Святослав Караванський:

ТВЕРДИЙ МОВНИЙ ГОРІШОК*

Перша стаття

Букет поглядів на український правопис такий різнобарвний, що можна схопитися за голову і запитати: «Що ж ми за нарід такий?». Питання на сьогодні без відповіді.

А втім, попри наявне стоголосся у незграйному хорі підкутих на всі чотири знавців мови можна вихопити (або, як дехто каже – виокремити) два прямо протилежних погляди:
1. Потрібні зміни
2. Ніяких змін.

Спробую коротко викласти суть кожного з цих поглядів.

1. Потрібні зміни.
Той факт, що вироблення нашого правопису відбувалося в СССР шляхом диктату тоталітарної політичної партії у парі з репресіями проти українських мовознавців, письменників та культурних діячів, не може не свідчити, що у виробленому таким шляхом правописі, є ляпсуси та перегини у бік сповідуваної тоталітарним центром ідеї злиття мов та створення єдиного ”соловецького” народу.

Візьмім запроваджену в СССР передачу латинського звуку і літери “Н” кириличною літерою “Х”: Хофман, Хіларі, Хелена, хеппі-енд, хенде хох! Таке написання повторює російську традицію, але воно суперечить українській фонетиці. Іншомовне “Н” українці споконвіку передавали кириличною літерою і звуком “Г”:

гармонія, гумор, гонор, Гамбург.

Спробуймо і в цих словах піти за правилом, запровадженим в СССР, передавати латинське “Н” як наше “Х”. Матимем:

хармонія, хумор, хонор, Хамбург.

Звучить карикатурно. Еге ж?

Для українського вуха так само карикатурно звучить і Хофман, Хіларі, Хелена, хенде хох! Однак репресії та диктат притупили у нас це почуття, чого не можна сказати про росіян. Їх так само змушували казати Ленінград, і вони говорили, та тільки випала нагода, так і відродили Петербург та ще й Санкт-.

Ще один приклад.

Ми пишемо та вимовляємо у словах

Нью-Йорк, коньяк, Ньютон, компаньйон, Даладьє

звуки “Н” та “Д” пом’якшено, як вони й вимовляються у мовах, звідки ці слова запозичено, а також у нашій мові. Але у словах

коньюнктура, коньюктивіт, адьютант

”соловецький” правопис змушує нас затверджувати ці звуки: кон’юнктура, кон’юктивіт, ад’ютант, що суперечить вимові цих звуків. Чому ми мусимо так писати? Щоб бути у згоді з російським правописом. Логічно? Аж ніяк. Але мусимо, бо так вимагає мовний закон.

Ці два приклади, хоч їх є більше, аж кричать, що чинний правопис потребує змін.


2. Ніяких змін.
Цей погляд має два підпогляди:

Підпогляд перший. Наявний правопис засвоєно викладацьким корпусом України та й населенням, і всякі зміни у напрямі “діяспірної” мови шкодитимуть українській культурі. Особи, що редагували українські ЗМІ 50 і більше років, не бачать якоїсь шкоди для української культури в накинутому диктатом правописі.

Підпогляд другий. Зміни, які виробив Інститут української мови великою мірою волюнтаристичні та необґрунтовані (напр.: написання М’юнхен, б’юргер) і не торкнулися наведених вище у погляді Потрібні зміни прикладів. Тобто, Інститут мови на ділі пропонує косметичні зміни і лишає нерозв’язаним найважливіше питання про передачу нашою мовою іноземного звуку [Н], тим самим позбавляючи наш правопис правильної фонетичної бази, а нашу лінгвістику - правильного розуміння фонетичних рис нашої мови. Тим-то, краще не мати таких непродуманих, похапцем зліплених змін, а послуговуватися тими правописами, що вже є. Цей підпогляд виходить з того, що українську мову ще остаточно не вироблено, їй бракує незалежного періоду вироблення, який пройшли всі світові мови. Отже, наша мова перебуває у стадії розбудови. А розбудова мови у демократичних умовах мусить дозволяти співіснування кількох самостійних правописів.

Ці два погляди творять міцний мовний “горішок”, який має розлущити вільна Україна.

КОМЕНТАР
Затим що автор цих рядків дотримується погляду 1. Потрібні зміни та підпогляду другого: Косметичних змін не треба, то його коментар буде спрямовано проти погляду 2. Ніяких змін, а заразом і проти половинчастих реформ Інституту української мови.

З ким можна порівняти тих, хто не хоче повернути українській мові її оригінального й неповторного звучання? Спробую знайти такий образ.

Репресуючи дисидентів, КҐБ Східньої Німеччини відлучав від них малих дітей і віддавав на виховання у сім’ї комуністів. Адоптовані у віці до двох років діти нічого не знали про своїх справжніх батьків.

Після об’єднання Німеччини колишні дисиденти стали розшукувати рідних дітей. Діти ж, які вже виросли, дістали освіту й фах, здебільшого холодно сприймали своїх біологічних батька й матір, а часом і не визнавали їх. Американські телеекрани обійшов документальний кадр, коли молода медсестра відмовляється від зустрічі з рідними батьком і матір’ю. Біологічні батьки, розшукавши дочку, старалися з нею зустрітися. Та все було марно. Тоді вони прийшли до неї на працю в лікарні. Телекамера зафіксувала кадр, коли доведені до розпачу батьки спробували підійти до рідної дитини, що саме прийшла на працю. Але дівчина, побачивши візитерів, буквально дременула від них сходами вгору, куди вхід стороннім заборонено.

Ті, хто не хоче повернення нашій мові її історичного обличчя, уподібнюється до цієї дівчини, яка не хоче знати рідних батька й матері.

У 22 числі “Л.У.” за цей рік оприлюднено розлоге звернення українських громадян до президента під заголовком «Повернути Києву історичне обличчя». Киян турбує втрата Києвом свого історичного обличчя. Законна турбота. Патріотична.

А як зрозуміти небажання наших навчених тоталітарно-репресивним режимом кастрованої української мови повернути їй історичне обличчя? Хотілося б почути від них глибоко обґрунтовану точку зору, а не повторення аргументів та лексики п’ятої колони, та ще помилкових тверджень хай і авторитетних осіб. Попри всю мою повагу до І. Огієнка, його твердження, наведене у статті Ю. Попсуєнка (“Л.У.” № 21 за цей рік), що за харківським правописом слід писати ґіґант, мітрополіт, Плятон, геть хибне. Беру словник Голоскевича, що дотримуються харківського або “діяспірного” правопису: гігант, митрополит, Платон. Якщо слова Огієнка цитує “Український правопис” 2007 року, то заки давати цей пасаж у друк науковці мусіли б перевірити, чи ці слова відповідають правді. Така голобельна аргументація нічим не прислужиться українській культурі.

Хай мене не зрозуміють тут, що я є адептом харківського Скрипниківського правопису (або “діяспірного” у мові п’ятої колони). Аж ніяк. Цей правопис, як і правописи після 1933, був правопис тоталітарного диктату. Комуністична партія в ті роки бралася “роздути світову пожежу”, яка мала статися згідно з передбаченнями з участю українських мас у країнах Заходу. Тим-то Скрипник дбав за всяку ціну створити соборний український правопис, який би став знаряддям просування революційних ідей в українські маси Заходу. Тому й ухвалено прозахідній український правопис. Коли партія переглянула ідею української участи у всесвітній пожежі, змінено й правопис. Отже, обидва наші правописи – плоди тоталітаризму. Тобто, і м’яке “ЛЬ” і літера “Ґ” в іншомовних словах, а пізніше ”Х” на місці латинського “Н” – це діти одного батька – тоталітаризму.

Українському мовознавству треба відійти від спекуляцій з нашим правописом і розібратися у своїй мові без батьків та вітчимів, але й без помочі п’ятої колони та її термінології.

Гадаю, що “Л.У.”, як каталізатор українських ідей на нашій, не своїй землі, мала би розпочати наполегливу глибоко патріотичну акцію залучення творчої інтелігенції до широкого обміну думками на тему правопису та мови, щоб змусити цей приспаний вулкан – українську інтелектуальну стихію - до праці й думання над проблемами непроминальних духовних цінностей, без яких годі й думати про незалежне існування.

Прокидаймось від колоніяльного сну! (Кінець статті).

Постійна адреса цієї сторінки в Інтернеті:
http://maidan.org.ua/static/mai/1233000609.html

Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/

Святослав Караванський