Автор: Наталка Кудрик, Рим

Батьки говорять українською мовою, а для дітей ріднішою стає італійська. Така ситуація виникає у багатьох родинах українських мігрантів на Апеннінах. Деякі батьки свідомо уникають спілкування рідною мовою, щоб діти швидше інтегрувалися в іноземному середовищі. Ті ж, які намагаються передати дитині мову матері, кажуть, що це важка і не завжди успішна справа.

15-річна Мар’яна половину свого життя прожила в Італії. Каже, що завдяки батькам, котрі щонеділі возять її до школи на околицю Рима, їй вдається не забувати рідної мови. Дівчина повільно говорить українською, силкуючись підбирає потрібну лексику.

 «Я не вчила української в школі, – пояснює Мар’яна, – мені тепер не вистачає слів, щоб висловитися добре. Мені значно легше спілкуватися італійською. Я і вдома часом говорю італійською, щоб тата навчити, бо він мене просить виправляти деякі слова».

Важко, але можливо

За спостереженнями українських вчителів, навіть після дворічного перебування закордоном, діти напрочуд легко адаптовуються до іншої мови, котра стає провідною у спілкуванні. Відповідальність за вивчення і збереження рідної мови покладають передусім на батьків. Але за щоденними клопотами на чужині багато з них не беруть цього до уваги, а часто навпаки, самі спілкуються з дітьми італійською. Ситуація ускладнюється, коли йдеться про змішану родину, де сфера спілкування рідною мовою ще більш обмежена.

Батьки, котрі попри все намагаються передати дитині рідну мову, як мама Мар’яни, наголошують, що для цього потрібні велике бажання і великі зусилля. «При всьому нашому бажанні, щоб діти не забували української мови, удосконалювали її, – це дуже важко. Сподіваюся, що моя дочка з віком сама усвідомить необхідність знання мови. Є інтернет, є книжки, які треба читати. Мені здається, що саме читаючи вона розширить свій словниковий запас», – зазначила Галина Фурдін.

Спілкування, ще раз спілкування

Хлопці-підлітки, яких я зустріла біля недільної школи, розмовляли українською, засміченою галицькими діалектизмами, італіанізмами і природного для цього віку молодіжним жаргоном. Вони розповіли, що підтримують знання української переважно у спілкуванні із земляками-ровесниками. Українськими книжками, журналами чи телеканалами молодь не цікавиться. «Ми зараз у таких роках, ща нас більше тягне на музику, на друзів... Як будемо старші, тоді читатимемо. Нині читання нам видається нудотою. Краще піти на вулицю, побути з друзями», – сказав один із підлітків.

Вчителі та культурні посередники, які займаються з дітьми, наголошують, що окрім читання для кращого опанування рідною мовою в іноземному середовищі необхідно якомога більше спілкуватися нею вдома. А для дітей молодшого шкільного віку бажано ще й відвідувати українську школу. Такі освітні осередки діють у деяких містах Італії при церквах.

Українське болюче питання

Їх важко назвати повноцінними навчальними закладами через брак коштів, дидактичних матеріалів, вчителів і власне учнів. Вчителька молодших класів Любов Семенишин зауважує: «Буквар» ми маємо, але ця книжка розрахована на українських дітей в Україні. Ми б хотіли мати «Буквар», створений для дітей, котрі живуть за кордоном, в Італії, Греції. Окрім мови, яка вивчається в тій країні, де вони живуть, ці малюки хотіли б вивчати і мову своїх батьків».

Як батьки, так і вчителі кажуть, що порівняно з іншими національними громадами в Італії, саме серед українців збереження і передача рідної мови дітям виявляється більш проблематичним і болючим питанням. Активістка римського товариства «Родинна світлиця» Галина Фурдін зазначає: «Всі нації повторюють фразу: хто не знає своєї історії, не буде мати майбутнього. Ми  теж пам’ятаємо цю золоту фразу, однак у нас чомусь не виникає бажання знати свою історію, мову. Чомусь цим нехтують».

Автор: Наталка Кудрик
Джерело: Радіо Свобода http://www.radiosvoboda.org/
На фото: Відкритий урок у римській недільній школі