2010)

На обкладинці книжки зображена дівчинка, що може нагадати персонажа маленької Крістіни Орбакайте з фільму "Чучело". Власне, образ Лєни Бессольцевої може стати непоганою матрицею сприйняття повісті.

В центрі уваги - життя школярки Ольги, дуже самотньої дівчинки з хорошої родини. Оля не фарбується, не ходить на дискотеки і не слідкує за модою. Також її б'ють однокласники. Дівчинка прагне втекти від реальності, тому обирає віртуальний світ. Але не комп'ютерні ігри, а красне письменство - вона починає писати нібито роман.

Щоправда, фрагменти її креативу важко ідентифікувати як літературу. Я не розгледіла естетичного чи змістового навантаження в цьому прийомі "текст у тексті": "роман" Ольги до кінця не дописаний і не містить асоціацій чи паралелей із сюжетом повісті. Якщо чесно, іноді виникає відчуття вторинного використання сировини старих чернеток.

До української літератури дійшли-таки впливи класичних "вивертань" тексту à la Борхес. Олена Захарченко написала повість "Дівчинка з химерами", центральним персонажем якої є сучасна українська дівчинка-підліток Ольга, яка пише роман про прадавню язичницю Марію. Так от, у повісті звучить голос Марії - саме вона розповідає всі історії про Ольгу.

"Дівчинка з химерами" не залишає однозначного враження після прочитання. Лінія розвитку подій доволі повільна, відсутні міцні смислові вузли, текст тримається на голосі оповідача та на купці персонажів - це непоганий приклад класичного розмазування оповіді в хорошому сенсі слова "дефабулізація".

Щоправда, місцями текст аж надто перенавантажений персонажами. Сторінка за сторінкою такий собі шлейф нових імен "почту" Ольги стає все довший - у стилі "Чарівника країни Оз". Та введення в сюжет додаткових учасників зовсім не грає на користь розвитку подій - навпаки, залишається враження недорозвиненості інтриг, які кинули напризволяще та не докрутили до кінця.

Поруч із доволі свіжою лінією характерних для Олени Захарченко фантастичних подій у дусі слов'янської демонології, виринає дивна своєю банальністю лінія реальності. Текст містить цілий ряд гендерних і соціальних штампів.

За приклад штампу можна навести дихотомію хорошої дівчинки Ольги та поганої дівчинки Любані. Хороша дівчинка - скромна мрійниця, поет-початківець, "сіра миша" не від світу цього. Погана дівчинка - ходить на дискотеки, зустрічається з хлопцями, фарбується, втрачає себе та обов'язково вагітніє ще школяркою, щоб вийти заміж і жити зі сварливою свекрухою. Хорошу дівчинку за сюжетом не раз битимуть. Переважно погані дівчата.

Навіщо рубати банальності з плеча? Можливо, використання стереотипів у тексті дозволить відсіяти зайвих "поганих" читачів і привабити "хороших" із комплексом жертви. Також спокусливою видається варіація на тему дитячих травм і решти за Фройдом.

За всіма недоліками форми та змісту текст приховує одну надзвичайну перевагу. Він місцями іронічний. Захарченко наповнює повість рядом маркерів, які відразу опускають пафос на тон нижче і не дозволяють сприймати написане аж надто серйозно. Одним із найліпших іронічних епізодів я б назвала сцену зустрічі молодих поетів-школярів із літераторами обласного масштабу.

Текст точно має сподобатися шанувальникам більш ранніх романів Олени Захарченко та любителям інтерпретацій слов'янської демонології. Повість "Дівчинка з химерами" хотілося б назвати жанровим чтивом на межі фентезі. Але є ризик, що через малу дозу action і недостатню динаміку сюжету частина підліткової цільової аудиторії цю книжку не дочитає до кінця.

Марек Краєвський "Еринії" (видавництво "Урбіно", 2010)

Видавництво "Урбіно" є новим гравцем на місцевому книжковому ринку. Воно поки що зорієнтоване на дуже специфічну нішу - перекладна польська література. Причини зосередження на літературі Польщі можна зрозуміти: за лейблом "Урбіно" стоїть подружжя перекладача з польської мови Божени Антоняк і мовознавця та редактора Анатолія Івченка. Відтак видавці мають шанс на виробництво книжок із мінімальним залученням "чужих".

"Еринії" - новий детективний роман із "Львівського циклу" сучасного популярного польського автора Марека Краєвського. В основу сюжету лягла історія розслідування вбивств дітей у стилі київської "справи Бейліса".

 Плацдармом для розгортання злочинів і їх розслідування є міжвоєнний Львів. Ностальгійне смакування тогочасних естетичних фетишів помережане темами "совєтів" і сьогодення. На перші натякає згадка про політичне ув'язнення у 1949 році, другу втілює образ невиспаної офіціантки-кокаінетки з бодуна.

Криваві злочини напередодні війни 1939 року розплутує комісар Едвард Попельський. Він є чудовим втіленням нинішньої моди на теккереївський роман без героя. Едвард Попельський є носієм специфічного кодексу честі, досконало володіє латиною, багато п'є і курить, хворіє на епілепсію, регулярно їздить у секс-мандрівки до Кракова та веде нічний спосіб життя. І як тут не згадати улюбленця публіки доктора Хауза чи, скажімо, останню кіно-інтерпретацію образу Шерлока Холмса.

Варто сказати декілька слів про переклад - він притомний і доволі зграбний. Додаткового шарму надає включення львівського бандитського жаргону з примітками - читання детективу місцями набуває ознак мовознавчої розвідки.

Переклад Божени Антоняк має одну суттєву ваду - він неполіткоректний. Всюди, де українською писали б "єврей", перекладач вживає слово "жид". Звісно, "жид" є словниковим словом, яке вживав сам Тарас Григорович. Але 19 століття давно минуло. Для порівняння: слово "nègre" також є літературним у французькій мові, але у сучасному франкомовному контексті його не використовують.

Якщо забути про цю локальну специфіку та зосередитися на детективі, то "Еринії" однозначно є чудовим прикладом свого жанру, що точно сподобається любителям хороших детективів і анти-героїв. "Еринії" написані з досконалим чуттям читацької кон'юнктури: тут є естетизована ретро-атмосфера, персонаж-хуліган із вишуканими манерами, історичні колоритні детальки та закручений сюжет. Щоправда, фінал витриманий у дусі фірмових шекспірівських розв'язок - і не ясно, чи це халтура Краєвського, чи просто memento mori.

Ірен Роздобудько "Перейти темряву" (видавництво "Фоліо", 2010)

Одного разу дівчина Марта отримала відпускні та зайшла в крамницю дорогого одягу. Грошей на сукню не вистачило, але під час примірки в одній з кишень вона знайшла красивий мобільний телефон і непомітно поклала до кишені.

Доволі-таки не криміногенна дівчина і її перша в житті крадіжка. Звідси почнуться пригоди. Складові елементи перипетій: невдале особисте життя, маніяк-ентомолог-сирота, прекрасний принц-перевертень і несподіваний порятунок

"Перейти темряву" чудово вписується в рамки маркетингової категорії "жіночий роман", тому переказувати сюжет буде безсовісним spoiler.

Варто сказати про одну особливість цього в принципі очікуваного чтива. В тексті вміло відтворено ефект реальності: київські реалії, впізнавані місця, непоганий психологізм розгортання подій.

На користь читанню грає залучення актуального соціального контексту. По-перше, інтрига плететься навколо торгівлі людьми, тобто навколо продажу симпатичних українських дівчат у рабство закордон.

По-друге, вся історія інтерпретується крізь метафору метелика, що летить на вогонь.

Всі жертви торгівців - дівчата з провінції, які мріють вдало вийти заміж, виправити своє невтішне матеріальне становище та стати блискучою світською левицею Барбі поруч із таким собі пупсом Кеном. Пластмасові мрії усіх їх приводять на невідомий острів до проституції, наркозалежності та смерті впродовж року.

Пафос соціального меседжу посилює розв'язка: зло покарано, а добро та краса знову врятували світ. Водночас тон тексту "Перейти темряву" позбавлений зайвого моралізаторства чи вантажу дидактики.

Книжку вподобають поціновувачі україномовного жіночого роману та подорожні в поїзді чи залах очікування - "Перейти темряву" читається за один вечір і може підказати додаткову тему розмови з випадковим попутником.

Автор:  Ірина Славінська 
Джерело: Українська правда. Життя.