Ігор Федик

Третього лютого 2011 р. польський парламент прийняв постанову про відзначення як героїв всіх, хто воював у підпіллі за незалежну Польщу, в тому числі і тих, що винищували українців, євреїв чи білорусів. Всі тепер герої. Натомість у демократичній Польщі різко зросла кількість виступів як проти ОУН та УПА, так проти інших сучасних українських патріотичних середовищ. Отже, польське різнобарвне підпілля – всі герої, в тому числі і профашистські Народові сили збройні. Щоб підкреслити суть цих «патріотів» наведемо цитату із статті Климентія Федевича (Москва) під назвою «Прокляті солдати Польщі і України» (Див.газета «За вільну Україну» № 9 за 10 березня 2011 р.). Цитуємо: «Найбільш відомий союз партизан НСЗ працював з керівництвом СС і гестапо в Радомі. Після закінчення ІІ світової війти НСЗ продовжував боротьбу проти «радянської окупації», зокрема шляхом фізичного знищення їхніх польських колаборантів, комуністів, євреїв, під прикриттям гасла боротьби з «жидокомуністами» і українців незалежно від їх політичних уподобань. 6 червня 1945 р. загін НСЗ кількістю 300 осіб під командуванням майора Мечислава Пазерського (тепер героя!), виконуючи наказ командира «Спеціальної акції» 16 округу НСЗ Зигмунда Воляніна по-звірячому стратив 194 українців в українському селі Верховина в Красниставському повіті Польщі. Серед 194 вбитих українців було 45 дорослих чоловік, решта 149 страчених були жінки і діти різного віку».

Хотілося б спитати польських «об’єктивних» дослідників чи це, панове, не була етнічна чистка? А таких прикладів сотні!

Але незважаючи на це, тобто на вчинені  злочини, їх «героїзм» визнаний у нинішній Польщі на вищому рівні. Натомість солдати УПА вважаються лише «бандитами», без будь-яких застережень.

Прийняття цієї постанови фактично загострює взаємини між обома державами, бо однобоке вирішення цієї складної проблеми, а тим більше суб’єктивне – веде лише до конфронтації, а не до зближення.

Особливо зраділи цій постанові різні групи ненависті – кресов’яки, мілусніки та їх прихильники, тобто ті, що здійснювали безперервний тиск на польських парламентарів і на тих, хто старався цю тематику висвітлювали більш-менш об’єктивно. До речі, мрією цих середовищ є добитися осуду УПА, на рівні Європарламенту. Перший крок уже зроблено. Якщо ж у липні цього року польський парламент прийме постанову у якій засуджуватиме УПА і події на Волині влітку 1943 р., то це дасть імпульс кресов’якам до чергової атаки, особливо перед виборами, тепер уже на Європарламент. Антагонізм між обома народами зростатиме. І це мусить врахувати українська влада. Не мовчанкою, а виваженими дипломатичними діями.

Нам доводилося писати про «людобуйство» поляків вчинене в українських селах та містах. Але сучасна українська молодь мусить більше знати про цей жах, який пережили наші співвітчизники на Холмщині, Надсянні чи в Бескидах, знати про великі жертви, що їх понесли українці на своїй, не чужій, землі від рук різних АК, БХ, АЛ, НСЗ та інших підпільних і легальних військових формувань.

Ось лише мізерні приклади з сотень інших, які засвідчують гірку долю українців під чужою займанщиною.

Цитуємо. В Грубешівському повіті до перших днів квітня 1943 р., тобто до початку польсько-українського збройного конфлікту на Волині, польське підпілля знищило 40 провідних українських діячів… Багатьох українців Холмщини в серпні 1942 р. вразила звістка про загибель священика с. Дратова Люблінського повіту Степана Малєша, котрого польські бандити закатували разом з дочкою Ольгою і їх сусідами.

У квітні-серпні 1942 р. с.Кониволе Люблінського повіту десять разів німіло від жаху, коли польські бандити цілеспрямовано нищили провідних діячів місцевих українців: Миколу Недзялка, Матвія Сачука, Володимира Максимка, Антона Пуцяка, Гната Яртиха, Володимира Руцяка, Олександра Яртиха, Марію, Ніну і Теодора Боршів, а в Людвині крик піднімався до небес, коли в середині 1942 р. там хоронили жертви польського терору Антіна Сачеву, Івана Яртиха, Матвія Плотникова. У середині 1942 р. на Білгорайщині з польських рук впали українські вчителі Антін Шавала та Теодор Когут, війт Рожанки Іван Шурба, Іван Габуда та інші. На Грубешівщині 6 травня 1943 р. польською озброєною групою було знищено 6 селян у Молокові, 26 травня – 12 мешканців Стрільців, 4- у Тугані, ще більше 29 травня.

У Грубешові було вбито відомого українського діяча полковника  Якова Войнаровського, приблизно тоді ж загинув голова допомогового комітету Микола Струтинський та його помічники Михайло Новосад і Тимофій Стахурський, в селі Пасіки вбито 8 українців, забито на Володовщині солтиса Колодянець Михайла Бришкевича, агронома з Кривоверби – Богдана Панчишина, в Пахоллі вирізано родину Степана Нарашина. 13-14 березня 1944 р. організовані банди спалили 14 українських сіл, розстріляли або замордували 1500 українців, серед яких 70 відсотків були діти і жінки. (Див.В.Сергійчук «Трагедія Волині». П.П. Сергійчук М.І. К.,2009 с.18-19, 68).

Всім відомо про трагедію українських сіл Сагрині, Завадки Морохівської, Верховини, Павлокоми та інших сіл, де жителів винищено повністю. Мало хто залишився живим.

В селі Верховині, де чимало жителів боролися з гітлерівцями, польські бандити вбивали всіх, не дивлячись на вік, зокрема в будинку Павляків у колисці, пострілом з револьвера, вбили півторарічну дитину – Марію Павляк. Мамі дитини, яка гойдала колиску, встромили ніж у шию. У тілі жінки крім цього, виявлено ще три кулі. З гвинтівки застрелено Ольгу Бондарчук  і її 12-річну дочку, дев’ятимісячного сина закололи у колисці багнетом, 90-річного Леона Вілька, нерухомого через старість, вбили у ліжку. І так по-звірячому «герої» з НСЗ вбили 194 мешканців села. (Див.Микола Сивіцький. Історія польсько-українських конфліктів. Т.З.Переклад з польської Є.Петренка. Вид-во  ім..Олени Теліги, К.2005, с.141-142).

В селі Хороброві, що на Сокальщині, нападники з Батальйонів Хлопських вбили сина О.Пшепюрського, а пізніше його самого з дружиною вивезли на «земля одзискані», іншого сина Всеволода польська влада видала більшовикам, дочку Іванку більшовики запроторили в ГУЛАГ.

В с.Великому Полі, що біля Янова польські партизани вбили двох селян-українців, що збирали хмиз у лісі. Римо-католицький парох Ян Порешмба організував винищення українців в Піскоровичах, а у Вужанній та інших селах Закерзоння «герой-волиняк» Юзеф Зазерський справно мордував українців. Про «діяльність» Кедиву (керівництво диверсіями) нещодавно дізналися тисячі читачів, здригнувшись від злочинних дій юних катів, а нині – героїв.

Чимало українців загинуло від спільних антиукраїнських акцій німецьких фашистів та польських шуцманів. Наприклад, в с.Мар’янівці Горохівського району, що на Волині вбито Івана Баламута і 11 жителів Львищини, в Нирському – знову ж таки на Волині. І цей трагічний список був би довжелезний.

Польські вчені, що досліджують трагедію Волині та в Галичині, як правило, завжди завищують польські жертви і різко зменшують жертви серед українців. Особливо це помітно в дослідженнях Владислава та Єви Сємашків.

Тема взаємин між українцями та поляками у нашій спільній історії ще довго буде мати болісний, важкий характер. Але не можна ці події висвітлювати у вигідному для себе ракурсі, як це роблять польські «вчені» та вищезгадані групи ненависті.

Не заперечуємо і не маємо права заперечувати загибелі тисяч поляків у взаємному поборюванні. Але пам’ятаємо, що у цій борні загинуло не менше українців. Частина українських істориків, що досліджують цю тему упереджено ставляться до кількості загиблих українців, або ж необґрунтовано приймають польські цифри загиблих. Це стосується і журналістів та публіцистів. Така наукова гептархія шкодить вітчизняній, зрештою і світовій науці і принижує гідність таких дослідників. У 20-30 рр. ХХ ст. таких вчених українські націоналісти називали влучним словом – хруні.

Ігор Федик, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху Національної спілки краєзнавців України

Джерело: Гомін України, 27 вересня, 2011, с. 7