Автор: Світлана МУШТЕНКО

Гоголь, Щепкін, Шевченко — живучи в одну епоху, не зустрітися і не перейнятися теплою, сердечною дружбою один до одного не могли. Дружба — явище невипадкове і величне.

«Ходить гарбуз по городу, питається свого роду», — цими словами освячено знайомство Гоголя і Щепкіна. Було це в Москві одного липневого дня 1832 року.

Син Михайла Семеновича Щепкіна, Петро Михайлович, згадував, що на один із обідів, де зібралося товариство, — а в їхньому домі збиралися частенько, — стіл накрили у великій залі. Серед обіду до передпокою увійшов новий гість, нікому не відомий. Він зупинився на порозі до зали і, оглядаючи всіх таємничим поглядом, промовив: «Ходить гарбуз по городу й питається свого роду: ой чи живі, чи здорові, всі родичі гарбузові?».

Невдовзі з’ясувалося, що то був Микола Васильович Гоголь, який, дізнавшись, що тут мешкає малорос Щепкін, прийшов познайомитися. Незважаючи на велику різницю у віці, їхнє знайомство переросло в теплу дружбу.

У єдиному в Україні Музеї театрального, музичного та кіномистецтва є ексклюзивні експонати, які розкривають творче життя геніального актора.

Народився Михайло Щепкін на Полтавщині в родині кріпаків, грав у кріпацькому театрі графа Волькенштейна. Викуплений із кріпаків зусиллями І. П. Котляревського і майбутнього декабриста Сергія Волконського (серед експонатів — реєстровий лист викупу), він пов’язує своє життя з провінційною сценою — на ній здобуває репутацію талановитого комічного актора.

Серед експонатів — перше видання «Ревізора» Гоголя з дарчим підписом: «Моему доброму и вечному другу Михаилу Семеновичу Щепкину», афіша вистави «Ревізор» (Городничий — Щепкін), малюнок — Щепкін у ролі Чупруна в комедії «Москаль-чарівник».

За довгі роки своєї сценічної діяльности Щепкін знав немало акторських успіхів, але вершиною його акторської майстерности є роль Городничого в «Ревізорі». Після цієї ролі, за спогадами Панаєва, у Щепкіна до Гоголя зародилося особливо глибоке почуття. Коли він говорив про нього чи згадував уривки листів до письменника, обличчя його сяяло, і на очах блищали сльози.

Прихильність Щепкіна до геніального Гоголя залишилась із ним до останніх днів. За свідченням слуги Щепкіна, до Гоголя були звернуті останні думки помираючого актора. Остання їхня зустріч була недовгою і відбувалася в розмові про Бога. Щепкін застав Гоголя за письмом серед великої кількости релігійних книжок. «Навіщо це? — запитав Щепкін. — Так багато написано про спасіння душі, а все це є в Євангелії». На що Гоголь відповів: «Треба!». Тоді Щепкін розповів про випадок, що стався з ним не так давно. Йшов він до церкви і раптом побачив простого чоловіка, який тримав відро зі стерляддю. Сторгував рибу і подумав, що до церкви він ще встигне, тож відніс рибу додому і пішов до церкви. Людей у храмі було багато. Стоячи на службі, подумав, що це ж усі вони просять у Господа допомогти… «І нащо тобі, Господи, мирські біди? Ти сотворив світ, прекрасну природу, якою я насолоджуюсь і дякую Господові всією душею». На цих словах Щепкіна Гоголь швидко встав, обняв його і майже закричав: «Оставайтесь всегда при этом!».

Микола Васильович Гоголь був надзвичайно прихильним до Щепкіна. Обоє вони знали і любили Україну і часто жваво розмовляли про неї, сидячи в дальньому затишному куточку вітальні. Йшлося про звичаї і одяг малоросів, і, звичайно, про кухню. На завершення розмови згадували вареники, голубці, паляниці — і обличчя обох сяяли усмішкою. За спогадами Щепкіна, Гоголь давав винам назви «квартальний», «городничий» — як добрим розпорядникам, що в набитому шлунку наводять лад. А горілці — «жжонке» — оскільки горить блакитним полум’ям, — давав ім’я Банкендорфа: «А что, — казав він Щепкіну після смачного обіду, — не отправить ли теперь Банкендорфа?», і вони починали її виготовляти.

Шевченка великий Щепкін, як і Гоголя, любив усім серцем і душею. Спільним у їхніх долях було не стільки і не тільки кріпацьке походження. Як же відбувалась зустріч геніальних митців? Весною 1839 року до Петербурга на гастролі в Александрівський театр приїхав з Москви відомий на той час артист Михайло Семенович Щепкін. Афіші сповіщали, що вперше на петербурзькій сцені буде показано постановку п’єси Котляревського «Наталка-Полтавка»; у ролі виборного Макогоненка — Щепкін. Ця подія не могла не привернути увагу молодого українця, слухача Академії художеств Тараса Шевченка, палкого любителя театру. Залишилося невідомим, чи познайомилися вони особисто в цей приїзд Щепкіна, але гра актора вразила душу молодого художника й поета.

І тому, приїхавши до Москви 1843 року, Шевченко зробив усе, щоб розшукати і познайомитися зі Щепкіним особисто. При зустрічі Шевченко подарував йому свій “Кобзар” (1840). І відтоді Щепкін завжди включав до свого репертуару вірші Шевченка.

Ось як про це пише у своїх спогадах правнучка Щепкіна Т. Л. Щепкіна-Куперник: «І раптом Щепкін… одержав маленьку, непоказну на вигляд книжку “Кобзар” українською мовою. Свіжість почуттів, простота, музичність наспіву живо нагадали Щепкіну пісні милої йому України. Він один із перших “угадав” у Шевченкові майбутнього великого поета і почав пропагувати в літературних і професорських колах Москви вірші молодого поета, і читав їх постійно. Коли Щепкін дізнався, що Шевченко, як і він, з кріпаків і лише якихось два-три роки тому його викупили на волю, він глибоко зрозумів той біль і тугу, що чулися у віршах поета. Він скоро став звати його «братком» — і це не було пустим словом; Щепкін полюбив Шевченка як сина. Вони використовували кожну нагоду, щоб зустрітися». Це було в лютому 1844 року в Москві — Шевченко подарував Щепкіну вірш «Чигрине, Чигрине»; в листопаді та грудні того ж року в Петербурзі під час гастролей Щепкіна в Александрівському театрі гра актора справила на Шевченка, як і на багатьох інших, незабутнє враження. «…Сцени почалися з “Наталки-Полтавки”, а закінчилися “Москалем-чарівником”, що ними протягом свого перебування у Петербурзі Щепкін постійно викликав захоплення публіки….Сім разів опускалася завіса й сім разів піднімалася знову; сім разів виходив і знову з’являвся зворушений артист перед публікою, яка зустрічала і супроводжувала його гучними вигуками й оплесками. Вся публіка встала зі своїх місць, але ніхто не думав іти з театру. Кожному хотілося хоч якось віддячити геніальному артистові за насолоду, яку він щедро давав глядачам; кожному шкода було, що, може бути, довго вже не доведеться побачити Щепкіна на петербурзькій сцені, й кожному хотілося хоч на секунду зупинити час розставання», — так писав про цей вечір В. Г. Бєлінський.

Щепкін зіграв особливу роль у формуванні театральних смаків Шевченка. Спілкуючись із Щепкіним, споглядаючи його сценічні перлини, поет осягав тонкощі оцінювання драматургічних творів, акторської гри, праці режисера. Він часто навіть користувався термінологією цього корифея російського театру.

У лютому 1843 року Т. Шевченко скомпонував маленьку поему «Гамалія…» і драму на три акти «Назар Стодоля». А перебуваючи на засланні, тужив за театром так глибоко, так нездоланно, що це змусило його взимку 1850 року взяти участь в аматорській виставі п’єси Островського «Свои люди — сочтемся».

І ось Новопетровське укріплення вже позаду. Туди він їхав молодим і енергійним, звідси на рибальському човні до Астрахані поверталася стара на вигляд, виснажена випробуваннями людина. Він зробив два портрети (до і після заслання), що викликають сумне враження. Останній портрет, на якому він зображений на 43-му році життя, поет подарував Щепкіну.

У 1857 році, маючи вже багато років, Щепкін поїхав до Нижнього, де після заслання зупинився Шевченко. Єдиною метою поїздки була зустріч із найдорожчим другом, який називав його в листах «єдиним другом», «великим чудотворцем».

У березні 1860 року Щепкін приїхав до Петербурга. Про цей приїзд залишилися спогади К. Юнге. Ось що він пише: «Вчора у нас обідали Щепкін і Шевченко. Після обіду ми всі посідали у вітальні, й Щепкін читав нам. Він був у піднесенні і читав чудово. Він читав, як купець графа приймав, “Скупого рицаря”, миле оповідання мисливця, кілька віршів Шевченка, які він так хороше читає».

Це була їхня остання зустріч. У 1861 році помер Шевченко, через два роки, 11 серпня 1863 року, перестало битися серце актора Щепкіна. Поховали його, як він сам заповідав, на П’ятницькому цвинтарі, серед могил близьких йому за духом людей, поряд із другом та учителем професором Грановським.

Автор: Світлана МУШТЕНКО, старший науковий співробітник Музею ТМК України
Джерело: Українське слово