Російський українець Олександр Двоєконко — про впливову політичну силу, якою є діаспоряни у світі, відкриття «Пласту» в Росії та чи відбудеться в сусідній державі форум молодих українців

Алла ФЕДОРИНА

Він народився в Росії, але відкрив у собі Україну. Звичайний хлопець, якому схотілося більше знати про Батьківщину мами, а згодом — аби про неї знали й інші. Сьогодні Олександр Двоєконко — голова Саратовського українського молодіжного клубу, член правління регіональної громадської організації «Український культурно–просвітницький центр «Родина». До речі, знає й читає «Україну молоду». В Україні Сашко буває часто. Цього разу «загалом приїхав на тиждень, та не встиг і дихнути: скільки хотілося побачити й зробити». Не дивно, бо ж у хлопця, як і в цілого гурту його однодумців, є мета — зібрати молодіжний форум українців Росії.

Україна — не Росія

— Олександре, ви в родині виховувалися як українець чи прийшли до цього пізніше?

— Моя мама з України, з Волині, з села Овадне Володимир–Волинського району. А батько — росіянин, із Брянської області. Тому повноцінного національного виховання в родині не було.

Звичайно, майже щороку їздив до баби з дідом, те закладало свій ґрунт. Дід читав казки, бабуся відзначала українські свята. Але мовою тоді володів слабенько. Вчити її почав у 2008 році, а загалом поштовх цікавості до України дав 2004 рік. Тоді був школярем і мені схотілося знати Україну. Бо бачив я, власне, лише Овадне. А тут двоюрідний брат опинився в Луцьку, я погостював у нього й зрозумів, що країни кардинально відрізняються. На той час Саратов відставав із чистоти. Це гарне історичне місто, але дуже недоглянуте. От навіть у вас у Сумах видно європейськість: ошатно, підреставровано... У Луцьку, Володимирі–Волинському мене вразив культурний рівень. У райцентрі культурних подій було чи не більше, ніж у Саратові, а це ж одне з найкультурніших міст Росії. Тоді я загорівся вступати до Луцька в університет, та це виявилося непросто. Корупція, звичайно, скрізь є, але... Пізніше ще пробував до аспірантури до Києва, та коли дізнався ціну за навчання — а я ж проходжу як іноземець! — зрозумів, що не потягну.

Та в будь–якому разі відбулися знайомства, пішло спілкування. І якщо при попередньому переписі населення я вказував себе як росіянин, то в останньому справедливість восторжествувала — визначився як українець.

— Наскільки українці в Росії усвідомлюють себе українцями?

— Зрозумійте правильно: якщо людина живе в Росії, їй легше бути росіянином. Як і будь–кому в будь–якій країні. Що ж до усвідомлення, то це залежить від багатьох факторів: не було виховання, не було підтримки, — навпаки. Є низькою національна свідомість, бо це історичні наслідки придушення українства. Хоча у двадцяті роки чи не вся Саратовська область була україномовною. Знайшли документ, лист, направлений із Саратова до Москви. Призначили керівника в область, і він звертається до столиці: «Пришлите срочно хохла, здесь не говорят по–русски». Це ж недавно було! І нині у селі Самійлівка пам’ятник Шевченку стоїть... Наш історик Ігор Шульга проводив дослідження, приїхав до села, там хати ледь не мазанки. Дід воду бере, Ігор привітався до нього, він «здравствуйте». Ігор продовжує українською й дід перейшов на українську!

Починали з малого

— Усвідомлювати себе і займати активну громадську позицію — речі різні. Як ви прийшли до української організації?

— Спочатку з інтересу потрапив до національно–культурного центру «Світанок». Він існує на базі заводу, який під час війни евакуювали зі Львова. Мені доручили очолити молодіжну групу, я як на крилах літав. Але нічого не вдалося зробити. Там якось усе більше крутилося навколо «національного села», шинку. Інша українська організація, що у нас є, за суттю не українська. Тож середовища бракувало. На щастя, познайомився з істориком Ігорем Шульгою. Ми вирішили створити своє об’єднання «Родина». І люди до нас пішли. Ігор Редчук із Тернополя 30 років баян у руках не тримав, але згадав, заснував єдиний у Саратові український гурт «Криниця». Рух почався! Коли організували вертеп, — більше 50 людей зійшлися, — було б ще більше, але не вмістилися.

Я почав iз малого — створив український клуб при нашій організації. Молодь навколо футбольної команди згуртувалася. Хай — лише б спілкування. Врешті формат помінявся. І за цей час, окрім зустрічей, походів, святкувань, ми організували курси української мови. Приходить досить багато людей, особливо росіян. Провели разом із Міжнародним інститутом культури, освіти та зв’язків із діаспорою літню школу україністики «Крок до України». Підтримуємо зв’язки з українцями з Польщі, зокрема з Підляшшя. Просто виїж­джали в Україну, до Києва, до Володимир–Волинського на фестиваль української музики. Ці поїздки для більшості стали першим знайомством з Україною. А якщо враховувати стереотипи, навіяні російською пресою за останні шість–сім років, то вони взагалі були дуже вражені, особливо росіяни. Ну і мову підучили... Провели фестиваль слов’янської культури... За рік існування це немало.

Українці в Росії віддані самі собі

— Ви згадали про висвітлення українських подій у ЗМІ. За президентства Віктора Ющенка зокрема російське телебачення вело явну інформаційну війну проти України. Як зараз?

— Зараз уже нічого не показують. Хоча сказати, що ситуація в Україні стала кращою, навряд чи можна. Ніхто з моїх друзів тут не вважає, що стало жити краще. У баби й діда пенсія піднялася на 6 гривень 35 копійок, а газ у скільки подорожчав? А ціни на все інше?

— Як почувається українська діаспора в Росії? Наскільки вона об’єднана?

— Я, і не тільки я, вважаю, що за минулий рік українська діаспора в Росії сильно здала свої позиції. Вона й до того трималася винятково на ентузіазмі деяких діячів, а тепер, коли почали заважати діяльності провідних українських об’єднань, стало ще гірше. Багато моїх знайомих під таким психологічним тиском відмовилися працювати. Взаємозв’язок між об’єднаннями є, але слабкий. Це зумовлено скоріше обмеженістю ресурсів будь–якого українського об’єднання в Росії. Коли треба зібрати всіх членів від Москви до Хабаровська, не кожен зможе приїхати.

«Загалом великих українських проектів наразі немає. Або я про них не знаю»

— Часто Україні дорікають щодо недотримання прав росіян та якісь утиски щодо них. А які умови створені для українців у Росії?

— Умов немає. Жодної школи. Вам можуть сказати, що є в Башкирії, то не вірте — там у чотирьох школах вивчають українську, але факультативно. Де–не–де самі об’єднання створюють курси української мови, але це не є навчальний процес. Є два факультети в інститутах у Москві та в Уфі. Бібліотека одна — в Москві. Ми в Саратові робили в міській бібліотеці український відділ, спочатку нас радо прийняли, а вже через місяць наші книжки були в підвалі, а працівники від нас ховалися, як від чортів. Сказали, їх просто «попросили» прибрати українські книжки. А хто просив?..

— Про ставлення до українських організацій всі вже наслухані, але, як кажуть, «вустами очевидця»?

— Раніше в мене була проста логіка — аби не заважали працювати. Але тепер складається враження, що заважають. Я не розумію: чого добиваються? Можливо, хочуть позабирати тих, хто зараз стоїть біля керма і поставити «своїх», які могли б і далі просувати ідею «братньої любові й єдності» між сучасною Росією та Україною? Тоді зрозумілим стає, чого офіційна Україна фактично ніяк не впливає на ситуацію навколо бібліотеки, федеральних українських об’єднань.

У Росії підтримуються внутрішні діаспори, що є в межах федерації. Українська діаспора в принципі незручна, бо підтримує національні інтереси України. Але ж не всі ті інтереси не вписуються у російську політику! І однозначно зрозуміло, що без підтримки російської влади українська діаспора нормально діяти не зможе. То що поганого в тім, що українці самоідентифікуються? Хіба не таку позицію щодо росіян захищає сама Росія на території України?

— Чи відчуваєте ви підтримку України — своїм проектам, існуванню українського клубу в Саратові?

— Підтримки поки що немає. Була програма підтримки закордонного українства, але вона минулого року закінчилася, ми не встигли нею скористатися. Та і як сказати «не встигли». Гадаю, тут ще йдеться про брак контролю з боку держави, куди що пішло. А новий український уряд ніби забув про діаспору. І справа навіть не у грошах, тут політичне діло. Діаспора України — це не гопак та пісні, це впливова політична сила. Зокрема, на Заході так і є. Чого варта лише моя поїздка на раду директорів Світового конгресу українців. Я вийшов звідти просто новою людиною і побачив, що ще не все втрачено, є потенціал. Але українську діаспору треба починати будувати в самій Україні.

Запрошуємо на форум!

— Які ваші плани? Що вважаєте за потрібне робити в цій ситуації?

— Головне завдання української молоді у Росії сьогодні — організація першого всеросійського молодіжного форуму. Уже маємо підтримку багатьох впливових установ, зокрема культурного центру України в Москві, ОУР, посольства України в Росії. Ідея форуму — зібрати представників української молоді з усіх регіонів Росії, організувати координаційну раду, допомагати з відкриттям організацій, бути посередниками між урядами обох держав і українською молоддю. Запрошуватимемо до участі не тільки молодь із Росії, а й представників українських молодіжних організацій світу, у тому числі й з України. Адже співпраця народжується у живому спілкуванні.

Уже підібралася дієва молода команда, об’єднана такою метою. Коли я приїжджаю в Москву і бачу цих людей, дуже приємно відчувати себе їх частиною, людиною, яка причетна до такої роботи. Сподіваюся, після форуму нас стане більше, виникне реальне підґрунтя для створення молодіжного руху в усій країні.

Друге, це відкриття «Пласту» в Росії. Я мав переговори в Україні, зараз ми готуємо проект першого спільного рейду «Чумацьким шляхом до Ельтону», що пройде в нас на Саратовщині. Це мандрівка до соляного озера Ельтон, куди їздили чумаки.

ДОСЬЄ «УМ»

Олександру Двоєконку — 23 роки

Народився — за паспортом — у місті Енгельс Саратовської області, а фактично — у Нововолинську Волинської області.

Закінчив Саратовський державний технічний університет, фахівець із реклами.

Планує відкрити власне підприємство. Каже, що мріє «працювати заради України (трохи пафосно, але так і є) і що за це можна буде хоч колись отримувати гроші».

Мама — вчителька, батько — військовий.

"Україна молода" ч.52, 31.03.2011 р. http://www.umoloda.kiev.ua/number/1858/194/66027/