Автор: проф. Олександр Пономарів

Про звертання, хрещення і глобалізацію

Радіослухач Андрій пише, що я на своїй сторінці вживаю словосполучення „пан Пилип". „Це вже усталилося, - запитує радіослухач - що слово „пан" приставляється до імені? В Америці теж кажуть „містер Філіп" чи в Росії „господин Филипп? Я думаю, що ні в Америці, ні в Росії так не кажуть. Наскільки я завжди собі уявляв від дитинства, то теперішнє усталене тупувате західняцьке звертання (не турбуйтеся, я сам західняк) не відповідає логіці спілкування. Офіційне звертання „пан" пов'язується або з прізвищем або з професією, підкреслює офіційність і сухість".

Тут радіослухач має цілковиту рацію. Слова „пан", „пані" в офіційному мовленні слід уживати не з ім'ям, а з прізвищем, назвою посади або професією: „пане президенте", „пані вчителько", „пане редакторе" і т.д.

Радіослухач Євген Куспій запитує, чи можна відмінювати його прізвище. Якщо прізвище закінчується на приголосний і належить чоловікові, то його не тільки можна, а й потрібно відмінювати: „Іван Крутій", „Сергій Дерій", „Євген Куспій" - „Івана Крутія", „Сергія Дерія", „Євгена Куспія" і т.д. Коли таке прізвище має жінка, то воно невідмінюване: „Ганна Куспій", „Ганни Куспій", „Ганною Куспій" і т. д.

Ще один радіослухач запитує, як правильно „хрещення" чи „хрищення"? У різних виданнях богословської літератури можна зустріти і те, й те, але усталений варіант, уживаний у більшості видань і схвалений нормами української літературної мови, - „хрещення".

Дописувач Петро Щур пише: „Щодо слова „блог", то це слово іншомовне, а кожна мова перш, ніж запозичити якесь слово з чужої мови, повинна пошукати у своїх лексичних засобах. Може, щось є в нас, а може, якомусь слову надати нового значення. А може, спробувати нарешті вигадувати, витворювати щось нове?"

Ще один радіослухач пише: „Блог і сторінка - це дві різні речі і не можна замінити одне на інше. Слово „блог" уже набуло інтернаціонального вжитку. Може, і слова „Бі-Бі-Сі" чи „інтернет" перекладемо? Інтернаціоналізація мови - це глобальне явище, і не одна з країн, де є інтернет, не втратила своєї мови. А от бездумне запровадження і використання російської мови, і особливо російського кримінального суржика є чи не головною проблемою для України".

Відповідаю обом радіослухачам. Щодо інтернаціоналізації й глобалізації, то не варто їх переоцінювати. Можу вас запевнити, що, наприклад, у новогрецькій мові слова „блог" не існує. Греки навіть для таких понять, як „комп'ютер", „глобалізація", „інтернет" мають свої відповідники. Отже, мають рацію ті, хто вважає, що перш, ніж запозичати якесь слово з чужої мові, варто пошукати в своїй мові, створити нове слово або надати вже наявному слову нового значення.

Щодо суржику, я цілком згодний з вами. Суржик - це позанормативна суміш елементів з різних мов. У нас найпоширеніший суржик - суміш українських та російських слів. Це мовне сміття, від якого конче потрібно очищати мову.

Чи любите Ви каву, чи любите ви кофе?

Радіослухач Юрко пише: „Пане професоре, як ви ставитеся до нині модного порушення правопису - вживання займенника Ви з великої літери у звертаннях? Наприклад, „хочемо Вас поінформувати". Правопис однозначно стверджує, що з великої літери пишуться лише власні назви. Однак, займенник „ви" не є власною назвою. Чи вважаєте ви, що, звертаючись до вас на „ви" з малої літери, я є менш ввічливим, ніж якби звертався на Ви з великої літери?"

Отже, радіослухач уважає, що написання Ви з великої літери є порушенням правопису. Я ставлюся до такого написання позитивно, бо така практика спирається на традиції української, і не тільки, епістолярної спадщини. Ось уривок з листа Лесі Українки до українського композитора й літературознавця Філарета Колесси: „Високоповажаний добродію! Дуже-дуже дякую Вам за відповідь, та ще з такою доброю звісткою". Думаю, що правопис має нарешті взаконити таке написання.

Ще один радіослухач Микола пише: „В книзі Островського та Островської (А українською кажуть так) у розділі „Кава чи кофе" написано: „Перший з цих іменників у нашій мові означає напій. Тому „каву" можна варити, можна її пити, але не можна молоти чи насипати в мішки для продажу чи перевезення, бо це робиться лише з „кофе", тобто із зернами, що виросли на кущі".

Я не знаю, звідки в пана Островського та в пані Островської такі відомості. „Кава" - здавна вживане в українській мові слово, а „кофе" активізувалося в часи зближення мов у колишньому Радянському Союзі. Це запозичення з російської. Коли в мові існує два слова, які нічим не відрізняються одне від одного, то якомусь із них потрібно віддати перевагу, а друге - відіслати в пасивний запас. Яке слово краще? Звичайно, „кава". „Кава" й „кофе" мають спільне джерело походження, але „кава" стоїть ближче до оригіналу - через турецьке „kahvе", пов'язане з арабським „kahva", утвореним від назви місцевості Kaffa в Етіопіј в Африці, де вирощували цю рослину. По-друге, воно має чимале словотвірне гніздо: „кавник" - посудина на каву, „кавниця" або „кавничка" - млинок для кави, „кавовий" - кавовий лікер, кавове дерево, „кавувати" - пити каву. По-третє, слово „кава" має такі значення: тропічна рослина, з насіння якої виготовляють запашний напій; насіння цієї рослини; поживний напій. По-четверте, саме цьому слову віддавали й віддають перевагу класики українського письменства. Наприклад: „Кава запарувала в малих філіжанках у руках у гостей" - Михайло Коцюбинський. „Ранком варилася кава, співала дудка горніста" - Юрій Яновський. Отже, не „кофе", а „кава".

Автор: проф. Олександр Пономарів
Джерело: BBC Ukrainian