Автор: Степан Карачко
 
Із приходом пори Різдвяних свят ми поринаємо на три тижні у чарівний світ, створений уявою й фантазіями багатьох поколінь наших предків. Це світ, наповнений народніми повір’ями, билицями та леґендами про неймовірні чудеса та надприродних істот.

Буцімто, тоді розкриваються небеса, вода перемінюється у вино, а в домашніх тварин прокидається дар розмовляти людською мовою.

Водночас протягом цієї перехідної пори року до осель наверталися душі померлих й активізовувалася всіляка "нечиста" сила, а також пов'язані з нею чаклуни та відьми. 
 
Святий вечір 
 
Головним ритуалом Різдвяних свят в українців вважалася колективна родинна вечеря на різдвяний Свят-Вечір. Вона присвячувалася душам померлих родичів і предків, що, за народніми віруваннями, приходили на цю "тайну вечерю". Прихід цих особливих адресатів пожертви досягався через їхнє закликання на трапезу. В гуцулів перед початком трапези на Святий Вечір голова родини, ґазда, брав зі стола миску з усіма Свят-Вечірніми стравами й, передаючи її кому-небудь із домашніх, тут же, за столом, запрошував на вечерю "божих і грішних душ", з тим щоби "вони на тім світі так вечерили, йик ми тут".

Різдвяна вечеря на Буковині та в східніх районах области зазвичай складалася з 12 страв. Обов'язково варили кутю, яку тут називали пшеничкою; її підсолоджували медом і додавали горіхи та перетертий мак. У наддністрянських селах Сокирянщини до різдвяного столу також подавали голубці з кукурудзяними крупами та вареники з різноманітною начинкою: чи з вишнями, чи з черешнями, чи зі сливками, чи з картоплею, чи з капустою. На сусідній Кельменеччині страви були розмаїтішими: пиріжки з картоплею, знову ж вареники з капустою або картоплею, пампушки, з часником, гриби, риба, рибна юшка, бурячок, бобові (боби, горох або квасоля), узвар тощо. У народньому календарі Буковини, складеному і виданому ще у ХІХ ст. етнографом Григорієм Купчанком, перераховано страви, які готували до святкової вечері місцеві господині: пшениця, тобто кутя, галушки, боби, пироги, квасоля, печериці, сливи (чорнослив), риба, сушені овочі. Також буковинки пекли пироги, книші з маком, із капустою, із горохом та ін. Страви накладали на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляли сіно.
 
Це символічне жертвоприношення закріпилося в різдвяній обрядовості у вигляді ряду характерних звичаїв, як-от: тримати порожнім одне місце за святковим столом, накривати на стіл на одну особу більше, ніж є присутніх тощо. Поширеним є звичай зоставляти після Різдвяної вечері весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч — із вірою, що вночі прийдуть на трапезу душі померлих предків.

Примітно, що старожитньої традиції намагаються дотримуватися і в приміських селах під Чернівцями, жителі яких значною мірою перейняли урбанізований спосіб життя. Під скатертину, скраю столу, кладеться жмут сіна. Основною стравою, як і скрізь, є варена пшениця, приправлена цукром або медом, а також меленими горіхами і маком. Обов'язковими є гриби та узвар із сухофруктів. До традиційних страв також належать колочена фасоля, варений біб, вареники з капустою та з картоплею, смажена риба, оселедець. Не обходиться Різдвяна вечеря, як і жодне народнє свято, без голубців (або, як тут кажуть, голобців) - звісно, пісних. Ще на стіл накладають салату із бурячка з грибами, а хороші господині можуть почастувати свою родину пампушками з вишневою начинкою.

Окрім дорослих, до різдвяної магії трішки долучалися і дітлахи. Велике задоволення як найстаршому поколінню, так і наймолодшому приносила обрядова гра з імітуванням квочки, що подекуди у наших селах збереглася до сьогодні. Діти залазили під стіл, де вже було настелено сіна, і "квокали": "Квок, квок, сорок дев'ять курок, п'ятдесятий кугут". Казали, що як так робити, то будуть ранні курчата. За це їм давали горіхи, цукерки, печиво. А ще дітлахи залазили під стіл і запитували звідти: "А що хочете?" А дорослі відповідали приказкою про сорок курок і кугута й кидали винагороду — горіхи та солодощі. На Кельменеччині діти "квокали" під столом, щоби у новому році в господарстві були квочки. А після завершення трапези у буковинців і зараз, як і сто літ тому, прийнято ходити з вечерею до родичів і сусідів. І поки житиме ця гарна традиція в нашім народі, доти і стоятиме наша буковинська земля.
 
На Різдво прийнято було колядувати – обходити оселі, виконуючи величально-вітальні пісні (колядки) і речитативні формули (віншівки). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів — магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали здійснитися. 
 
Колядування 
 
Колядування звичай, що дійшов до нас ще з поганських часів, однак з часом він частково християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – мирної хліборобської праці, громадського і сімейного побуту та ін.
 
У різних місцевостях України обряд колядування мав свої відмінності. На східній Україні переважали обходи з різдвяною зіркою, на західній – з ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народньої драми, розігрували театралізовані сценки з масками. Одна з таких сценок називається «Коза» – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Парубок перевдягався в козу (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний колообіг часу, прихід нового року.

Колядки виконували колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки були дещо спрощеними – в основному це прохання винагороди.

Гуртувалися колядники за територіяльним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти та подарунки. До складу ватаги незрідка входили музики й танцюристи.

Ось одна з Буковинських колядок: 
 
Гой, Цильчику-Васильчику,
Посієм тебе в городчіку, - 2 р.
Та й будем тя (тебе) шанувати,
Сім раз на день поливати, - 2 р.
В недільку рано вершки рвати,
Нашу й Маланку й обтикати. - 2 р.
Наша й Маланка незродна й була,
Йшла дорогою та й повернула. - 2 р.
Наша Маланка на штири дошки -
Пустіть Маланку до хати трошки. - 2 р.
Маланочка й Петрівочка
Не виспалася, бо й Маланочка. - 2 р.
Шовки й пряла, кідрі ткала,
Та й до мамочки висилала. - 2 р.
Ой мамочко-голубочко,
Прийми шовки, прийми кідрі, - 2 р.
Прийми дочку - Маланочку.
Не мої шовки, не мої кідрі,
Не моя дочка-Маланочка. - 2 р. 
 
Вертеп 
 
Перша згадка про вертеп в Україні датується 1533 роком, коли він став одним із засобів внутріцерковної боротьби. Його розповсюджували в Україні викладачі братських православних шкіл, семінаристи, бурсаки.
 
Спершу популяризація вертепу підтримувалась, але з посиленням антидержавних, антиклерикальних настроїв, вертепне мистецтво почали забороняти. Вертеп зазнав гоніння, із пласта офіційної культури він повільно перейшов у пласт культури неофіційної, народньої, пройшовши стадію професійної літературної обробки.

Поряд здавна існував вертеп не просто як веселе видовище або ілюстрація до біблійного сюжету, але як енциклопедія народнього життя. Мабуть, в цьому загадка його буття.

В ХІХ ст. на зміну лялькарям-семінаристам і бурсакам прийшли селяни, міщани, солдати, торговий люд. Вертепні спектаклі показували не стільки в садибах, заможних селянських хатах, скільки в балаганах, на торгових площах.

А на початку ХХ ст. різноманітних вертепних хатинок в Україні було багато. Вони кочували в межах повітів або ж губерній. Таким чином вертеп можна назвати прообразом театрів ляльок.
 
Вода як магічний засіб слугувала основним дублером вогню і в обрядах символічного знешкодження відьом та інших персонажів демонології. Це відбувалося через потоплення у водоймі (здебільшого протічній) ритуальних об'єктів або звичайних ужиткових предметів, які символізували чи асоціювалися з чаклунством та нечистою силою. Паралельне використання або і взаємозаміна води та вогню у захисній календарній магії безпосередньо перегукується з історичною практикою проведення громадою самочинних дізнань стосовно осіб, запідозрених у відьомстві та чаклунстві, яких випробовували як вогнем і димом, так і водою. 
 
Водохреща — Маланка 
 
Третім великим празником Різдвяного циклу, чи Коляд, є Водохреща, чи Йордану (Богоявлення. Хрещення Ісуса Христа). Одним із найголовніших засобів народньої магії, що готувалися на це свято, була йорданська помічна вода.

Приготування води з магічними властивостями присвячувалося і до деяких попередніх свят осінньо-зимового періоду, як-от Введення, Андрія тощо. Чільне місце у приготуванні такої води займало її освячення. Передусім потрібно відзначити побутування у магічній практиці українців Карпат і Прикарпаття архаїчного способу освячення води — за допомогою вогню, через відгашування. Завдяки етнографам кінця ХІХ — початку ХХ ст. маємо унікальний опис такого дійства у виконанні особи, яка реґулярно практикувала заняття магією — знахаря-баїльника: тричі набрана вода з примовлянням згашувалася через полум'я у підкладену миску. Після цього над водою виголошувалися молитви та баїли, тобто примовляння.
 
Таку спрямованість мало ряд календарних звичаїв, які полягали у вкиненні у воду, затопленні ритуального об'єкта, який символізував чи асоціювався з відьмами та іншою нечистою силою. Яскравим зразком такого дійства є звичай купання-потоплення перебраних — учасників переберії після завершення ритуального обходу, що є обрядовою паралеллю згадуваного звичаю спалення масок. У містечку Вашківцях, на Буковинському Підгір'ї, такий обряд-ритуал традиційно проходить щороку на Василя, під вечір, і є своєрідною кульмінацією дводенного свята. Купіль перебраних відбувається у потічку, що зветься Глибічок, у Долішньому куті. Місцеві жителі вірять, що завдяки цьому ритуалові учасники переберії - "діди", "баби", інші маски й серед них обов'язково Маланка — очищаються від усілякої нечистої сили, яка могла до них випадково пристати під час нічних обходів оселями. Перебрані на чолі з Маланкою заходять на середину плеса, де, власне, й відбувається основне дійство: вони обливають одне одного водою, тягнуть у воду тих, хто ще вагається, і бризкають на глядачів, які численним натовпом збираються на березі.
 
Наша Маланка у Дністрі була,
У Дністрі була, дністровую воду пила,
На камені ноги мила,
Білий фартух замочила...

Автор: Степан Карачко, архівіст-краєзнавець
м. Чернівіці
Джерело: Гомін України
Фото ВікіСховище