ІКОНИ В КРОВІ

Автор: Тарас Миколайович Качала

Світлій пам’яті про
мого тата присвячую.

Не шукай чужих героїв.
   Ап. Павло

      То був похмурий листопадовий день, пора непрохідних калабань та перших приморозків. Звично вдягнувши потертого до дірок вонкового бушлата, Микола Ілліч поспішав до худоби. «Роки вже не ті, – не раз бідкався самому собі тато. – Лише половиною ока бачу, ото й не можу ще затемна пораятись біля худібки. Та й чую лише коли крикнуть ближче до лівого вуха. Е-хе-хе… Сімдесят шість у жовтні справляв, сила в руках ще є, але очі… мої очі…»
       Батько справді не виглядав старим. Міцною статурою, свіжими думками, невичерпною енергією він неабияк вирізнявся з-поміж мешканців затишного Виноградова. Його любили, шанували, цінували. Понад сорок років лікував тут усіх. Ніколи не корився брехні, не терпів фальші.  Коли ж настала пора вільної України, тато був у перших рядах патріотів: пліч-о-пліч із Вячеславом Чорноволом, єпископом Маргітичем, академіком Пирогом, незрадливим побратимом Майданієм.
       Меморіал «Красне поле» – лебединій пісні Карпатської України, пам’ятні знаки закатованим угорськими фашистами січовим стрільцям, вознесіння над міською радою синьо-жовтого знамена, відстоювання рідної Церкви, очищення міста від компартійної символіки, збереження погруддя Тараса Шевченка – на той час єдиного пам’ятника Пророкові на Закарпатті, нарешті – Помаранчевий Майдан…  Далеко неповний перелік батькових перемог. Ми всі дослухáлись до його мудрого слова, слідували його виваженим порадам, тому й долали ті смертельні небезпеки, що чатували на молоду українську Державу та заново відроджену Церкву.
       Батько ніколи не зважав, що йому кидали услід: «Дурний Микола!», коли ризикував собою у скрутні для Держави часи, бо мав надійну підпору: кохану дружину Анну. Серця їх стулились далекого 59-го року, по закінченню медичного факультету новоствореного Ужгородського державного університету. Перші «свої» лікарі у Виноградові. Молоді. Енергійні. Вони внесли у повоєнне життя міста Дух людяності, сонцелюбства, надії на краще прийдешнє. Не злічити скільки невиліковних хворих тато підняв на ноги. Чимало молодих медиків різних країн (Ізраїлю, Америки, Угорщини, Росії, України) завдячують Іллічу за науку лікувати. Тато був відкритий для всіх. Знав: здоров’я – дар Божий, який треба допомагати берегти всім, часто навіть нелюдам.
       Та судилось таткові пройти ще одне жахливе випробування: зустріч із садистами-душогубами, яким закортіло поглумитись над нашою хатою, над нашими державними святинями, над Божими іконами. 
      Глибока осінь… Тато самий вдома… Поспішає поїти худобу… Негідники довго виглядають зі схованки, вичікують зручної хвилини для нападу… Що було далі – один Бог відає, бо міліція вже 5-й рік лише розводить руками: злочин досі не розстежено, злочинці досі на волі, вони досі, безкарні, скоюють нові лиходійства: крадуть антикваріат, ікони, картини, глумляться над пристарілими господарями, навіть піднімають руку на інвалідів. 
      Зате слідчі достеменно встановили: тато мертвим не прикидався, і не дав зґвалтувати наше обійстя, не допустив наруги над рідним прапором, який реліквією беріг ще з пам’ятного 91-го; до останнього свідомого подиху боровся за святі ікони – дарунок архімандрита Віссаріона, настоятеля Єлєцького собору, вдячного батькового пацієнта далеких 70-х років…
       Більше немає з нами татка. У такий непростий час, коли Україні вкотре вибирати, яким шляхом піти, нам знову бракує татової доброзичливої підказки, як вдіяти правильно, по-Божому… «Як Микола б робив, коби жив, так і чиніть!» – мудра порада всім нам від вірної дружини Анни, матері двох синів-соколів.

                                                                          ***

      «Хай Вічність буде Тобі святом, не мав спокою Ти ні дня…» викарбовано на могилі виноградівського лікаря: Миколи Ілліча Качали. Людини, яка за сутність свого життя мала невтомне служіння Богу та Україні. Він виборов для нас Україну та Церкву, а в останні хвилини притомності – захистив ікони Божі від наруги. Кров на іконах, відбитки його пальців – мовчазні свідчення тієї моторошної осінньої трагедії, що скоїлась на його обійсті…
      З історії Церкви знаємо багато святців та великомучеників за рідну віру Христову, вчимось у них подвижництву та відвазі. Здебільшого вони родом із інших країв або задавнених часів. Проте, сучасність не менш героїчна за славне минуле нашого народу! Подвиг віри Христової та самовіддані вчинки на славу Держави української лікаря з Виноградова Миколи Ілліча Качали – вірне тому підтвердження.
      Тато тепер близько біля Бога. Пам’ятаймо, що він з-гори вболіває за всіх нас, і шепне Бозі у вушко, про що ми у Нього проситимем, аби тільки воно корисним було для нашого спасіння. Амінь.

 Автор: Тарас Миколайович Качала, 
 Закарпатська обл., Україна

Фото: бл. п. Микола Качала