ТЕЛЕКОЛОНІЯ

Автор: Володимир Павлів

________________________________________________

Це не «окупація», це типова колонізація. Мешканець культурно-інформаційної колонії відчуває задоволення від причетності до імперії, і пишається тим фактом, що може життя імперії вважати «своїм».
 
Глобалізація і наступ високих технологій на приватні домівки спричинили до того, що люди все менше читають книжок, все рідше ходять до театру та й у кінотеатри. Звільнені цими процесами час і простір займають телевізор і комп'ютер.

А для переважної більшості так званих пересічних громадян тільки телевізор є тим чарівним засобом, котрий «вириває» їх зі щоденної рутини «робота-магазин-кухня-поліклініка-ЖЕК» і переносить у світ «переживань-роздумів-марень». Їхні співчуття і заздрість, схвалення і засудження, любов і ненависть належать героям телесеріалів. Зокрема тих, які транслюють улюблені їхні канали у зручний для них час - після «служби» і до «отбоя» - цинічно званий телевізійниками прайм-таймом.

Щоб пересвідчитись у цьому, автору цих рядків довелося в одну п'ятницю викреслити зі свого життя три години і провести їх перед телевізором від 19.00 до 22.00. На моєму телевізорі, як і в більшості моїх сусідів, та й, мабуть, інших столичних мешканців «нє столь отдальонного» від центру району Лук'янівки - кабель із найдешевшим соціальним пакетом, тобто з приблизно трьома десятками телеканалів, чотири з котрих російські. Тож «скакати» між каналами доводилось не надто часто. На старті свого експерименту я ознайомився з життям військовослужбовців російської армії у серіалі «Дємбєльскій альбом» («Новий») та вихопив кілька фрагментів з якоїсь психо-побутової драми про нелегке життя російських олігархів, новітніх дворян та їхніх домочадців («Інтер»). Потім на «1+1» я зафіксував кілька епізодів із чергової серії про сімейні та професійні справи однієї російської спортивної династії. Наступним був ICTV, де йшло російське шоу «Ти нє повєріш», з якого я встиг дізнатися про те, що Кіркорова не пустили в якийсь нічний клуб у Москві, що в солістки групи «Тату» лише слова-зв'язки не є матюками, що Пугачова працювала в школі і як Діма Бєлан розважався за лаштунками Євробачення. Потім я ще раз відвідав «Новий», де йшов серіал про «важких» московських школярок, і на «Інтер», де показували будні одного з борделів на околицях російської столиці.

У цей же час на ТРК «Україна» йшла 160-та серія телефільму «Женщіна без прошлого» про якусь російську молодицю, що втекла від чоловіка, а добродушний російський детектив знайшов її та мужу не сказав. Після цього на «Інтері» розпочалася чергова російська сімейна психодрама «І всьо-такі я люблю», і я хутенько повернувся на ТРК «Україна», де мав би закінчуватися «детектив». Він дійсно закінчувався, але наступним за анонсували черговий російський серіал «Єґєрь» - і тут я здався.

Все й так було зрозуміло - як колись український простолюд оплакував долі латиноамериканських Маріанн та Ізаур, так тепер він журиться над житейськими перипетіями російських Дашеньок і Машеньок. З тією різницею, що американські теледрами були від нас відділені океаном та ментальною прірвою, а російські - лазять за нами на кожному кроці, як приблудні собаки.

Адже окрім «дашеньок і машеньок», масовий український телеглядач нашпиговується серіальними версіями з життя російських олігархів та бандюків, міліціонерів і військових, спецназівців, школярок, проституток тощо. Тобто, фактично те віртуальне емоційно-психологічне життя, яке проживає перед «ґалубим екраном» український громадянин, проходить на віртуальній території сусідньої держави. Серед її понять і законів, правил і звичаїв. Виходить, що ми за допомогою телебачення дізнаємося багато про життя різних верств населення у сусідній Росії і практично нічого не знаємо про свою країну і її мешканців. З телевізора ми не можемо дізнатися, якщо не враховувати епізодичні повідомлення в новинах, чим, наприклад, переймаються галичани, коли вони не переймаються проблемами Чорноморського флоту Росії в Криму, російською мовою на Донбасі чи «зрадою» чергового політика? Ми теж не знаємо, чим живуть донецькі шахтарі в той час, коли вони не в аварійній шахті і не на мітингу, присвяченому загрозі «оранжевої чуми»? А чим дихають гуцули і бойки, коли у них немає повені? Зрештою - на яких засадах формується нині «наше майбутнє»: школярі, студенти, незадіяна молодь?

Внаслідок цього експерименту я прийшов до сумного висновку: скачучи з каналу на канал у час перед вечірніми новинами і після них, легко переконатися, що Україна є культурно-інформаційною колонією Росії. Адже справа не обмежується тільки російськими телесеріалами й шоу. «Герої» цих програм, як знані українському глядачеві «обличчя», перемандровують до українських ток-шоу, на сторінки українських кольорових журналів та чорно-білих тиражних газет. Їх теж запрошують вести масові публічні концерти чи закриті клубні вечірки.

Чого ж тоді дивуватися, що світ російського шоу-бізнесу є в Україні популярнішим, ніж вітчизняна попса. Що президент РФ має серед українців вищий рейтинг, ніж будь-який український політик. Тут доречно згадати, що між серіалами телеглядач отримує із новин досить розлогу картину про російське зовнішньо- та внутрішньополітичне життя. Телеколонізація Росією українського простору дає також свої політичні наслідки. Цікаве дослідження 16 вересня в УНІАНі презентували компанія pro.mova та «Телекритика» на тему висвітлення українськими ЗМІ російсько-грузинського збройного конфлікту у Південній Осетії. Ось фрагменти:

«Відсоток російських джерел за перший день становив від 41 до 73%, у другий день - від 44 до 86 %, третій день - від 57 до 75 %, четвертий день - від 30 до 66%, п'ятий - від 43 до 55%. Лише починаючи з 11 серпня, відчутним, однак все ж недостатнім - у середньому 17% - стало використання західних джерел інформації».

Це про Інтернет-ресурси: «Подробности» (традиційно проросійські власники), «Корреспондент» (власник американець) та УНІАН (власність українських олігархів). Наприклад, 2-й день війни:  «Подробности» - 86% російських джерел, «Корреспондент» - 66, УНІАН - 44.

А ще фрагмент про українське телебачення:

«Телеканали обрали тактику непроблематизації та незагострення. Сюжетам відверто не вистачало контексту, передісторії, експертних оцінок та коментарів. Інформація, яку надавала російська сторона, просто перетрансльовувалась - без коментарів та аналізу. Аргументи російської сторони про «захист громадян Російської Федерації, що живуть у Південній Осетії», про «завершення операції з примусу грузинського агресора до миру» були активно представлені в українському ефірі - некритично й безсумнівно. Активна ретрансляція цих аргументів закріпила серед аудиторії публічну позицію Росії та відвернула увагу від її військової операції. В інформаційному середовищі особливо перших днів домінувало представлення Грузії в ролі агресора».

 Думаючи над заголовком статті, я спочатку схилявся до словосполучення телеокупація. Але подумав, що «окупація» - це щось, що гнітить «окупованих», проти чого вони обурюються і протестують. Однак маю підозру, що пересічний українець отримує насолоду від такої присутності і різноманітності російського телепродукту в своєму телевізорі. Яка ж це «окупація»? Ні, це типова колонізація. Мешканець культурно-інформаційної колонії відчуває задоволення від причетності до великої впливової імперії, і пишається тим фактом, що може життя імперії вважати «своїм».

Фото зі сайту sexum.ru

Володимир Павлів  для ZAXID.NET

Джерело: zaxid.net