Блог професора Пономаріва: Мовне питання

Продовжимо нашу розмову про наголоси. Оскільки в українській мові слова приходили з різних говірок, вони входили у літературну мову зі своїми наголосами. Але кожна норма уніфікується, вдосконалюється.

Зайві наголоси виходять з ужитку. Наприклад слово „новий” у 20-х роках ще вживалося з двома наголосами. Тепер літературним вважається вживання тільки з наголосом на другому складі.

Наприклад, у Рильського є „Нове життя нового прагне слова”, „Знак терезів – доби нової знак”, у Сосюри найкращий приклад з вірша „Любіть Україну”: „Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічну живу і нову, і мову її солов’їну”. Тобто треба виховуватися на найкращих зразках, а не на зразках тих поетів, які не засвоїли наголос і пишуть слова для пісень.

У нас є слова-пароніми, близькозвучні слова, які ніколи не вживаються один замість одного, бо мають різне значення.

Наприклад, є „нездійснений” і „нездійсненний”, „недоторканий” і „недоторканний”. Ті слова, що наголошуються на корені („нездійснений”, „недоторканий”) – це дієприкметники.

„Нездійснений” – це той, який не здійснився, „недоторканий” – до якого ніхто не торкався, але може торкнутися. „Нездійсненний” і „недоторканний” – це прикметники, вони пишуться з двома „н”, і там вимовляється подовжений звук.

„Недоторканний” – той, до якого не можна торкатися, „нездійсненний” – той, що ніколи не здійсниться. Отже, „недоторканність державних кордонів”, „недоторканність особи”, „недоторканність житла”.

Ці слова в Конституції записані правильно, але чомусь політики часто вживають „недоторканий” замість „недоторканний”.