Автор: Валерія Чепікова

Нещодавно, їдучи в машині зі своїм дідом, я почула пісню:

«Україну як попіл забуття засипає
І не чути у голос їхніх звань та імен
Ех стрільці січовії хто вас нині згадає
Хто вустами торкнеться шовку ваших знамен...

..І для кожного сина шлях нелегкий проляже,
Та яка б ця дорога не терниста була
Ех, стрільці січовії, і ніщо вже не важить,
Тільки щоб Україна нас усіх прийняла...»                            

Вона мене торкнула за душу й перед очима відразу постали рідкісні кадри кінохроніки: іде сніг і рухається колона Січових стрільців армії УНР, у всіх на обличчях натхненність і рішучість боротьби за незалежність України до кінця. Після цього я вивчала багато літератури й документів, присвячених періоду боротьби за незалежність у 1919-1921 роках. Одним із найгероїчніших і найтрагічніших епізодів цієї війни є кульмінаційний другий Зимовий похід армії УНР, який закінчився 22 листопада 1921 року. Тоді, в містечку Базар, об 11:20 були розстріляні червоноармійцями Котовського 358 козаків і командирів Волинської групи армії УНР під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника.

Цьому походу присвячено багато статей і досліджень, надрукованих як за кордоном, так останнім часом і в Україні. Крім того, розсекречені СБУ таємні документи присвячені цьому періоду. У своїй статті я би хотіла відповісти на запитання, що послужило причиною трагічного результату цього походу. Для розуміння всієї ситуації необхідно поринути у вкрай непростий період громадянської  війни в Україні.

До 1920 року все населення України, а особливе селянство, зрозуміло, що більшовики несуть із собою голод і поневолення всьому українському народу. До цього часу по всій Україні господарювали так звані загони ЧЕН, продзагони й загони ВЧК, які із селян вибивали хліб і інше продовольство. Повсюдні грабежі й насильство викликало різкий протест усіх народних мас. По всій Україні спалахнули народні повстання.

Найвищий пік припав на липень 1921 року. У чекістських повідомленнях значилося, що загальна кількість повсталих досягає 40 тисяч людей. У цей час налічувалося 42 партизанських загони. Серед них виділялися: загін Заболотного (район дій Ольвіополь - Балта), чисельністю - до 6000 багнетів і шабель, 6-8 гармат, кулеметів; загін Струка (Коростень - Житомир - Козятин), До 3000 осіб; Загін Брови ( Новомосковськ-Павлоград), 3000 багнетів, 1000 шабель, 27 кулеметів, гармати й ін.

Як відомо, армія УНР у листопаді 1920 року змушена була іти за ріку Збруч і була інтернована в Польщі. Особливим доручення головного отамана Симона Петлюри були залишені старшини й козаки, а так само деякі військові відділи для організації опору червоній армії. Для координації партизанського руху на початку грудня 20-го року наказом № 73 був створений відділ повстанських організацій на чолі з підполковником генштабу В. Зеегоршем. Однак до цього часу відділ вже не відповідав потребам ситуації.

21 січня 1921 року С. Петлюра на засіданні Ради народних міністрів порушив питання "про необхідність всебічної роботи Уряду у справі організації повстання на Україні ". Після цього було сформовано спеціальний орган – Партизансько-Повстанський штаб (ППШ).

Очолив ППШ Ю. Тютюнник, який був одним з героїв першого Зимового походу. Закінчення війни на фронтах дозволило більшовикам кинути на придушення повстанців більші сили червоних військ і ЧК. Під керівництвом прославлених воєначальників - М. Фрунзе, В. Блюхера, П. Дибенка, Г. Котовського, О. Пархоменко. Усього на Україну було стягнуто 14 стрілецьких, 4 кавалерійських, окрема прикордонна дивізія, 23 бронепоїзди, окремі частини бронемашин, авіа- підрозділи. Крім того, свої формування мали органі держбезпеки.

Таке збільшення кількості військ привела до відчутного ослаблення повстанських сил. До вересня час для загального повстання в Україні було упущено. Однак, не дивлячись на це, С. Петлюра вимагає його проведення. Причиною затримки початку походу стала складна політична ситуація в самій Польщі, не дивлячись на прихильне відношення польського генерального штабу.

На долі походу негативно відбився і підписаний 7 листопада 1921 року під тиском радянського уряду протокол, за яким польська сторона зобов'язувалися роззброїти українські частини й перемістити їх від українських границь углиб Польщі.  Екіпірування й озброєння військ проходило дуже важко. До 2 листопада 1921 року нарешті було сформовано 3 групи Волинська - головна, під безпосереднім командування Ю. Тютюнника, Подільська - під командуванням М. Палія й Бессарабська - генерала А. Гулого-Гуленко загальною кількістю 1,5 тисячі людей. Усі вони були погано екіпіровані й озброєні.

За свідченням документів, до 35% бійців не мало нормального взуття, були погано одягнені й озброєні. На 1,5 тисячі людей припадало всього 970 гвинтівок при обмеженій кількості патронів. Але в учасників походу був високий морально-патріотичний дух. Досить сказати, що для участі відбиралися тільки добровольці, і їх виявилося в кілька разів більше, ніж дозволяли рамки походу.

25 жовтня першою виступила Подільська група, яка перетнула радянську границю біля Гусятина і, здійснвши 1500 - кілометровий рейд,  пройшла через Проскурівський, Летичівський, Любарський повіти. Однак їй не вдалося з'єднається з Волинською групою, хоча вони й сходилися в одному бої з більшовиками під селом Леонівкой. Це мало фатальні наслідки для Волинської групи.

Подільська група досягла сіл Гута Катюжанське й Вахіівкі під Києвом, але, натрапивши на великий загін червоних, змушена була повернутися на захід. Вона благополучно відірвалася від червоних військ і 6 грудня повернулася в Польщу.

Бессарабській групі доручалося відволікти увагу червоних від угруповання Тютюнника. 19 листопада 21 року в районі міста Бендери вона перейшла на радянську територію й зіштовхнулася з переважаючими силами червоних. Після багатоденних виснажливих боїв, зазнавши значних втрат, вона повернулася на територію Румунії.

У ніч із 19 на 20 вересня польську границю перейшов загін генерала В. Нельговського, який повинен був зробити розвідку й потім налагодити зв'язок між повстанськими загонами Волині й Тютюнника. Однак до кінця виконати завдання він не зміг, оскільки у загоні виявився агент ЧК. Проте загін Нельговського, постійно перебуваючи в стані бою із червоними, мистецьки маневруючи, з більшими втратами зумів відступити за кордон.

Самостійно діяв також загін Гопанчука, метою якого було зв'язати між собою одиночні повстанські загони й підняти місцеве населення. Він пробився на Шепетівку, пройшов міста Славуту, Палонна й Брусилів і вийшов в 25 км від Києва до села Гурівшена. Однак з'єднається йому з головними силами теж не вдалося.

У ніч на 4 листопада 1921 року польську границю перетнула головна волинська група під командуванням Тютюнника. 7 листопада, незважаючи на переслідування дрібними загонами червоних, група раптовим концентрованим ударом взяла місто Коростень. У місті група захопила невелику кількість боєприпасів і амуніції. Однак втримати місто не вдалося. Група відступила до півночі на Дідковичі, а потім різко зманеврувала на південь у район Радомишля. І після цього повернула на північний схід Київщині.

На жаль, повністю відірватися від червоних не вдалося. Як свідчать учасники рейду, "не було дня, майже не було години, щоб не було бою, якщо не більші маневрені бої із частинами Червоної армії, ті дрібні зіткнення з окремими загонами ЧК і міліції ". Як згадує Г. Сушко: "План, рішучість, хоробрість -- усе було, але був масово більш міцний ворог, а що головніше всього --він вже очікував нас ". Крім того, в групи практично не було сну й відпочинку. Голод, сильні морози, бездоріжжя, надлюдська перевтома виснажували напівроздягнених майже беззбройних січових стрільців. Тільки фанатична віра в боротьбі за волю допомагала переносити ці нелюдські умови. До цього часу група виявилася в напівоточенні дивізії Котовського.

О 5:00, 16 листопада втомлені й виснажені, майже без боєприпасів, загін Тютюнника зайняв село Малі Міньки. Начальник штабу полковник Отмарштейн і багато командирів на військовій раді запропонували Тютюннику не зупинятися на відпочинок, тому що географічне розташування села було складним, вихід з нього міг стати пасткою для групи, тому що вдень довелося б іти безлісою рівниною, маючи із заходу ріку Звездаль з болотистими берегами, порослими лісом, а на сході такий же лісовий масив. І це дозволяло червоним ударити із двох сторін по колоні групи. Однак альтернативну точку зору - дати армії відпочинок, відстоювали наближені до Тютюнника сотник Заярная і полковник Добротвірський. Було прийнято фатальне рішення виспатися й виступити в похід в 12:00.

У 7 годині ранку житель села Голубичі пробрався в Міньки й повідомив, що через село пройшло багато червоної кінноти на Міньки. Через годину, прискакавши на коні, ще один селянин  повідомив, що  із Західної сторони село оточують більші маси кінноти Котовського. До 8 ранку в штаб прибув полковник Шраменко, підрозділ якого опікувався дорогою Голубичі-Рудня й здійняв тривогу. Але швидко зібрати весь загін у колону й вивести його на дорогу через міст вдалося лише до 11:00.

Першими були штабні сани, що прикривалися кінною сотнею Хмари. Групу замикали сани із хворим полковником Лисогором, у якого були відморожені ноги, а візником була його дружина озброєна браунінгом і гранатою. О 12:00 колона рушила з місця. До цього моменту "котовці" вже почали входити в село. Розпочався швидкоплинний кривавий бій із прикриттям, це боролися козаки-смертники. Через якийсь час колона вийшла на рівнину й у цей момент із лісу вдарили "котовці". Попереду був другий міст через ріку, і першим його проскочив Тютюнник зі штабом.

За ним у погоню кинувся ескадрон "котовців", але дружина Лисогора закидала їх гранатами, і Тютюнник зі штабом і частиною поранених урятувався. Усього в Польщу 20 листопада повернулося близько 100 учасників рейду. Інші вступили в бій у вкрай невигідних умовах, з переважаючими силами "котовців". Це був останній бій повстанської армії. Понад 400 стрільців загинуло, а близько 500 було взято в полон. Частину з них на місці порубали шашками "котовці", а інші полонені були переправлені в містечко Базар. Там рядовим полоненим запропонували покаятися, визнати Радянську владу й записатися в Червону армію, однак майже всі відмовилися. 22 листопада 1921 року об 11.20 за наказом Котовського 358 козаків і командирів Волинської групи були розстріляні.

Усі вони були поховані після відходу частин Котовського в братській могилі на околиці містечка Базар. Під страхом розстрілу жителям Базару й околишніх сіл категорично заборонялося приходити на могилу загиблих. Лише через двадцять років, 24 листопада 1941 року, жителі навколишніх сіл насмілилися відкрито прийти до місця розстрілу бійців, щоб ушанувати їхню пам'ять.

У наш час над могилою загиблих споруджений меморіальний комплекс, і щороку, 22 листопада, жителі Базару й навколишніх сіл і посланці зі увіх куточків нашої країни приносять квіти й віддають належне героям, що боролися за незалежність України.

 На фото: Юрій Тютюнник